Так, для Санька, як і для Грицика, все обійшлося гаразд. Не пощастило лише Дурній Силі. Зненацька з дворища діда Кібчика почулися такі звуки, ніби хтось бив праником по мокрій білизні. Бив і дідовим голосом примовляв:
— Я тебе туди посилав? Чого сам поліз? Ану, дай лозину, бо ця зламалася!
— Та діду… — розгублено бубонів Демко. — Ну, що ви… Я ж не воза ламав чи граблі… Хлопці казали, що там вовкулаки засіли. От я…
— А в тебе що — свого розуму не вистачає, дитячим живеш?
За якусь хвилину Демко гнав корову до череди. Ішов позад неї, чухав звичне місце і скрушно похитував головою: знову щось не так він вчинив. А що саме — ніяк не міг збагнути.
СУПЕРЕЧКА
Високий жилавий чоловік, ще майже парубок, гнівно зблиснув очима на господаря. Усе ж стримався, лише сказав:
— Ні, вельможний пане. Мені це не підходить.
Якусь хвилю пан Кобильський розглядав гостя маленькими примруженими очицями.
— Дурний ти, хлопче, — сказав нарешті. — А я тобі гарне діло пропоную. Бо шаную рід твій і прадідів твоїх. Вони з моїми разом стояли під Синіми Водами. У якій битві вистояли! Трьох ханів прогнали з нашої землі. А чого прогнали? Бо пліч-о-пліч стояли. І дід твій Митро разом з моїм пшеницю грекам возили… А тепер ти на мене звіром зиркаєш. Гадаєш, не знаю чому? Бо в мене он…— пан повів рукою по світлиці, — всього вдосталь, а в тебе — стара свитка і шапка в дірках. Ото і всього. То ж я тобі діло пропоную, а ти…
— Негарне це діло, пане. Одна справа — стежити за татарами, і зовсім інша — за своїм братом. І потім — пан переяславський староста дозволяє козакувати всім, хто того забажає.
При згадці про переяславського старосту пан Кобильський ніби аж на зріст поменшав. Бо хоч і сам був старостою, проте лише канівецьким. А канівецька земля була часткою переяславської. І цей обідраний впертюх, цей лайдак ходить у переяславського старости в улюбленцях. Носиться той з ним як з писаною торбою. Ще б пак — кращий вивідник землі переяславської!
А що, коли цей обідранець Швайка донесе до вух переяславського старости його, пана Кобильського, слова? Михайло Масло — людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном. Тому якомога спокійніше пан Кобильський додав:
— Та я що? Я ж не проти здобичництва. А кажу про десяту частку, яку той здобичник має сплачувати. А хто перевірить, яка вона? Може, десята, а може, й сота. От я тобі й кажу: дай мені знати, хто де промишляє. А далі — то вже не твоя справа. І тебе не обділю. Бо ж сам поглянь, у чому ходиш. Ну то як?
— Ні, пане. Те, що ви називаєте поміччю, я називаю зрадою.
— Зрадою?! — заревів пан Кобильський. — Це ти мені кажеш? Ти нігтя мого не вартий!
Він вихопив шаблю, що була при поясі, і замахнувся на гостя. Проте той уже чекав цього. Зблиснули дві блискавки, почувся дзенькіт криці, а через мить шабля пана Кобильського вирвалася з рук.
— Заспокойтеся, пане, — посміхнувся Швайка. — Я скажу вам лише те, що мушу сказати: готуйтеся до татарського нападу. А про все інше — я вас не чув і ви мене не бачили.
Він круто повернувся і вийшов із світлиці.
— Пся крев! — лайнувся пан Кобильський. — Бидло, лайдак! Ну, стривай… — І визирнув у вікно: — Тишкевича! Швидше!
За якусь хвилину перед ним стояв опасистий молодик з чіпкими очицями.
— Слухаю ясновельможного пана, — догідливо сказав він.
Пан Кобильський ще й досі не міг заспокоїтися.
— Бидло, — повторював він, бігаючи по світлиці. Нараз зупинився перед Тишкевичем і запитав:
— Чув?
— Що, прошу пана? — здивувався той, ніби й не стояв хвилину тому під дверима і не вслухався в кожне слово. — Що пан має на увазі?
Пан Кобильський полегшено зітхнув.
— Та то я так… Ти запам’ятав того хлопа, який тільки-но вийшов?
— Еге ж, вашмосць! Бридке бидло, так і проситься на палю!
— На палю не треба, а… куди він подався?
— Схоже, у бік Воронівки, проше пана.
— Ага… Мабуть, за Сулу зібрався. То ти от що… На палю, кажу, не треба, а… — він провів ребром долоні по горлянці. — Тільки не тут, а десь подалі. Зрозумів?
— Зрозумів, ваша вельможність! — виструнчився Тишкевич. — Перехопимо під Мохначем. Він дорогою — а ми навпростець!
— Під Мохначем — то й під Мохначем. Тільки візьми жовнірів зо п’ять, бо то такий хлоп, що просто так до рук не дасться.
