— Це ж за що? — здивувався Колотнеча.
— За те, що підбив хлопців на таке. Знав же, що буде небезпечно, хотів же підбити на таке чужих, проте полінувався!
І він з люттю стукнув себе по коліну.
— Усі ми розумні задньою думкою, — втішив товариша Колотнеча. — І що ж було далі? — звернувся він до полоненого.
— Потім беки відібрали зо дві сотні людей і сказали, що такі боягузи годяться хіба як ясир.
— То що — їм голів не рубали? — з надією поглянув на полоненого Грицик.
— Ні. Наш сотник казав, ніби хан передумав. Мовляв, від живих користі більше. То їх прив’язали до лат і кудись погнали.
— А куди саме, не відаєш?
— Ні. Але наші подейкували, ніби їх погнали у Крим.
— Звісно, що в Крим, — підтвердив Колотнеча, наче сам був при тому. — Більше нікуди.
— Отже, в рабство, — повільно мовив Грицик. — І все через мене.
— Облиш! — прикрикнув на нього Колотнеча. — Хто ж відав, що воно так обернеться? Краще скажи, що з цим робити? — кивнув на полоненого Колотнеча.
Той зіщулився.
— Роби що хочеш, — відмахнувся Грицик.
Колотнеча в задумі відкусив задирку на пальці і сплюнув на землю.
— Гаразд, — сказав він. — На цей раз ми твоєї голови не чіпатимемо. Але затям: коли твої друзі будуть і далі плуганитися слідом за нами, то матимуть справу не лише з моїми хлопцями, а й з кримчаками. Бо ми супроводимо не когось там, а самого посла від Менглі-Гірея. Затямив?
— Так, шановний, — догідливо закивав той.
— А тепер — киш звідсіля!
Полоненого мов вітром здмухнуло.
КОМИШАНА ДИВОВИЖА
У козацькому таборі все було так, як і належить. Рибалки закидали неводи, сторожа роз’їжджала далеко в степу, нові прибульці відсипалися з далекої дороги. Чинбарі та ковалі…
У тому то й річ. Раніше ковалі працювали окремо від інших, чинбарі теж не цікавилися нічим, окрім чинбарства. А тепер найкращий з чинбарів Гаплик і найбільший умілець серед ковалів Стукач порозумілися настільки, що раз по раз ходили, ні, скоріше бігали, одне до одного в гості. Тим, хто цікавився, з якого дива вони так подружилися, Гмукало зі Стукачем радили не сунути свого носа до чужого проса. Згодом до них приєднався місцевий маляр Онисько.
А коли вони не мали часу на зустріч, між ними снував Телесик. І при цьому вигляд у нього був такий утаємничений, що всі розуміли: пахне чимось незвичайним.
Так воно й сталося. Якось Івасик прибіг до Демка і захекано сповістив:
— Гайда, кличуть.
Демко, пожбуривши на півдорозі величезний оберемок галуззя, що ніс до вогнища, затупотів слідом за Телесиком.
— Ти ж це куди?! — гукнув йому навздогін дід Кібчик. Проте Демко лише рукою відмахнувся.
— Зараз, діду!
Ліва брова у діда Кібчика здивовано поповзла вгору: це був чи не перший випадок, коли онук не послухався. І доки дід Кібчик збирався на силі, аби гримнути на нього, як годиться дідові, за Демком і слід здимів.
Невдовзі на затишній галяві серед комишів зібралося добре товариство. Стукач притарабанив з собою ваговитого клунка.
— Ну от, — сказав він і скинув клунка на землю. — Готово.
— Та невже! — радісно вигукнув Демко і нетерпляче простяг руку.
— Зачекай, — зупинив його Стукач і озирнувся на Івасика. — Ану, хлопче, ще раз поглянь, чи не зирить хто за нами.
Івасик щез у кущах. За хвилину повернувся з іншого боку.
— Ніде нікого, — сповістив він.
— Тоді примірюй, — дозволив Демкові Стукач.
Демко приміряв і з-під обнови глухо долинуло:
— Ох і лепсько! Дуже добре!
— Я теж так гадаю, — вдоволено махнув головою Стукач. — Хоча, звісно, часу було обмаль. Бо я міг би так обшити їх залізом, що жодна стріла не візьме. А кігті як?
— Наче зроду такі були, — радісно сповістив Демко.
— А голову не тисне? — поцікавився Гаплик. — Бо я боявся, що шкіра зсохнеться й тиснутиме…
— Та ніби не тисне…
— Циклопове око якесь не таке, — забідкався Онисько. Він був найграмотніший між товариства і знав такі слова, як циклоп, гарпія і навіть Медея. — От я зараз його ще трохи…
— І так зійде, — заспокоїв його Стукач.
— А за око зручно смикати? — знову встряв Гаплик.
— Ще й як!
— Це добре, — сказав Гаплик. Після цього він схилив голову набік і зауважив: — А от біля шиї не завадило б трохи шерсті наростити…
Звідкілясь під ногами у дорослих вродилися Івасикові друзі. Очі їм збуджено виблискували, а ноги аж підстрибували з нетерплячки. Нараз Івасик не стримався і смикнув Ониська за холошу.
