Дід Кібчик кинув на нього здивований погляд.
— Як тобі сказати… Поки що її не бачили.
— А я бачив! — зраділо вигукнув Грицик. — У мене, діду, знаєте, яке зірке око! Ні в кого такого немає.
— То й де ж ти ту силу бачив?
— Внизу, на старих згарищах. Коли звідси йти до сторожового дуба. Знаєте Сидіркове подвір’я?
Дід Кібчик зненацька зупинився. Схоже, ця новина його неабияк стривожила.
— Нечиста сила, кажеш… Викинув би ти це з голови, хлопче, і не лазив би, куди не слід. Там же гадюк повно.
— А я їх не боюся, — гордо відказав Грицик. — Ломакою по голові — раз! — і все.
Несподівано дід Кібчик схопив Грицика за вухо.
— Я тобі покажу — раз! — гримнув він. — Нічого там немає! А коли ще раз дізнаюся, що там вештаєшся — ноги повисмикую, зрозумів?
— Зрозумів! — скрикнув Грицик. — Ой, дідусю, зрозумів!
— То гляди ж мені…
Грицик тримався за вухо і розчаровано дивився услід старому. Оце так сподобався!
ВРЯТУЙМО ВОРОНІВКУ!
Хлопці сиділи під тином Санькової хати. Грицик був такий ображений на діда Кібчика, що геть забув про свої обов’язки пастушка. Він з-під лоба зиркав на дідове подвір’я, що було навскоси через дорогу, і бубонів:
— От виросту і теж посмикаю його за вуха. І подивлюся, сподобається йому таке чи ні!
Санько теж був ображений. Але не на діда Кібчика, а на Грицика. Теж мені товариш! Чужим так розказує, а свої про нечисту силу дізнаються останніми.
— Так я ж не встиг, — виправдовувався Грицик. — Я ж у тітки Дарки ночував. А зранку не встиг.
І справді, Грицик, як пастушок, ночував у різних людей. Тиждень у одних, тиждень у інших. Так воронівці домовилися між собою.
А трапилося з ним таке.
Вчора Грицик гнав череду до Воронівки трохи пізніше, ніж звичайно. Треба було заспокоїти бугая Петрика, котрий завжди нервував, коли його підданих корів ділили на два гурти — воронівський і той, що належав канівецькому старості панові Кобильському, — пан чомусь вважав, що паша біля Воронівки краща, аніж під Канівцями. І поки Грицик заспокоював бугая, сонце майже сховалося за деревами. А перед самою Воронівкою одна дурна телиця раптом задерла хвоста і кинулася до лісу. То ж Грицик і подався за нею. Вже і лаяв її, і кликав — мов у воду впала. А коли споночіло, вибрався Грицик на Кам’яну гору та й за журився. Іти до села — страшно, бо ж хазяйкою телиці була люта баба Пріська. Залишатися ночувати на горі — теж боязко.
— Сам же знаєш, у якому місці ця гора, — пояснив Грицик.
Санько кивнув. Страшно не тому, що вона крута, а тому, що дуже підозріле там місце. Хоча з одного боку видніється Воронівка зі старим городищем, зате внизу під горою лежить згарище Сидіркового подвір’я, котре чомусь полюбили болотяні гадюки. А праворуч, за плавнями, ледве вгадується Вовкулацький кут. Кажуть, там водяться справжні вовкулаки. Вони інколи навідуються до Воронівки. А дорога від Вовкулацького кута до Воронівки одна — через кам’яну гору…
Отож сів Грицик край гори та й задумався, як бути далі. І раптом бачить — знизу, на Сидірковому подвір’ї, ніби щось ворухнулося. Чи то кінь, чи то людина. Потім щось стукнуло.
Трохи пізніше зблиснуло. Почулося гарчання.
І в ту ж мить поруч з Грициком щось затріщало і теж, здається, загарчало. Грицик і не зчувся, як скотився з гори у видолинок. Але й тут не зупинився, бо те щось погналося за ним. Гналося і ні на крок не відставало. Навіть коли під місяцем завиднілися воронівські хати — все одно мчало слідом.
— Йой! — вихопилося у Санька. — Що ж це було?
— Телиця, що ж іще, — похмуро відказав Грицик. — Вона, мабуть, теж чогось злякалася, бо бігла за мною, наче навіжена.
Хлопці помовчали. Санько співчутливо поглянув на товариша: ну й дісталося ж йому!
— Може, на Сидірковому подвір’ї були вовки? — запитав він.
— Та ні. Щось більше.
— Невже ведмідь?
— Тю, — сказав Грицик. — Там же зблиснуло. Ніби хтось викресував вогонь.
— Тоді, мабуть, то були якісь люди, — здогадався Санько.
— Можливо, — згодився Грицик. — Але які?
— Як які? Наші, воронівські.
— А чом би це воронівські ходили в таке місце, та ще й уночі? Що їм, дома робити нічого?
— Тоді… тоді це були чужі. — очі у Санька стали круглими. — Може… татари?