— Не турбуйтеся, вашмосць!
Тишкевич крутнувся біля порогу і щез, мовби його й не було. А за хвилину знадвору пролунав шалений дріб копит…
Швайка без поспіху їхав лісовою дорогою. Він ще й дотепер клекотав гнівом. Ну й негідник цей пан Кобильський, ну й глитай! Мало того, що свої села обдирав, мов липку, так ще й хлопців козаків йому видавай! І як же хитро повів: наші предки давали відкоша татарам, то ж і ми повинні триматися разом. Ти, Пилипе, видавай хлопців, а я їх грабуватиму!
Швайка не втримався і сплюнув убік. Найгірше було те, що їхні прадіди таки й справді разом билися під Синіми Водами майже сто тридцять років тому, а діди возили морем українську пшеницю від Очакова та Коцюбієва аж у грецькі краї. А от батьки розійшлися. Батько цього Кобильського, тоді ще Семко Кобильчак, подався до Литви чи Польщі і повернувся звідтіля вже паном, з грамотою на кілька селищ. І син його шляхом пішов…
А він, Пилип, свого батька майже не пам’ятає. Загинув батько. Не змогли татари вибити його з хати, то спалили разом з нею. Швайка все це бачив на власні очі, бо встиг сховатися в болоті. Он там його хата була, за воронівською кам’яною горою. Була та загула. І тепер його хатою став увесь білий світ — від Канева до Кафи, від Переяслава до Хаджибея…
Зненацька швидше відчув, ніж зауважив попереду чиюсь присутність. Завмер і довго наслухав глупу ніч. Очі майже нічого не бачили, а серце підказувало: є щось. Шкода, не взяв з собою вірного Барвінка. Гадав, що на своїй землі небезпеки для нього немає. Що ж, це йому наука на майбутнє…
Швайка звернув у нетрі і спішився. Тримаючи Вітрика на поводі, обережно рушив паралельно до лісової дороги. Через сотню кроків почув, як тріснула гілка під чиїмись ногами. Очі, що призвичаїлися бачити дещо і в такій темряві, розгледіли край дороги кілька кінних постатей. Рука мимоволі потяглася до лука. Що потрібно цим нічним зайдам, на кого вони чатують?
Один із них тихо кашлянув у рукав. Тоді сказав:
— Щось ніби їхало. Чи, може, здалося?
І знову мовчанка. Довга, тривожна.
— Де ж той клятий Швайка? — знову подав голос той, хто кашлянув. — Може, подався іншою дорогою?
— Помовч, — порадив інший і цвикнув зубом.
— І чого це наш пан на нього так з’ївся? — запитав третій.
— Заткніть пащеки, пся крев! — сердито прошипів той, хто перед цим цвикнув зубом. — І ні пари з вуст, бо коли не порішимо того хлопа, то краще панові на очі не потикатися…
Швайка зціпив зуби. Он воно що! Не вибачив йому пан Кобильський, вирішив помститися. Що ж, цього й треба було чекати…
Якби це були татари, Швайка ні миті не гаявся б. Навіть звідсіля, не з’являючись їм на очі, можна було б покласти усіх п’ятьох.
Проте перед ним були не татари. Свої, єдинокровні брати чатували на нього.
Швайка зітхнув. Потому описав широку дугу і вийшов на дорогу далеко за засідкою.
"Чекайте, хлопці, чекайте, — з сумною посмішкою подумав він. — Не минути вам канчуків пана Кобильського…"
ПАСТУХИ
Грицик випасав худобу не сам. Крім нього, було ще троє дідів-пастухів. Зазвичай, коли худоба лягала на відпочинок, діди збиралися до гурту — і тоді починалися такі балачки, що Грицикові аж подих перехоплювало.
Про що тільки діди не гомоніли! І про свої битви з татарами, бо хто ж з воронівців не бився з ними. Навіть тоді, коли жили більш менш мирно. І про козакування, і про нечисту силу, яку діди бачили на власні очі.
Або ж дід Микола почне балакати по татарському, а Грицик повторює за ним. Дід знає татарську майже як справжній татарин, бо цілих п’ять років пробув у них у полоні.
Але так було не щодня. Все залежало від бугая Петрика. Взагалі, бугай терпів дідів і навіть інколи слухався їх. Проте часом на Петрика находило таке, що бідні діди рятувалися від нього на деревах і сиділи там тихо, мов горлички, доки бугай сам по собі не втихомириться. За Грициком же Петрик бігав, мов цуценятко. Навіть коли лютував.
От і сьогодні Петрик був у кепському гуморі. Тож мудрі діди вирішили, що Грицик — а з ним і Петрик — повинні триматися подалі від їхнього гурту.
— Вже роки не ті, щоб стрибати по деревах, — пояснив Грицикові дід Микола. — То ти, хлопче, забирай своє страховидло, та погуляй десь, поки воно не втихомириться.
(Продовження на наступній сторінці)