Однак за годину цілий хутір був у русі. Всі вікна знову світяться. У стайні коні їдять обрік. На подвір’ї стоять приготовані сани. У всіх кімнатах ворушаться тіні. Виносяться бараниці, одягаються кожухи, зав’язуються теплі хустки. Рівно о четвертій з усіх дверей, мов на наказ, виходять тепло одягнуті люди. Татяна має найбільше пам’ятати, що де робиться, хто як одягнутий, що треба зробити, коли всі підуть з дому… Троє саней ледве вміщають присутніх, їдуть усі, за винятком Горпини, що залишається розпалити в кухні та в кімнатах печі..
Холоднувато. По тілі пробігає дрож. Всі чуються невиспаними, і очі неохоче дивляться на світ. Не одному хотілося б полежати в ліжку, навіть коли там десь буде правитися всеношна. Але ніхто не відважиться вголос висловити таку думку. На сторожі первопорядку стоїть старий Григор, що ні на що не дивиться, але все бачить. Тихо, майже мовчки всідаються, обгортають ноги, вмощуються. Першими кіньми керує сам Григор. Це він робить кожного року впродовж кількох десятків літ, і це ввійшло в його природу. За ним ідуть коні молодого Кандора, а наостанку — Корнієві.
Виїхали. Обережно, поволі, зі скрипом полоззя. Засипаною дорожиною здовж Дніпрового лугу. Біла, простора, з легкими тінями далечінь утикана темними плямками верболозу. Морози мають звичку вислухувати всеношну Різдва не в Каневі, а в Ліпляві. Це пам’ятають усі — Сопрон, Петро і Іван. Згадуються старі часи, коли ще вони не їздили, а ходили. Бігло троє цибатих хлопчиськів у старих, тяжких чоботях поперед матері… Було холодно, скрипів під ногами сніг, а небо всіяне великими зорями. І літо згадується, і луг, залитий квітами, і блискуча роса… Навіть Іван згадує ці речі. Коли то було, як то було і чому минулося! Петро малює кожну деталь. Сани повільно хитаються, ніс його дихає в комір кожуха, а думка горить барвами квітів. Вилазять черепашки з річечки, що протинає луг, цвітуть медяники, і в’ється біла повійка по лозах. А над усім метелики всіх барв… І Сопрон, що дрімає, пригадує свою частину. Незавжди він був отаким дебелим, костистим машиністом. Пригадує матір, що вела його за руку цим ось лугом… І досі чує її дихання над собою.
І зараз усе лежить рівно та однотонно, як і тоді. Праворуч так само встає над Дніпром сірий туман, що зливається просто з небом. І зараз з півдня капають звуки великого дзвону. Мати, бувало, витягала руку з рукава і клала на себе хрест…
Троє саней чорними плямками з легким скрипом тягнуться в напрямку зазивних покликів дзвону!..
Церква, як і колись, переповнена. Над головами — туманне сяйво безлічі свічок. "Христос рождається, славим тя", — виривається з тієї гущі людей. До сходів приліплено гроно людей в кожухах, свитах, шинелях. Тупають ногами, а на їх голови сідає іней. Один тільки Григор Мороз протиснувся на свій лівий крилас. Решта вліпилися до грона на паперті. Василь та Михайло мерзнуть без милосердя. Мороз перебирає пальці їх ніг. Хлопці рішають виступити з гурту та піти десь погрітися.
— Ходім, Василю, до проскурні… — каже Михайло. Ніс його зовсім замерз.
— Ходім, — вирвалось у Василя. Проскурня тут же, на подвір’ї церкви. Там також люди. Двері відчиняються й зачиняються. Хлопці не мають бажання, як це звичайно, бігати, бачити, кричати. Не до крику, коли мороз під носом. Вони старанно пхаються до дверей проскурні.
— Е! Хто там ще? — чути відразу за дверима. Широкі плечі в шинелі оперлися на двері.
— Пустіть, — пищить Михайло. Двері відчинилися, і хлопці влізли попід ногами. Дим махорки і запах кожухів творять гущу. Стоять один біля одного, мов коноплі. Маленька копійчана свічка горить на покуті перед іконкою Кирила й Методія. Реготи то втихають, то вибухають. Один у шинелі оповідає "оченаш". "Оченаш, батьку наш, кури крав, на гору закидав". Всім видається це смішним. Огники цигарок то появляться, то знов гаснуть. Малий простір під стелею не вміщає більше диму, і він падає поміж кожухами вниз. — Ти, Гнате, чую, до полковника дослужився… — чути голос… — Тільки йому зірвали погони, — докидає хтось.
— Я сьогодні й без погонів генерал, — відзивається, мабуть, Гнат. — Який там генерал… Всі ровні! — падає ще одно речення.
— Твайо-майо! — долучається новий голос. — Але майо-нєтвайо! — відповідає йому з другого кінця, і загальний регіт котиться понад головами. — Он, кажуть, буде знов мобілізація, — нав’язує новий голос розмову. — Це вже баранів та ослів… Але в нас уже таких нема. Війна поїла, — відповідає голос.
— Україна, кажуть, мобілізує, — каже той самий голос. — Хай… мене не зірвуть з місця.
— А землю хоч дістати. — питально говорить голос.
— Хоч-не-хоч, а дістану. Земля під ногами, тільки нагнись…
— Но, знаєш, Сидоре! Буржуазія ще не спить…
— А ми так зробимо, що засне… — І знов усі завзято сміються.