— Я теж спочатку так гадав… А оце зранку збігав туди, дивлюся — нікого немає…
Санько з повагою поглянув на товариша. Ну й хоробрий цей Грицик! Нічого не боїться.
— Сам збігав? — запитав Санько. — Без дорослих?
— Звісно, сам. Одні сліди там лишилися. І знаєш які?
— Мабуть, людські. — І вовчі теж. Людські і вовчі. І перетинаються. То вовчі поверх людських, то людські поверх вовчих…
— То що ж виходить — вовки і люди були разом, так?
— Еге ж, — згодився Грицик.
— Але так не буває!
— Не буває. То ж я думаю, що це були не люди і вовки, а вовкулаки!
Санькові перехопило подих. Про вовкулаків казали, що вони ще страшніші од татарів. Від тих хоч сховатися можна, а від вовкулаків — ні. І розпізнати їх теж неможливо, бо вони можуть набути будь-якої подоби. Он у них в селі до минулого літа жила баба Мотря. Якось ще малою пішла вона до лісу по ягоди. Аж раптом чує, ніби її мати кличе. Дивиться — і справді мати. Ходімо, каже, за той видолинок, там ягід ще більше. Йде баба Мотря за нею, а сама думає: як же це мати опинилася в лісі, коли вона хвора вдома лежить? І ледь подумала про це, як голова у матері стала не людська, а вовча. Добре, що хоч люди були неподалік і прибігли на бабин крик. А перевертень завив з люті і подався до свого Вовкулацького кута…
— Треба комусь про це розказати! — схопився на рівні Санько. — А то вони ще людей погризуть.
— Казав уже, — невесело заперечив Грицик і до торкнувся до все ще червоного вуха. — Бач, як мені повірили?
Хлопці замислилися. Бо коли вже дід Кібчик не повірив, то що ж тоді казати про інших?
— А як від них врятуватися, не знаєш? — нарешті подав голос Санько.
— Я чув, що коли вовкулака збирається кидатися на тебе, то треба негайно обвести навколо себе коло, а тоді перехрестити того вовкулаку…
— А чи встигнеш? — засумнівався Санько. — Бо поки те коло обводитимеш, він тобі тричі горлянку перегризе.
— Та ж коло треба обводити заздалегідь, — пояснив Грицик. — Дізнаєшся, де ті вовкулаки водяться — і окреслити.
— А я чув, що на вовкулаків треба ходити гуртом, — сказав Санько.
— Я теж про це чув…
Грицик ляснув ґедзя, що сів йому на коліно.
— Слухай, Саньку, а давай-но підемо туди разом! — сказав він.
— Р-разом? — зіщулився Санько. — Так… мама ж не пустить!
— Ех, ти, — з жалем сказав Грицик і підвівся.
— Зачекай, — зупинив його Санько. — Я подумаю. Тільки добре було б ще когось взяти. З дорослих.
— Було б добре, — згодивсь Грицик. — Але кого?
Відповісти Санько не встиг. Здалеку долинуло глухе ревіння. Хлопці визирнули з-за кущів.
Вулицею йшов велетенський бугай Петрик. Ішов і люто ревів. Чи то хтось його образив, чи сам образився на когось.
У селі зчинився переполох. Злякано закричали жінки, дітлахи кинулися до перелазів. Слідом за ними подалися крикливі кури і поважні гусаки.
Санько й сам незчувся, як теж опинився у дворі. А Грицик з цікавістю спостерігав за переполохом, котрий зчинив його чотириногий приятель.
На той гамір визирнув з воріт Демко Дурна Сила. Трохи подумав і рушив назустріч розлютованій тварині. В його руках невідомо звідкіля узялася замашна ломака.
— Ти куди? — почувся з двору сердитий голос діда Кібчика. — Куди тебе, бісів сину, понесло?
— Як куди? — здивувався Демко. — Ви ж бачите, діду, яке воно? Ще біди накоїть…
— Ану, назад! — гримнув дід.
— Та…
— Кому я кажу! Назад, песиголовцю, а то ще покалічиш бідну тварину!
Демко якусь мить вагався. Тоді жбурнув ломаку під ноги бугаєві і не згірш гусака перелетів через тин. Петрик кілька разів штрикнув ломаку своїми гострими рогами і розчаровано заревів. Він прагнув битви.
І тоді на вулиці з’явився Грицик. Без будь-якого остраху він рушив назустріч бугаєві.
— Ти що, Петрику, здурів? — запитав він. — Ану, пішли до череди!
Петрик, угледівши свого малого господаря, перейшов з розгніваного реву на докірливе гримкотіння. Та аби хто не подумав, що він аж такий слухняний, бугай уперся лобом в молодий кленок — і той зламався, мов тріска. Тоді Петрик підійшов до Грицика і задер голову, аби той почухав під шиєю. Потому легенько підштовхнув свого господаря рогом: ходімо, мовляв, а то стомилися вже тебе чекати.
Вони подалися до череди. І невідомо було, хто кого веде: пастух бугая, чи навпаки — бугай пастуха.
Коли вони минали Санькове подвір’я, Грицик неголосно сказав:
(Продовження на наступній сторінці)