Лише тепер Івасик завважив, скільки людей тирлується довкола. Трохи нижче від угідь діда Кібчика був чималий шмат нічийної землі. І зараз на ній стояли кілька великих куренів, розрахованих не на одну сотню людей. Їх поставили ще ті, хто разом з Вирвизубом місяць тому подалися на Низ, аби стежити за татарами. Тепер, подейкують, на Низ збирається навіть староста черкаський зі своїми козаками. А от і він сам…
Івасик пригнувся за кущем, бо старості черкаському чомусь не подобалося, щоб діти козакували разом з дорослими.
Богдан Глинський під’їхав кілька хвилин тому. Запилюжений, засмаглий до чорноти, він нічим не відрізнявся від решти козаків, хіба що сережкою у вусі та довгим чубом-оселедцем, що звисав з тімені. Такі самі чуби носили і його найближчі люди. Князь час від часу озирався — видно, когось шукав. Вигледівши Швайку, рушив до нього. Привітавшись, запитав упів голоса:
— Ну, як?
— Поки що нічого не чути, — відказав Швайка.
— Я маю на увазі твого Грицика, — уточнив князь Богдан Глинський.
— Та про нього ж і мова…
У Швайчиних очах виразно струменіла тривога. Схоже, він волів би сам піти у степ, аніж посилати туди когось іншого.
Глинський повів по ньому очима й невдоволено похитав головою.
А вголос сказав:
— Сам знаєш, не можна тобі показуватися біля Перекопу. Тепер твоя справа — посилати туди тих, кого ти навчив цій справі.
— Та я розумію, — зітхнув Швайка. — Проте щось муляє на душі. Щоб тільки Грицик знову чогось не вигадав на свою голову…
У ПОШУКАХ ХАСАНА
Швайка турбувався не даремно: Грицик таки й справді мав у голові свою думку. З самого початку він повів ватагу не прямо на Крим, а заходився кривуляти з одного аулу в інший. На Менгизове запитання, навіщо він це робить, Грицик відказував, що відповідає за безпеку високого гостя, тож ночувати серед степу не збирається. Менгиз на це хитав головою і знову влягався на воза, встеленого м’якою травою. Хотілося спати. Увесь час хотілося спати. Менгиз посміхнувся: це свідчило, що він починає одужувати.
Задоволений був і Грицик. Відвідини аулів давали змогу більше довідатися про долю Хасана та його друзів. Шкода лише, що в жодному аулі про них ніхто не чув.
Невдовзі виявилося, що вони в степу не самі. На п’ятий день подорожі Куций, що його Санько позичив Грицикові, випірнув з кущів і, озираючись, ледь чутно загарчав.
— Молодець, Куценький, — похвалив його Грицик. — Стеж далі.
Куций знову розчинився в траві, наче його ніколи й не було. А Грицик повернувся до ватаги й сказав Колотнечі:
— Ну, Федоре, незабаром матимемо роботу. Схоже, за нами стежать татарські кайсаки.
— Нарешті, — розплився той у вдоволеній посмішці. — Бо я вже й боятися почав, що ми нікому не потрібні. То коли будемо їх вітати?
— Хоч би й сьогодні почнемо.
— Оце діло!
Під вечір Колотнеча звелів не їхати на ночівлю до якогось аулу, а заночувати в степу, як це роблять порядні мандрівники. Звісно, коли переконаються, що за ними ніхто не стежить. Грицик вибрав чудове місце — біля степової криниці-копанки, що заховалася в затінку десятка височенних дерев. Кількаро козаків подалося збирати сушняк, а Колотнеча заходився розкладати невеличке вогнище. Грицик трохи покрутився перед возом, на якому лежав поранений посол, а тоді, всівшись на коня, рушив у степ.
— Ти куди? — якомога голосніше гукнув йому навздогін Колотнеча.
— Та погляну, чи все гаразд, — так само голосно відказав Грицик і направився до найвищого в цих краях місця — древнього кургану, на якому бозна-відколи зирила у світ непорушними сліпими очима товста кам’яна баба.
З кургану степ було видно далеко-далеко. Проте роздивлятися там було нічого — на всі чотири боки степ був рівний, мов долоня. Лише подекуди темніли цупкі кущі бересклету, шипшини та глоду.
Нараз в одному місці випурхнуло з трави кілька птахів і, шалено махаючи крильми, подалися геть.
"Не простий, видно, лис сполохав їх", — посміхнувся про себе Грицик і мерщій, аби кайсацькі вивідники (в тому, що це були вони, Грицик не сумнівався) нічого не запідозрили, повернувся в інший бік. Так він стовбичив на кургані, видний усьому степу, доти, доки від багаття не долетів гучний голос Колотнечі:
— Агов, друже, досить тобі там ґав ловити! Дрохва вже вичахає!
— А до дрохви буде щось? — загорланив Грицик.
— Та заради такого вечора дещо знайдеться! — запевнив Колотнеча таким голосом, що його, мабуть, було чутно по всьому просторі від річки Орелі до річки Самари.
