— Так би й усе життя плив, — захоплено мовив Івасик. — А ви?
Санько не відповів. Тільки якось дивно усміхнувся. Мабуть, ще переживав битву на порогах. А от Чорторий — навпаки, його м’язи, що тільки-но здувалися горбами, кудись щезли, він якось одразу зледачів, і тепер напівлежав, час від часу ліниво підгрібаючи веслом. Увесь його вигляд ніби свідчив: ти, Івасику, тільки мрієш так пливти, а я, бач, роблю це здавен.
— Ото, хлопці, Хортів острів, — нараз озвався він і кивнув на кам’янисту гору, що перетинала шлях пінявій дніпровій течії. — Його назвали так, бо він і справді схожий на Хорта. Бачте, розвалився посеред Дніпра і ніяк ти його не зженеш з місця, — усміхнувся Чорторий з власного жарту.
Може, комусь острів і нагадував Хорта, а от Івасикові він видавався велетенським грибом-боровиком, що зненацька виріс посеред бурхливих дніпрових вод. Гриб був червивий. За довгі роки вода попрацювала так, що нижня частина острова була не тільки підточена, а й всуціль подзьобана незліченними вирвами, норами чи просто розколинами.
Невідь-скільки часу човен плив за течією, а Хортів острів усе не закінчувався. Нараз Івасикові здалося, що боротьба, яка велася на порогах між Дніпром і скелями, триває й тут. Вода усе ще не могла заспокоїтись, вона бігла обіч острова, наче якийсь хижак повз непорушного звіра, і все примірялася, за що б його вчепитися. Раз-по-раз вона накидалася на черговий виступ і тут же злітала догори, розсипавшись на безліч розчарованих бризок. Подекуди їй таки вдавалося увірватися в якусь заглибину, а що вона там робила, Івасик не бачив, бо човен летів далі й далі.
Зненацька назустріч випірнув ще один острів — не острів, а справжнє островище, без кінця й краю. І все ж він чимось був схожий на свого попередника. Такий самий присадкуватий і геть подзьобаний знизу, вода так само накидалася на нього, але, отримавши ще більшого облизня, роздратовано бігла геть.
— А оце наш Великий Хортик, — з теплотою в голосі мовив Чорторий. — Зараз я вам покажу місце, куди ми перебираємося навесні…
Він різко загріб веслом, човен зійшов з бистрини, обминув гострий виступ і завмер на повільній воді. Івасикові відкрилася зелена місцина, затінена деревами. Під їхньою кроною помістилося кілька просторих куренів.
— А татари вас тут не схоплять? — запитав він.
— Та ніби ні, — відказав Чорторий. — Самі дивуємося, чому їх не тягне сюди. Хоча на той випадок, коли вони все ж нападуть, ми дещо приготували.
І він кивнув на круту, майже прямовисну, стіну Великого Хорта. Придивившись, Івасик зауважив кілька чи то нір, чи то розколин.
— Якщо татари навіть побачать, куди ми сховалися, все одно не страшно, — правив своєї Чорторий. — Вони чатуватимуть біля однієї нори, а ми вийдемо з іншої. Тут, у камінні, видзьобано стільки нір, що сам біс не відає, куди вони ведуть…
Нараз Івасик завважив, як Санько насторожився. Він спружинився, наче перед стрибком, а очі його прикипіли до острова.
— Ти щось побачив? — запитав Івасик. — А що, а що?
Санько зітхнув, розпружився і відказав:
— Нічого. Мабуть, просто здалося.
— Здалося? — допитувався Івасик. — А що саме?
— Аби ж знаття…
І справді, Санько не міг сказати, що саме змусило здригнутися усе його єство. За цими стінами йому нараз примарилося якесь інше життя — нескінченне, чуже і водночас нез’ясовно рідне й близьке. Послужлива уява поставила перед очі якесь підземелля зі швидкими блискітками в непроникній темряві… Чи не в ньому криється підказка на те запитання, що мучило його останнім часом?
— Слухай, Марку, — поглянув він на Чортория. — Чи не міг би ти зупинитися біля якоїсь із цих нір?
— А чом би й ні, — охоче згодився той. — Яку б ти хотів роздивитися?
— Греби, я скажу…
Чорторий гріб, мабуть, з хвилину. Нараз Санько підняв руку.
— Це десь тут… — тихо, якимось чужим голосом мовив він.
Чорторий зачудовано озирнувся на Санька, тоді обігнув щербатий виступ і зупинився перед однією з розколин.
— Ця щілина переходить у нору, — сказав він. І тут таки попередив: — Тільки вона якась не така, як інші.
Що вона не така, видно було одразу. Якась кривуляста, вузька внизу, ширша посередині і знову вузька вгорі. У таку жодна розумна людина не полізе.
