— Атож, — несподівано для себе згодився Санько. — Утім, зачекай…
За Марковими словами щось стояло. Те, про що відали древні і волхви. Може, навіть дідо Кудьма з Куделею. Проте він, Санько, цього ще не усвідомив. Отже, треба почати спочатку: нечистий дух, міхур…
Нараз щось гучно ляснуло в повітрі, міхур опав на землю і став однією з лобастих брил. Ще за мить повернулося й те, що він прихопив з собою — трава, ящірка, кущ глоду, дерево з Івасиком, сам Івасик…
Санько з силою зажмурив очі, потім знову розплющив. Поруч так само вражено кліпав Чорторий. Ні, усе було, як і раніше. Хіба що Івасик уже не роззирався довкола, а, міцно обійнявши верхню гілку, пронизливо верещав:
— Рятуйте!
При цьому він дивився кудись убік. І те, що він там бачив, жахало його так, що гілка ходила ходором.
— Рятуйте! — не вгавав Івасик. — Ой, мамо!
— Іваську, що з тобою? — кинувся до дерева Чорторий. — Що ти там набачив?
— А! — несамовито вереснув Телесик і підстрибнув чи не вище вершечка. Потому його погляд упав на Чортория, і Телесик замовк.
— Що ти там набачив, га? — не вгавав Чорторий. — І куди ти щез?
— Я не щезав, — заперечив Івасик. І зненацька запитав: — А це справді ви?
— А хто ж іще? — здивувався Чорторий. — Звісно, що ми. Не татари ж якісь.
— А ви не обманюєте? — усе ще не йняв віри Івасик.
— Ну, знаєш, Івасю… — почав сердитися Чорторий.
Нарешті Івасик повірив, що Чорторий є Чорториєм, а Санько як був, так і лишається Саньком, — і почав спускатися. Потім знесилено усівся під деревом і поскаржився:
— О, якби ж то ви знали, що я там бачив…
— Розкажи, то й знатимемо, — Чорторий уже опанував себе, і лише очі видавали, як йому цікаво було дізнатися, що трапилося з його малим товаришем. Івасик ще раз зітхнув, провів рукою по розкуйовдженому чубчикові й почав:
— Ну, то слухайте.
А було Івасикові таке. Не встиг він сповістити про наближення довбанок, як відчув, що хтось ніби дмухнув на нього зі спини. Озирнувся Івасик — ніде нікого. Усе той самий степ. І трави такі, і бересток… Хоча цей бересток, здається, мав ще шорсткіше листя. Потім він поглянув униз на своїх дорослих друзів — і очам не повірив. У Чортория чомусь виросли довгі патли і ніс скидався на гачок, а Санькове обличчя радше нагадувало зміїну голову…
— Як тільки я подумав про оту змію, — збуджено торохтів Телесик, — ти, Саньку, одразу став нею…
— Ну й брехло! — не втримався Чорторий. — Щоб Санько та став змією!
— Ніяке я не брехло! — палко запротестував Івасик. — Бачив би ти, що почав викомарювати Санько, то не казав би такого!
— І що ж він викомарював?
— А те… Зіп’явся на свій хвіст, обвився навколо стовбура і почав викидати свого язика на мене, ніби жаба на комаху! — Івасик обурено поглянув на Санька, а тоді повернувся до Чортория. — І ти теж добрий. Підбіг до дерева й почав сичати на мене.
Санько з Чорториєм переглянулися. А тоді по Марковому обличчю ковзнула усмішка. Мабуть, він подумав, що Івасик жартує, і вирішив підтримати його.
— Я? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Щоб я та сичав на тебе? Бути такого не може!
— А от і сичав! — наполягав на своєму Івасик. — Сичиш і підстрибуєш, сичиш і підстрибуєш. І що дужче сичиш, то вище підстрибуєш. А що, неправда?
— Та я…
— Мовчав би вже! Я одразу здогадався, що у вас з Саньком на думці. Зжерти ви мене хотіли, от що! А коли вам не вдалося дістатися до мене, ви заходилися гризти дерево…
— Ну, це ти вже занадто, — обережно заперечив Чорторий.
— Ага, занадто! — схоже, Телесик розходився не на жарт. — А коли я подумав про те, як воно добре, що у вас не бобрячі зуби, — ви що зробили? Одразу відростили їх і накинулися на дерево — аж тріски полетіли!
— Ну й ловко ж у тебе виходить! — зачудовано мовив Чорторий.
Але малому Івасикові тоді було не до сміху… Дерево все дужче тріщало й хилиталося. Здавалося, ще мить — і воно впаде на землю. А там на нього накинуться не тільки Санько з Чорториєм, а й інші звірі…
Не встиг Івасик подумати про інших звірів — як ті наче з-під землі вродилися. Сидять, схожі на ведмежат та лисиць, дивляться на Івасика голодними очима і зубами виклацують.
