Незвично почорнів,
Зимою ж наче ватою накритий він білів.
З-під снігу вже земля видніла,
А по ровах лежали в товщі ще сніги,
Але й вони вже добре потемніли
Від воронячої ноги.
Повітря все просякнуте голубизною
Весняної пори
І до схочу земля напоєна водою.
В бузку кричали горобці
Зібравшися юрбою.
— Такою ось порою
Завжди любив з собою
Клим міркувати в самоті.
Але сьогодні
Були часи не ті.
Минав четвертий березневий день
Сорок четвертого вже року
І Клим дививсь на вулицю широку
Через вікно із свого кабінету,
Якою поспіхом тікали німці
Вже кілька днів,
Туди, в Тернопіль, що чекав боїв
І повної розрухи.
Клим знав,
Що завтра мав
Російський фронт прийти,
Але не по шляху зі сходу,
А по розливах броду
Із півночі прийдуть.
Стратегія так склалася війни,
Тому то німці так тікають,
А завтра ось сюди
Прийде на зміну інший окупант.
Лише зо заду зі стіни
В фашистському кашкеті кат
Манив ще помахом руки,
Щоб йти на штурм Москви
Німецький фюрер біснуватий.
Клим добре розумів загрозу страти
І що машини тої не здолати,
Нічим вже він не зможе помогти
У здійсненні мети
Для їх святої боротьби
У звільненні свого народу.
А за вікном все йшли та йшли
Густим дорогою походом
Німецькі ці війська
Знесилені війною,
Міняючи собою
Імперії вже інший лад.
І Клим не мав куди іти.
Пориви всі свої
Для здійснення мети
Її сини, як він,
Життя гасили в боротьбі
Багато вже віків.
І тут, на рідній цій землі дідів
Онуки і сини не мали місця!
На другий день із-за стола піднісся,
Продовжував біля вікна стояти Клим,
А по шляху вже перед ним
Ішли не німці при здоровім тілі,
А в бруді вже шинелі сірі;
Лунали не німецькі вже слова,
А чутно було вже російську мову
З лайкою брудною.
І різко за спиною
Хтось двері відчинив,
Дивився Клим перед собою
І погляд шлях манив.
Давно чекав він тих "гостей",
Ніким не прошених до себе,
Що сіяли мільйони тих смертей
І тим собі поживу здобували.
Із лайкою гидкою запитали:
"...Німецький староста це ти?!"
Клим же спокійно повернувся,
Помітно ледь у собі усміхнувся,
Він поглядом встиг пропекти
Спустошені, злобливі очі капітана
І вже розстрілював словами він тирана:
"Я Ради голова за незалежність України
— Ви ж ті, які принесли зміни,
Що би нове було ярмо
Солодшим від фашизму,
Але ж воно
Лише на колір інше!!!"
Старенька Карпусиха з вузликом в руках
Сутулячись від болю у душі,
По парканах,
Сльозами вкритий погляд все водила,
Де у будинку були ті,
Які забрали її сина.
Так кілька днів вона ходила
З тим вузликом в руці,
Військових всіх просила,
Щоб передали ці млинці
Для свого сина.
Але у відповідь на те
Її брутально обзивали
І сина називали
Посібником фашизму,
Який Росії зраду спричинив.
Але Калина добре знала
— Клим справедливо жив,
Його країна сином називала
І він її як син любив.
Таких Росія катувала,
Що холуйом її він не служив,
Що честь народу в ньому повставала.
Кайданами затисли Климу руки,
Та перетерпить він усі ці муки
За незалежність рідного народу,
Життя віддасть за перемогу,
Щоб ворог вже не міг ніколи
Неволити його народ.
Чому тоді йому ці гади
Клеймо чіпляють "зради"?
— Народу й Батьківщині вірно він служив,
Він ради цього і життя прожив,
Щоб окупант по наших землях не ходив!
Прийшовши з ранку знову під паркан,
Калина від людей почула,
Що кат червоний оприлюднив план,
Мета в якому була
Тих "зрадників" сьогодні покарати.
І ось вона стоїть вже на майдані
Серед не злічених людей,
Яких сюди пригнали,
Щоб бачили усі і знали,
Що кара кожного чекає,
Хто до Росії вірності немає.
Вже кулеметники навкруг стоять
І вітер мотузки гойдає
— Їх було п'ять,
Під ними кат чекає
Коли їх жертви привезуть.
Калина вже не бачила нікого
І гомону людей вона не чула
— Боліло серце і душило горло,
Усім єством вона під мотузками була!
Не відчуваючи нічого,
Не знала, скільки часу того перейшло,
Але побачила, коли з машини п'ятеро зійшло,
Що смерть прийняти мали.
Хоч сніг лежав і холодно було,
Вони в снігу стояли босими ногами,
І руки зв'язані, по всьому тілі рани,
Скривавлені, катовані усі вони були.
