Андрій відчиняє двері їдальні. Першим входить старий, займає своє місце. Далі Сопрон, Катерина Львівна, Петро та Іван. Василь та Михайло звиваються попід руками і займають свої місця на краю. Андрій сідає останнім, Таня входить без фартушка і сідає біля Андрія.
Тиша. Ніхто не говорить.
— Здається, всі, — каже старий, простягає руку, бере чорну хлібину, ломить її надвоє і благословляє. — Благослови, Боже, сей хліб, се вино і єлей… — каже старий урочисто. — Благослови всіх, що не з нами, що в дорозі, в полоні, що ув’язнені, що не мають дому свого. Благослови нас, недостойних твоїх рабів, і тих наших, що зараз не з нами. Ми дякуємо тобі, Боже наш, що ти сподобив нас своєї ласки, що ми зараз тут усі разом, що ми витримали біду і війну, що ми живі і можемо далі в мирній праці благословляти твоє святе ім’я. Ми знаємо, що ми негідні ласки твоєї, бо ми грішні і ми недостойні перед тобою… Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, амінь!
— Амінь, — подумки промовило все довкола. Через вікна вривався ранок. Блискуча блідість проступає крізь замерзлі шиби. Горять воскові свічі…
Іван — спокійний і поважний, а в глибині душі напружений — бере виделку і ножа, крає шматки домашньої ковбаси зі зернятками гірчиці. Яка велична ясність думання — цілі десятиліття встають в уяві! Як тепло для душі, що ти ось знов на свому місці.
Сопрон сидить випростано, волохаті його брови насуплені, і можна з обличчя прочитати, що думка його в Сибірі. Там його Настуся — Настасія Всеволодівна. Вона зараз сидить біля столу в товаристві дітей і знайомих — чиста і така бадьора, як може бути тільки людина цього великого простору.
Петро — весь тут, бо з ним є все, що має. Катерина Львівна позирає на свого Мішу, що має задиркуваті на лобі кудли, що старанно їсть, що має яскраво рожеві від морозу щоки і чисті, виразні, великі очі.
Водяний зі своїм кантастим, міцним, мов з каменю, обличчям сидить вдоволено і впевнено. Його тверді, чорні, коротко стрижені вусики видаються наліпленими. Біля нього зліва — Таня, усміхнена, як і завжди. Андрій, що сидить біля неї ліворуч, тратить свою настовбурчену насторогу. Він зараз — Андрійко, і коли б не його зріст, він, напевно, побіг би колядувати "з звіздою" та дзвінком..
— Ти вдоволена, — не може втерпіти він і по-хлоп’ячому штовхає ліктем сестру.
— Андрійку! — кидає Таня, і він все розуміє. Наказ і пересторога.
А Василь і Михайло, навпроти діда, сидять дуже наснажливо. їм це дешево коштує, їм не дали горілки, але на вино вони цілком надіються. Хочеться засміятись, щось таке особливе сказати, але ще не час…
Починається перехресна, уривчаста розмова.
— Думаю, Петре, ти сьогодні змерз порядно, — сказав Андрій — так тільки, аби щось казати.
— Частинно, — кидає Петро.
— То що це за мороз, — каже Сопрон…
— Ну, для сибіряка — зрозуміло, — каже Андрій.
— Найбільші морози зісталися в моїй пам’яті з часів турецької війни сімдесят сьомого року, — каже старий Григор. — Тоді було стільки снігу, що замітало хати. Тепер клімат міняється…
— На заході зовсім слаба зима, — докидає слово Іван.
— А от у Петрограді я зовсім не страждав від зими, — каже Водяний. — Мене гірше діймали тумани…
— Наша зима — найкраща зима, — захоплено і виклично проговорила Таня.
— А я люблю стріляти з рогатки, — докинув Михайло. Всі засміялись — і Михайло вдоволений. Він досягнув свого…
— Ти мені достріляєшся, — каже Катерина Львівна. — На Шулявці зв’язався з босячнею…
— О! — перебив її Михайло. — Пєтька ніякий босяк. А чи знаєш ти, що він мені подарував монету з часів Кіра Перського?
— Але що він зняв з тебе нову шинелю, це, по-твойому, нічого…
— Це не Пєтька. Він тільки відніс на базар мою шинелю…
— Там є чудесні феномени, — вмішався Петро, — і я сам інколи не проти повертітись між ними. Рєпін між такими збирав своїх бурлаків.
— Бувають дивні випадки на залізницях. Там є "пасажири", що ніколи не платять і ціле життя проводять між Москвою і Владивостоком… Це феномени, коли б ти їх бачив… У сибірських люксусових експресах чуються, як дома, — вставляв Сопрон.
— А чи й тепер є ті люксусові експреси? — питає Андрій.
— Боюся, що ні, — каже спокійно Сопрон. — І взагалі сибірська залізниця — це поважне питання для наших днів. Хто має нею тепер займатися. Кожен їхати хоче, а ніхто не думає, як має паровіз іти. Немає палива.
— А ви знаєте, — втручається до розмови Василь. — Сьогодні в проскурні хлопці казали, що заберуть наш хутір…
Поважна мовчанка. Всі насторожились. Старий підняв голову.
— А хто це казав? — спитав по хвилині старий.
— Я його не бачив. Так говорили. Всі… Там була така тіснота… Іван суворо подивився на Василя і той замовк.
— Таня має нам відкрити таємницю програми цих днів, — сказав Андрій.