Озирнувся Івасик довкола, сподіваючись на порятунок. Проте його не було. А зі степу підходило, наповзало, підстрибувало дедалі більше звірів. Незабаром їх назбиралося стільки, що під берестком і трави не стало видно — одні лише хвости, лапи та пащеки. А колишні друзі усе глибше вгризалися в дерево…
"Хоч би птаха якась надлетіла…" — у тоскній надії подумав Івасик.
І ти ж дивися — звідкілясь з’явилася птаха! Цибата, довгонога, вона здалеку нагадувала гусенятко… Так, це й справді летіло гусенятко. Воно махало з усіх сил своїми крилятами, проте ясно було, що вже не встигне врятувати Івасика. Дерево затріщало, похилилося додолу, і…
Івасик якимось дивом знову опинився у тому світі, в якому й був.
— Саньку, а ти не знаєш, що це було? — запитав Івасик, коли закінчив свою розповідь. — О, які ж люті були ті змії! Ледь не загризли…
— Це ти так гадаєш, що вони хотіли тебе загризти, — відказав Санько. — А якби ти думав, що вони хочуть тобі сподобатись, то вони, може, мали б зовсім інший вигляд.
— Інший? — недовірливо поглянув на нього Івасик. — А який саме?
— Це залежало б від того, що саме ти про них подумав… — почав Санько.
— О, гляньте! — перебив його Чорторий.
Вони озирнулися. З землі виростав ще один міхур.
Якусь хвилю вони дивилися, як він гойднувся, як під ним щезла трава… А тоді Санько спохопився:
— За мною! — вигукнув він і кинувся вниз.
Та перед тим, як знову щезнути в підземеллі, він наказав Івасикові набрати якомога більше намулу.
Коли Івасик з повною пеленою глевкої багнюки теж дістався туди, Санько з Чорториєм уже поставили камінь на місце. А тоді в чотири руки стали заляпувати намулом усі дірочки та щілини.
— Ви гадаєте, що ті міхурі виходили з цієї дірки? — здогадався Івасик.
— А ти як гадаєш? — в свою чергу запитав Чорторий.
— Думаю, що так воно і є, — відказав Івасик. — Звідсіля з’являлися, а виходили он через ту шпарину, — Івасик показав туди, звідки сіялося невиразне світло.
— Розумний син був у твого батька, Івасю, — сказав Чорторий.
Івасик зашарівся від похвали і замовк. Але ненадовго.
— А що було б, якби ми не заклали цю дірку? — запитав він за хвилину. — Наш світ дуже змінився б?
Чорторий зиркнув на Санька. А оскільки той мовчав, то Чорторий прорік сам:
— Могло б таке бути. Могло навіть статися, що й нам з тобою не стало б у ньому місця. Ти хочеш цього?
— Ні! — вихопилося в Івасика.
Коли вони вибралися назовні, Івасик сказав:
— Мабуть, треба закласти камінням і саму розколину.
— Ага, — підтримав його Чорторий. — Той, кому треба, все одно розшукає цей вхід. А стороннім робити тут нічого.
І трійця дружно взялася до роботи.
Пройшов повз них сивий перевізник з веслом на плечі. Зупинився біля хлопців і поцікавився:
— А що це ви, люди добрі, тут робите?
— Нори забиваємо, — відказав йому Івасик.
Перевізник похитав головою.
— Марна справа. Тут таких нір стільки, що й віку вашого не стане, аби всі закласти…
Ще раз похитав головою, дивуючись людській глупоті. Незабаром його широке, як копач, весло щезло в очеретах.
А втомлена трійця, заляпавши щілини, попадала на землю і миттю заснула. Коли ж вони прокинулись, сонце вже стояло високо, біля правого берега погойдувалися на тихій хвилі довбанки, а веслярі разом з козаками розводили багаття.
Не змовляючись, поглянули вони на те місце, де була розколина. Проте від неї й згадки не лишилося. Навіть намул висох.
— Минулося, — щиро зітхнув Івасик. — Ніби наснилося це все.
ТОРГИ
Схоже, зазирання до іншого світу таки далося Івасикові взнаки. Невдовзі він завважив, що варто йому замислитися про щось, як рівно за день, о такій же порі, сама собою спадала на думку потрібна відповідь.
І Телесик вирішив скористатися цим негайно. Підстрибом подався він до Чортория, котрий долотом видовбував пази в товстому брусі.
— Колись ми з тобою, Марку, балакали про щось, — здалеку почав Телесик. — Ну… про підводного човна.
— А я думав, що ти вже й забув про це, — не відриваючись від свого заняття, відізвався Чорторий. — Тільки, друже, мені зараз ніколи про нього думати. Бач, скільки роботи? — І він кивнув на десяток довбанок та гори брусів з дошками, біля яких поралися інші майстри.
Проте Телесик не відступав. Хіба що вирішив зайти з іншого боку. Він запустив плаского камінця по дніпровій поверхні, простежив, як той підстрибом подався чи не до середини Дніпра, і знову повернувся до Марка.
(Продовження на наступній сторінці)