Проте Чорторий поліз. Поліз боком, зігнувшись майже наполовину, а от голову він змушений був задерти так, начебто збирався угледіти свою потилицю. За ним на гостряку залишився клапоть сорочки. Невдовзі з розколини долетіло:
— Чого стоїте? Лізьте сюди!
Санько рушив слідом. Йому теж довелося добряче постаратися, доки він, зрештою, не щез з очей.
А от Телесик прослизнув до нори, наче в’юн. Спочатку зі світла нічого не міг розібрати, а коли зір призвичаївся до сутіні, він побачив перед собою низьку простору печеру. Зі стелі звисали якісь довгі загострені нарости. Точнісінько такі ж гостряки тяглися їм назустріч з підлоги. Повітря було вологе й свіже, — очевидно звідкілясь віяли протяги. Попереду виднілися нечіткі постаті Чортория й Санька.
— Колись я тут залишив припаси для смолоскипа, — казав Чорторий Санькові. — Але де? Ага, осьдечки воно…
Почувся стукіт кресала об кремінь, затліла іскра, і миготливий вогник освітив печеру. Тієї ж миті позаду щось стріпнулося і дихнуло Івасикові в потилицю. Так, ніби примірялося, куди краще запустити пазурі… З Івасикової горлянки вихопився зойк, хлопець відстрибнув і озирнувся.
За його спиною звисали темні волохаті зарості. У деяких місцях вони ворушилися. Потім кілька тіней відділилися від них і з писком розчинилися в темряві. Івасик з полегшенням зітхнув. Виявляється, то були кажани — тихі, нешкідливі створіннячка з м’якими, теплими тільцями. Санько не раз натрапляв на них, коли засовував руки у вербові дупла. Через таких навіть зойкати було якось незручно.
— Що там, Івасику? — пролунав стривожений голос Чортория.
— Нічого, — відказав Івасик. — То я те… перечепився об щось.
— То будь обережнішим, — порадив Чорторий. — І не відставай.
Невдовзі печера перетворилася на вузький кривулястий хідник. Він вів спочатку униз, потім угору, потім кудись убік, аж доки не вивів їх до печери, яка нагадувала велетенську грушу, що боком лежала на землі. Звідкілясь згори сіялося слабке, мерехтливе світло.
Заходити до печери Чорторий не поспішав. Він повів у її бік смолоскипом і обернувся до Санька.
— Сюди я, розумієш, не заходив, — ніяково посміхнувся він, стишуючи голос до шепоту. — Чомусь не хотілося.
Коли по совісті, то й Івасика теж наче стримувало щось. Так, ніби він зненацька опинився перед прірвою.
А от Санька у печеру немовби якась сила потягнула. Він узяв у Чортория смолоскип і ступив уперед.
Нараз відчув, як його пронизав нез’ясовний дріж. І то було не від переляку — просто його трусило, немов у лютий мороз, і він нічого не міг подіяти з собою. Наразі збагнув, що не мороз тому виною, а десь поруч нуртує, струшуючи стіни, якесь інше, потойбічне, незбагненне й могутнє життя. І те нуртування то віддалялося, майже сходячи на мертвотну тишу, то знову наростало, народжуючись з якогось неймовірно віддаленого грому…
Він підняв смолоскип і почав придивлятися до стін. Його увагу привернула та, що була праворуч від входу. У ній, на рівні пояса, було щось схоже на нору, яку спочатку завалили каменем, а тоді зашпарували всі щілини.
Санько постукав по стіні колодкою ножа і від неї відвалився шмат затверділої глини. Тоді, вже не роздумуючи, він заходився виколупувати глину кінчиком леза. Невдовзі його здогад справдився — то й справді був камінь, що затикав нору. Санько засунув пальці в заглибини і потягнув камінь на себе. Камінь хоч і не зрушив з місця, але ворухнувся.
— Допоможіть, — покликав Санько товаришів.
За хвилину камінь упав на долівку, і очам відкрилася діра, схожа на неймовірно глибокий колодязний отвір. Він був націлений прямісінько туди, звідкіля сіялося світло.
Зненацька Івасикові здалося, ніби з діри повіяв вітерець. І від того подуву він відчув себе незмірно хоробрішим. Настільки, що якби перед ним і справді виявилася прірва, він без роздумів ступив би в неї. А тут — подумаєш — просто якась дірка…
Він обійшов Санька і схилився над отвором.
— Ти що? — вигукнув Санько, і в його голосі почувся неприхований переляк. — Ану геть звідтіля!
Івасик випростався.
— Та я нічого, — ніяково промимрив він. — Я ж тільки хотів подивитися…
— Подивитися… — пирхнув Санько. — А потім відповідай за тебе!
(Продовження на наступній сторінці)