Калина тут впізнала свого сина
І вийшла трохи уперед,
Сиву голівку не схилила,
Голубкою робила лет
У височінь блакиті,
Щоб серцем материнським вкрити
І заступити смерть.
Серед усіх він упізнав її
І гордо глянувши по людях,
Він болі погасив свої
І в материнських грудях
Навіки залишив себе.
Під петлі лави кат поставив
І силою заставив
Тих смертників на них всіх стати,
Уміло петлі став їм затягати,
Лиш Клим всім тілом ката відштовхнув
І сам на лаву став.
Коли ж петлю йому той затягнув,
Тоді вже Клим гукнув:
"Мамо, бережіть себе!
Вони мене...!"
Та лаву кат під ним штовхнув
І тіло його все
Спочатку стрепенулося в петлі,
А потім звисло у смертельній вже покорі.
Калина на коліна впала,
Нічого вже не відчувала,
І тільки в Господа благала,
Щоб смерть послав її.
І зойк розбитої душі
Зібрав у собі болі всі
Тих материнських сліз,
Що передчасну смерть своїх синів омили
Й собою оповили
Усе її життя наскрізь.
Наказано було три дні
Тих трупів не знімати,
Щоб міг цей жах усіх переконати,
Таку ось кару кожний буде мати,
Хто нехтує до вірності Росії.
Але не це тримало тут Калину
Всю ніч стояти на колінах
В смертельну ту годину,
Дивитися, як тут на стінах
Гойдаються підвішені тіла.
І материнський гнів
По світу розлетів
Вже проти нових тих катів,
Які забрали волю
І убивають всіх її синів,
За те, що прагнули для своїх матерів
Здобути ту щасливу долю!
Коли вже сонце встало
Й промінням сльози освітило,
Тоді Калини дочки підійшли,
Взяли під руки й повели
Безмовну матінку додому!
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА
І знову дух імперії тут панував
На землях України,
Народ запряжений в новім ярмі стогнав,
Та ще й терпів ці війни і руїни.
У Тарноруді всі в колгосп ходили,
Не маючи для себе а ні дня,
А ні ночей,
Не закриваючи очей
В шлиї впрягалися самі,
Або корову по ріллі водили,
За ними босі діти їх ходили,
На рідній їх землі
У праці часто з голоду вмирали,
І пухли з голоду їх діточки малі,
В безсиллі засинали
Під житніми снопами,
Де бідні вдови жали,
Удосвіта в'язали,
Возили і носили
Важкі пшеничні ці снопи,
А по ночах їх молотили
І Бога все молили,
Щоб діти хоч жили,
Які завжди голодними були.
Також що-річно уряд заставляв
Ще й позику державі підписати.
— Не відробив, тоді належало до сплати
Усе майно,
Крім того, все воно
Було обкладене податком,
А хто садок свій посадив,
То вже за кожне дерево платив,
Тому сади рубали
— Платити сили вже не мали.
До того всього ще давали
На рік встановлений всім план:
Яєць державі здати, м'яса, молока.
Коли б хто лиш посмів це з'їсти сам,
То вже була б вся конфіскація майна,
Або тягнули до так званого їх суду,
Де на цю суму
"Злочинець" мусить відробити.
Як стало рук не вистачати,
Тоді почали вже хапати
По селах підлітків-дітей,
Яких голодна смерть минула,
Насильно забирали від сімей
І в різні кінці направляли,
І діти ці вже будували
Великої Росії мрії
— Індустрію на стільки піднести,
Щоб можна було згодом повести
Свої війська на інші вільні ще народи.
А тих, кого по віку не забрали з дому,
Хоч теж тут раю не було
— Якщо малий ще був, то пас корову свою,
А то снопи возив
Як в день, так в ніч.
А трохи старший — вже коней водив
У кінній ще косарці,
А хто стояв на молотарці
І подавав снопи,
Які він сам носив сюди.
Були й такі,
Що їздили із бочкою води,
Щоб вивезти її на поле людям,
Які в роботі були як воли
Не маючи коли
Напитися хоч раз на день
Холодної криничної води.
Сюди частенько приїжджав
З району перший секретар,
Який у владі жодного обмеження не мав.
— Коли б кого впіймав,
Що не працює хто,
Або для себе колоски збирав
Погублені в стерні,
Щоб діти з голоду не вмерли,
Тоді цей раб би рахував
Сумні для себе дні,
Бо у Сибір його б повезли.
Ось так в післявоєнні роки
Міцніла ця імперія Росії
І людство поки
Плекало свої мрії
Про мир на всій планеті
— Тут на крові й смерті
Новий кували меч
Російської безмежної сваволі,
Щоб ним рубати людські долі,
Захопленим народам не віддати волі
На цій святій землі!
ЧАСТИНА ДЕСЯТА
Трава зелена потемніла,
Бо перші сутінки пливуть,
Хмарина в небі посивіла,
І води Тарнорудки вже несуть
(Продовження на наступній сторінці)