Сумного місяця проміння.
Над срібною цією течією
В задумі верби ще не сплять,
Схиливши гілля у журбі стоять,
Щоб жодним порухом листка
Цю тишу не збудити
І у воді цій не втопити.
Стежина берегом повзла,
Не знаючи куди й до кого
Вона людей вела.
Калина нею йшла,
Торкаючись ногами об траву,
Яка приймала вже росу,
А промінь місяця розчісував косу,
Що прогиналася на її грудях.
Вона не оглядалася і йшла,
Всім своїм тілом відчувала,
Що з заді йшов Карпо,
Про це душа її шептала
І серце рвалось з хвилювання!
Вона сама сюди пішла,
Чекаючи на зустріч із Карпом,
— Кохання стало наче сном
І робить вже її рабою
Не володіючи собою!
Калина чує за спиною кроки,
Цей звук об землю наростав,
Хвилини ці здались як роки
І ось коханий перед нею став.
Калину ніжно він за руки взяв
І гаряче всю пригорнув до себе,
А потім п'янко так поцілував,
Немов би увібрав усю її у себе
І в жарі свого серця утопив.
Калина тілом стрепенулась
І всім єством відчула,
Що це була Карпова кров
І запах смерті, чад,
Вона сахнулася назад,
Побачила в Карпа розтяті груди
З яких вже серце випадало
— Стискаючи від мук цих зуби,
Долонями закрила йому груди
І в них почула серця стук.
Не відриваючи від рани своїх рук,
Вона на жах оцей дивилась,
Як через пальці кров струмилась.
Калина в муках цих здригнулась.
Прокинувшись розкрила очі,
Дивилася на стелю довго,
Відходячи від болю цього,
А потім підвелася,
Перехрестилась до святих,
Шукаючи спасіння в них.
Хитаючись, приникла до вікна
Зовсім старенької хатини
— Її вже покидали сили.
А за вікном
Вже літнє сонце встало,
Яке Калині нагадало,
Що це були зелені свята
В цей шістдесят і п'ятий рік
Устелена панами хата,
Обтиканий зеленим гіллям тік.
І тут вона
В думках звернулась до Карпа:
"Ти кличеш вже мене?
Подумав певно, що забула я тебе
І тут сама я забарилась?"
Калина скриню відчинила,
Собі намисто почепила,
Взяла одежу всю святкову,
І вишиванку ту шовкову
На себе вправно одягла,
Зірвала квіти у саду,
Городом стежкою пішла
На цвинтар до Карпа.
У цей святковий день
Усе навкруг було чудове,
Все дихало життям,
Здалося, на Землі ніяке горе
Не мало місця ані тут, ні там.
Котило сонце по блакиті,
Розсипавши своє проміння в житі,
Цвіркун його перебирав ногою
І ним сюрчав, немов струною.
Сидить Калина вже на лаві,
Що тут на цвинтарі була
Біля її Карпа
І очі мружить від тепла,
Від сонячного джерела.
Калина встала, підійшла,
Бур'ян з могили весь прибрала,
А потім руку вже поклала
На чистий грунт,
Немов би тут
Погладила свого Карпа
І знов пішла,
На лаву сіла
І в мить у цю
Душа в Калини заболіла
І серце матері кричало, мліло
Про смерть всіх трьох синів.
Де їх хоча б одна могила?!
Вона б її повила,
Сльозами би обмила,
І біль хоч трохи в землю цю втопила.
Вже років три тому
Її з Москви листа прислали,
В якому є пояснення, чому,
Трохима сталінці забрали
І написали,
Що у Проскурові його і розстріляли,
Як ворога народу,
Але встановлено — ніяку шкоду
Він не робив і чесно жив,
Росії він кріпив могутність.
— Помилкою ця смерть його була,
Що сталінська чума
У крові всіх топила,
І партія це все вже засудила,
І хай вона живе, як жила.