— Дуже просто. Сьогодні ми дома. Завтра у нас гості. Післязавтра ми їдемо до Канева.
— Дуже загально… Вимагаю деталів…
— Це вже від вас залежить. Насамперед — відпочинок. А завтра… Це вже побачимо.
— А тепер… Петре! Ти, здається, втратив почуття реального, — звернувся Андрій до Петра.
— А ти подбай, щоб його вернути, — сказав Петро. Андрій наливає чарки. Всі випивають. Капітан Водяний наливає собі ще.
— Я, — казав він, — за старим звичаєм. — Дві, три, а тоді закуска. Офіцери наші пити вміли, а, зрештою, військове життя без горілки нічого не варте. І взагалі наша батьківщина без цього благодатного трунку була б до певної міри неповним варіантом держави…
Він умілим рухом вкинув в себе чарку.
Настрій швидко підносився. Мова зробилася загальною. Таня згадала минулі, довгі і одноманітні роки і попереднє Різдво…
— Ми були самі, — казала вона. — До нас приїхала Мар’яна… Згадували всіх наших. Навіть Петро не зволив зрушитися зі свого місця…
— О, — казав Петро. — Минулого року в Києві був справжній карнавал. Я ще ніколи не переживав такого буйного Різдва, як минулого року. Блискучі офіцери, повні ресторани, музика. Хто минулого року міг ще цікавитись селом…
— Но, — каже Андрій. — Ми минулого року в цукроварні прекрасно провели час. Була там пані, яку ми звали Кападокія Сисоївна. Це була, я б сказав, блискуча звізда фронту й запілля. Вона осяювала кожне небо, де тільки було весело. Між іншим, вона саме оповідала нам про перший наступ росіян на Галичину. Ах, що там робилося… Вона, щоправда, знає тільки життя штабів. Пам’ятаю, казала, що там було випито стільки горілки, що можна було б зробити з неї ставок.
— І де вони її брали? — спитав Сопрон.
— Штаби? Ті мали все. Власне, з австрійських запасів. Зрештою, і наші були декому доступні…
— Ні, — сказав Іван. — Я був також на фронті, але пам’ятаю — у нас було строго…
— І скажеш — не пили? — зауважив Водяний.
— Пили. Але це було скорше щось випадкове. Повального п’янства не було. Ми мусили інколи вживати одеколон. Зрештою, на фронті горілка заміняє огрівання.
— А я от, — вмішався до мови старий, — життя своє доживаю і не знаю, що то значить бути насправді п’яним.
— Ви ніколи не були п’яним? — спитав Андрій.
— Був. Чому ні… Я молодим також інколи любив… Але я був завжди в межах…
— Зате ваші сини виступили з меж, — сказав Сопрон. — У нас в Сибірі меж дуже мало тримаються. В питанні алкоголю ми, можна сказати, абсолютні анархісти. В Сибірі люди нагадують мотори, що завжди потребують води. Без пари там ніде не повернешся. А взагалі в Сибірі життя — рай. Не розумію, чому Сибіру так бояться..
— Я не сказав би, що Сибіру так бояться, — казав Петро. — Знаю, що з України виїхали до Сибіру цілі села і живуть там дуже добре. Але Сибір страшна земля тим, що там мало цивілізації, і коли взяти під увагу темпи російського цивілізаційного походу, не можна сподіватися, що останнє століття внесе туди суттєві зміни.
— Треба тільки господаря, — каже старий. — Ані пани, ані ваші, як тепер кажуть, пролетарії, цього не подужають. І ті, і ті — голодранці. А земля вимагає таки справжньої праці, і це поки що все… Я ніяк не збагну, — казав старий, — як можна міністрами робити людей з великопанського дому. Тож ті люди звикли дивитись на життя, як на чарівний столик, на якому все з’являється само від себе. Думати про те, що то має бути і як то має бути, вони просто не вміють. Тому саме і є, як є. А, правду сказати, у нас є на чому погосподарити..
— Потрібні глибокі соціальні реформи, — проговорив Сопрон, але старий не зовсім його збагнув.
— Буде Ольга, — шепнула Таня Андрієві.
— Мене це мало хвилює, — відповів Андрій. — Я, зрештою, завтра думаю організувати похід на луг… Там є чудовий лід… Що скажеш ти?
— Що скажуть усі. Я за. У нас, мабуть, буде "так екать" — Афоген Васильович з мадам…
— Будемо тиснути, — відповів Андрій.
Випиті чарки творять своєрідний настрій. Стає легше. Голос звучить бадьоріше. Всі перейняті захопленням. Входять у свідомість небуденні думки і будять гордість. Старий випростався і поважно наливає чарки власною рукою, хоча до цього часу це виконував Андрій, як наймолодший. "Христос рождається — славим тє", — заспівав старий на церковний, звичний для нього лад, і йому підтягнули; це стало початком до колядок.
На столі повільно міняються страви, всі певні своєї сутності і значення… А коли їх шерег вичерпався, всі розходяться по своїх кімнатах. Треба відпочити. Минулу ніч не спали. Святочна втома опановує ціле єство. Це — знана традиційна втома, що передається з покоління в покоління. Першим відходить до своєї комірки старий, що в такий час "дозволяє" собі лягти. "Свято на те Бог дав, щоб людина відпочила". Він тоді не думає ні про що, спокійно лягає і з місця засипає.
(Продовження на наступній сторінці)