— У нас був такий, що не спав, так один Грицько посадив його черевом просто на штик… — сміються. — І після того він нагадував недопечену кров’яну ковбасу… — Сміються.
— Он, кажуть, приїхали всі Морози, — чує зненацька Василь. Він підняв голову, але цього ніхто не бачить. Перед самим його носом — бляха чийогось пояса.
— А ті розмахнулись широко. Цікаво. чи мине їх трясця революції…
— Не мине, — каже переконаний голос… — Надто ласий шматочок…
— Всі хутори хляпнуть! — чути збоку…
Василь мусить спитати батька, що це значить. Він повертає голову поміж животами і вичуває, що побіч стоїть Михайло. — Мишка, — каже Василь. — Я тут… — Нагрівся. — питає Василь. — Тільки трохи… — Стоять і слухають. Голоси все перекликаються, і реготи колотяться з димом. Згадали також самогон. — Кажуть, що Михайлова хвабрика взяла перве місце… Найкращий первак…
— Хто казав. — обурюється збоку голос. — Нема над Іванову…
— Зчиняється суперечка. Поволі до вікон лізе сіра маса ранку. На дзвіниці забамкали дзвони, і від сходів рухнули люди. Проскурня заворушилась також. Василя й Михайла вичавили з дверей, і вони почули холодний, стоптаний сніг під ногами, їх батьки вже стояли, оточені групами людей; всі говорили. Роздавали якісь летючки.
Імлисте повітря колюче вливається в ніздрі, дихання з уст виривається згустками пари. Звуки тупо падають і никнуть у сніг. Ошубкані люди йдуть за браму, де стоять прикриті дергами й інеєм коні.
Морози сходяться до своїх саней і всідаються. — І просимо заглянути! — чути голос Григора. — Дай, Боже! З Різдвом Христовим! — вітаються з іншого боку. Всілися, коні рушили, полоззя саней ріже змерзлий, хрусткий сніг…
Дома їх чекає тепло і свято. Вже здалека хутір виходить назустріч і чути довкола імлисте опоєння. Урочисто стоять гострі тополі на білому. Ялини вносять чорні мазки, і зовсім по-іншому пурхають змерзлі горобчики.
В цілому будинку, в усіх кімнатах, по кутках і на предметах, на вазонах і завісках помітно подих ясності. Все те саме, що і вчора, але зараз — це Різдво. Роздягаються, розтирають руки...Ніздрі чують приваби кухні, що цілий тиждень була центром уваги. Там скупчено таку різноманітність запахів, що найтонший нюх не може рішитись, на чому має перш за все зупинитись. Кухонний клімат продирається через всі шпарки дверей, він пролазить у такі місця, де йому не повинно бути місця. Тепер, коли родина в повному складі, після посту, молитви, морозу і доброї руханки, запахи кухні упокорюють не тільки плоть, але і дух.
Появляється і зникає Таня. Вона на ходу роздягається, на ходу кидає погляд у дзеркало. Вона озброюється переборщено білим фартушком. Вона граційно командує своєю армією в кухні.
Андрій бігає за нею. — Таню! Стій! Увага! Дай хоч поцілую…
— Цілуй та швидше! — кидає йому Таня, очі її сміються, наставляє рожеву, свіжу щоку…
З двору входять. Першим уходить Петро з Катериною Львівною. Вони там не мають чого робити. Катерина Львівна привітала тільки Кудлая. Він стрибнув на неї і мало її не повалив. Водяний і Сопрон вже зчепилися. Вони говорять про Петроград, але кожний розуміє справу по-своєму. Сопрон пригладжує широкою долонею свої розкидані по голові волоски. Вони не сідають, а ходять.
— Ваше наставлення буде народом відкинуте, милий Миколо Івановичу, — каже поважно Сопрон. До них вривається Андрій.
— Дозвольте, панове, зняти з вас тоґи сенаторів і обернути вас у звичайних громадян. Де наш Петро? — каже швидко Андрій.
— Тут, — озивається Петро зі своєї кімнати.
— Катерина Львівна?
— Тут, — каже Катерина Львівна.
— Іван?
— Іван і батько ще надворі. Водять бога Велеса по салонах, де живуть корови… — каже Петро.
— Я, панове, пропоную завішення зброї і приступлення до суті нашого свята.
— Пропозицію приймаємо, — каже басом Сопрон.
Андрій є тут, є там. Він має довгі і рухливі ноги. Він відкриває двері їдальні, але старанно їх закриває знов. Стоїть притьмарена ранковою сірістю ялинка. Він розсвічує свічки, і навкруги робиться тепліше. Світло зливається з сірістю дня, ледве відсвічується від розмальованих морозом вікон. Урочисто стоїть стіл — поважний, широкий, міцний. Порцеляна і кришталі здоблять білу з рожевавими розводами скатертину.
Андрій робить доповнення. З великого, старого, дубового буфету видобуває кілька пляшок. Боката, кантата і кругла; жовта, вишнева і біла. Ставить їх посередині і на краях. — Все, — каже сам до себе Андрій. Так. Тут є все. На стінах — картини, на вікнах — ласиці, на столі — посуд. Дев’ять стільців переконано стоять на своїх місцях.
Нарешті входять старий Григор та Іван. Старий ставить миску, в якій був хліб та сіль. Вони обидва обійшли свою худобу і роздали святий хліб. Старий має поважний вигляд. Щоки його червоні від морозу. Він відходить до своєї комірки і вертається без кожуха, у своєму старомодному каптані.
(Продовження на наступній сторінці)