Таке писання надійшло
Не з тих причин,
Що вже було
Відношення імперії до цього інше,
Природа її дика ще лютує гірше,
А це був результат того,
Що Сталін вмер,
І місце те його
На дикім троні
Для себе рвали холуї
І в цій новій основі
Тих лідерів не називали вже царі,
А генеральні партії секретарі,
Яким отці святі
Корону не давали,
А там в верхах вони за неї воювали
І хто спритніший був, її хто увірвав,
— Той і безмежну владу мав,
А конкурентів своїх брудом обливав
І всі ставали в нього холуями,
Своїх же ворогів робив він ворогами
Від імені народу.
У боротьбі за цю корону,
Хрущов тоді дойшов до трону
І щоб змести всі сталінські сліди,
Сказав: " Ті вороги,
Які мільйонами розстріляні були,
Ніколи ворогами не були,
А впали жертвами страшного культу!"
Після війни,
Коли верталися чужі сини
З війни додому,
Максима з фронту не було,
А вже по тому
З Москви прийшов лише папір,
Що він ще в сорок першому загинув.
А місце, де Максим скінчив життя
Калина так й не взнала.
Всі материнські почуття
Вона з любов'ю переклала
На Тараса ― онука дорогого,
Який без батька свого
Зростав у неї на очах.
Тарас ― єдина радість для Калини,
Що залишилася від усієї їхньої родини.
А цього року осінь була золотою,
Якоюсь особливою була вона,
Так дивовижно вся світилась жовтизною
І важко так зажурено стара верба,
Схилившись над водою,
Прощалася немов би із собою
І наче світ хотіла залишити.
Калина не могла вже ні ходити, ні робити,
Із кожним днем все більше відчувала,
Що її сили в ній згасають
І тіло хворе покидають,
Тому листа послала,
Що би не гаяв він ні часу,
Потрібно вирватись Тарасу,
Бо дуже хоче попрощатися із ним.
І кожен день Калина все сиділа
Біля маленького вікна,
І хата в смутку зовсім почорніла,
Вона й сама вся чорною була
І все дивилася туди,
На шлях її життя,
Де мав Тарас іти
Й з собою принести
Останній спалах щастя на її віку.
Так цілий день очей не відривала
Калина від того шляху,
А все чекала, та чекала,
Аж поки ніч не впала.
На другий день вставала
І знов біля вікна сідала,
Коли зоря ще не згасала
І сутінок ще у кутках стояв.
В чеканні важко день минав
І так все день за днем
Вогонь душі її згорав.
Одного дня принесли телеграму,
Що із відрядження Тарас вже їде з БАМу
— За тиждень буде біля неї.
Калина лічить дні,
Які усі однакові такі
Були нудні та довгі.
Здавалось, муки всі вже пережиті
— Через два дні приїде мій Тарас,
Але шляхи з вікна ці биті
В цей день побачити вже не змогла:
Вся висохла була
І сили більше вже не мала
Сидіти щоб біля вікна.
Поклали дочки її в ліжко,
Вона ж не зводила очей
У хаті з тих старих дверей,
Що зараз ось відчиняться вони
І на порозі з'явиться її Тарас,
Але вони німими все були
І так в останнє погляд згас
Калини на дверях її старої хати!
Тарас! Онук її єдиний
В останню мить до неї не прийшов,
Бо був в відрядженні далеко.
В той час бабусі лист його знайшов,
Тоді все кинув й полетів додому,
Селом не йшов, а біг,
В душі себе картав все знову й знову,
Що він не зміг
Відразу ж до бабусі прилетіти.
Тарас переступив поріг,
Калина вже покійною лежала,
А на обличчі смуток той проліг,
Коли вона його чекала,
Але і мертвою вона його благала,
Хоч подих її згас,
Щоб підійшов її Тарас
І руки їй зігрів своїм теплом,
Щоб він своїм чолом
Схилився тут над нею.
І на колінах з жалем він стояв
Де спочивала бабця мила,
Слова молитви в голос промовляв,
Яку вона його навчила,
Життя і смерть він в серці
З болем відчував.
(Продовження на наступній сторінці)