— Можна, я теж свої голови одягну?
— Та одягай, куди ж без тебе дінешся, — дозволив Онисько. А коли за якусь хвилину Івасик став поруч з Демком, Онисько аж носом закрутив від задоволення. — Ну й мармизи у вас! Налетиш на такі серед ночі — то й справді гикавка нападе!
— Атож, — згодився Стукало. — Ну, хлоп’ята, вперед! Час показуватись товариству.
А товариство займалося своїми справами. Хто боровся, хто гострив шаблю, хто реготав з побрехеньок сусіди. А тоді…
— Глянь… — зненацька зойкнув один з баляндрасників.
— О Боже! — тільки й мовив інший і гикнув.
І було чого. З комишів висунулася небувала почвара. Якийсь час вона розглядала хмаринки, що бігли по небі, тоді рушила краєм лугу. Вона ступала важко й повільно, ноги її по котики вгрузали у вологій землі.
— Що це? — хрипко запитав третій.
Почвара усім тулубом повернулася на той голос, і козак зачудовано завмер.
Еге ж, такого і в найхимернішому зі снів не побачиш. Почвара була на голову вища від найвищого з козаків. Проте вражав не її зріст, а те, що вона мала три голови. І то які голови!
На середній стримів шолом стародавнього княжого дружинника. Ліва мала загострений лисий череп і одне око. Але що то було за око! Велике, як гусяче яйце, та ще й крутилося. А в правої голови замість ока був вузький проріз.
— Хлопці, гляньте, які кігті… — вихопилося у молодого козака.
Атож, таких кігтів і у ведмедів, мабуть, не побачиш! Довгі й загострені на кінцях, наче шило, вони тьмяним полиском мінилися під сонцем. Одним таким кігтем можна до серця дістатися, а про всі п’ять і казати годі…
Нараз козаки завважили, що почвара була не одна. Поруч з нею кумедно котився вихилясом такий собі почварко, мабуть, син чи небіж почвари. І хоч він мав не такий жахний вигляд, кожен розумів, що й з ним жартувати не варто.
Обидва чудовиська повільно, наче заморожені, просувалися краєм лугу. На людей вони не зважали — так, ніби їх не було взагалі. Почвари навіть не звертали уваги на хлопців з Телесикової ватаги, що випірнули невідомо звідкіля, і тепер надокучливою мошкарою крутилися довкола них. Та коли один з козаків на ім’я Гринь Водолаз хотів приєднатися до них, більша почвара рвучко сахнулася на нього, здійняла над собою лаписька з жахітливими пазурами і ревонула так, що декому позакладало вуха. З несподіванки Гринь відсахнувся, зашпортнувся ногами об купину і беркицьнувся навзнак. І, мабуть, це падіння врятувало йому життя, бо почвара втратила його з свого поля зору. Вона злісно крутонула єдиним оком, опустила лаписька, а її сліпа голова розчаровано клацнула щелепами. Потому почвара повернулася спиною до людей і без поспіху розчинилася в очеретах. Слідом за нею здимів і малий почварко.
А козаки усе ще стояли з роззявленими ротами. Вони ніяк не могли повірити в те, що тільки-но бачили їхні очі.
— Хлопці, що це було? — нарешті, порушив хтось мовчанку.
— Я чував від татарських чабанів, буцімто неподалік у плавнях поселилося якесь страховидло, — відказав один з тих, хто часто навідувався у степ. — Але щоб воно насмілилося прийти сюди…
І тут людей наче прорвало. Загаласували всі разом. Одні закликали негайно хапатися за луки й шаблі і рушати на пошуки почварського кубла, інші бідкалися, що тепер, мабуть, ці страховидла розлякають всю рибу. На цей ґвалт звідкілясь випірнули Стукач і Гаплик з Ониськом. Вони теж почали зойкати, що тепер у таборі доброго життя не дочекатися. Бо коли таке страхіття не побоялося з’явитися на люди вдень, то на що воно здатне вночі!
Такої думки дотримувалися й Демко з Телесиком, що випірнули з очеретів услід за Стукачем та його друзями. Демко підійшов до слідів, що його залишила почвара, і довго їх розглядав.
— Ні, хлопці, — нарешті випростався він. — Що-що, а не хотів би я зустрітися з таким віч-на-віч.
Нараз хтось з козаків притишеним голосом попередив:
— Товариство, князь!
До натовпу під’їхав староста черкаський. З іншого боку наближався забрьоханий Швайка.
— Що сталося? — повів очима по товариству Глинський.
Козаки перезирнулися. Якби то був Вирвизуб, вони миттю відповіли б. Як почвара крутила своїм оком, або як з переляку вкрився ногами Гринь Водолаз — і, може, Вирвизуб усе звернув би на смішки. А тут сам князь, староста черкаський…
— Та ми… — почав хтось і знітився під некліпним поглядом князя.
(Продовження на наступній сторінці)