— Тоді їду!
Грицик устиг вчасно — двійко молодих козаків вив’язували межи дерев міцними сиром’ятними ременями широке коло, у центрі якого тліло багаття.
— Це ми для тих, хто налетить на конях, — пояснили вони Грицикові на той випадок, якщо він не зрозумів їхніх дій…
Дрохва смакувала неабияк. Навіть ханський посол не втримався — з’їв добрячий шмат грудинки. А козаки сиділи навколо вогнища і цокалися кухликами, у яких замість горівки, обіцяної Колотнечею, була вода з копанки. Спочатку, як водиться в душевному товаристві, вони гомоніли тихо, тоді, немов сп’янівши, почали горланити на весь степ.
— Ану, хлопці, давайте ще одну, щоб дома не журилися!
— Де одна, там і друга!
— Ой, не можу, — тихо поскаржився один з молодиків. — Мені вже воно в горлі грається.
Його товариш чмихнув і одразу отримав від Грицика кулаком по спині.
— Пий, тобі кажуть! — гримнув на скаржника Колотнеча. — Пий, коли душа просить!
Коли б на те трапилася якась людина, їй би здалося, що то сидять посеред степу безтурботні люди і наливаються горівкою під саму зав’язку — не інакше на радощах від того, що за ними перестали стежити.
Невдовзі козаки, по-дурному гигикаючи, розповзлися хто куди. За кілька хвилин над степом здійнялося таке потужне хропіння, що аж повітря тремтіло.
А ще за якусь годину щось холодне тицьнулося Грицикові в обличчя.
— Це ти, Куценький? — прошепотів той, наче щойно й не хропів голосніше за всіх.
Куций сів біля Грицика і обхопив себе хвостом. Тоді повернувся в один бік і погрозливо вищирив міцні ікла.
— Зрозумів, Куценький, — відказав Грицик, і зашипів на товариство, що на мить принишкло: — Та хропіть же, бісові душі, бо ті нечестивці щось запідозрять…
Хропіння відновилося з подвоєною силою.
Посеред ночі, коли багаття почало пригасати, зі степу долетів дрібний перестук копит. Він стрімко наближався.
— До зброї! — попередив Колотнеча.
По короткій хвилі з темряви вихопилося кілька десятків вершників. Над їхніми головами холодним полиском висвічували шаблі.
— Алла! — пролунало в повітрі.
І раптом стихло: передні вершники разом з конями покотилися по землі.
Січа була коротка й нещадна. За кілька хвилин уцілілі нападники розвернули коней і кинулися назад.
Розвиднялося. Навколо згаслого вогнища козаки нарахували з десяток трупів. Та ще двоє, намагаючись підвестися, очманіло крутили головами: мабуть, не могли прийти до тями після оглушливого падіння.
— Ич, харцизяки, — лаявся Колотнеча, змотуючи загорожу. — Це ж треба — порвати такі гарні ремені! Хочеш, я тебе на одному з них підвішу? — повернувся він до найближчого з оглушених розбійників. — Бо більше він ні на що не годиться.
— Ні! — відсахнувся полонений.
— Тоді розказуй, хто ти й звідкіля. А потім вирішимо, як з тобою бути, — сказав Грицик.
Полонений, з жахом озираючись на Колотнечу, видушив з себе три слова:
— Я з ватаги Самед-бека.
— Ага, старий знайомий, — кивнув Грицик. — Ми з ним минулого літа стрічалися неподалік цієї місцини, — пояснив він Колотнечі. — Тоді покійний Саїд-мурза з нього трохи шкуру не спустив. За те, що той проґавив нас. Було таке? — звернувся він до нажаханого бранця.
— Не знаю, — забелькотів той. — Я новенький.
Грицик докірливо похитав головою.
— Усі ви новенькі, коли вас злапають… Слухай, а ти ходив узимку з ордою Менглі-Гірея на Сулу? — запитав він і тут-таки погрозливо попередив: — Тільки не бреши!
— Був, був, — закивав той.
— Тікав разом з усіма, чи, може, опирався?
Бранець з жахом зиркнув на Колотнечу, що знову закрутив ременем.
— Тікав я, тікав! — вигукнув він. — Я навіть шаблю не піднімав!
— Це добре, — похвалив його Грицик. Згодом довірливо, начебто перед ним сидів рідний брат, поцікавився:
— А що було потім, коли вас зібрали за Пслом?
— Кримські беки почали допитуватися, хто перший здійняв галас про урусів та вовкулаків.
— Перший був я, — пояснив Грицик полоненому.
— То це ти Сартак? — здивувався бранець.
— А що, не схожий? — посміхнувся Грицик. — Але далі розповідай, далі!
— Далі Борихан… небіж тисяцького Реїза, показав на якогось Хасана й на тих, хто стояв поруч з ним, і поклявся Менглі-Гіреєві, що вони перші підхопили твій крик…
Грицик з шумом увібрав у груди повітря.
— Голову мені мало стяти, — у відчаї простогнав він.
(Продовження на наступній сторінці)