«Бухтик з тихого затону» Володимир Рутківський

Читати онлайн казкову повість Володимира Рутківського «Бухтик з тихого затону»

A- A+ A A1 A2 A3

Хлопці прислухалися. Через якусь мить шурхіт повторився. Тихий, майже зовсім нечутний.

— Мабуть, кішка, — сказав Сергійко і схилився над зошитом.

— Ось я їй зараз покажу! — погрозливо мовив Вітько. Він тільки-но потопив ворожий есмінець і мав войовничий вигляд. — Зараз вона в мене дізнається, як відривати від роботи зайнятих людей!

Сергійко не відповів. Він роздумував над своїм ходом. І де той капосний Вітько міг заховати два торпедних катери? Чи не в оцьому ось кутку?

— А-а! — почулося раптом у нього за спиною.

Сергійко швидко оглянувся.

Вітько Капустін, здається, збирався накивати п'ятами з кімнати. На його обличчі дуже гарно, навіть неперевершено, відбивався переляк.

— Там... та-там... — затинаючись, белькотів він і тицяв пальцем у вікно. — Там не кішка! Там хтось інший!

Сергійко притиснувся обличчям до шибки.

— Ну що? Роздивився? — запитував Вітько. Його пальці вже стискували дверну ручку.

— Нічого ніби немає, — відказав Сергійко. — Ану, вимкни світло!

Клацнув вимикач — і Сергійко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона прямувала до річки. З-під її ніг розліталися бризки. На мить незрозуміла постать озирнулася, і Сергійко здригнувся — таким жовтим надлюдським світлом спалахнули її великі круглі очі.

— Це був Бухтик? — запитала Оля.

— Так. Потім я дізнався, що в затоні живе не лише він один.

— В затоні??

— Еге ж. В нього там є сестри і батько. А також всілякі знайомі. До речі, вони в нього і в лісі є, не лише в затоні.

— І в лісі... — повторила Оля за Сергійком. — Ти мені й про них розкажеш?

— Коли тобі цікаво — можу розказати.

— Звичайно, мені буде цікаво! Мені буде дуже цікаво! — сказала Оля, і на її обличчі вперше з'явилася усмішка. Усмішка!

ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ

В підводній печері, вхід до якої приховували густі водорості, щось заворушилося і голосно позіхнуло:

— О-хо-хо! — І ще раз: — О-хо-хо!

То позіхав господар лісового затону водяник Барбула.

Він ще не встиг і очей розплющити, але вже відчував неспокій. Чогось ніби не вистачало старому, щось начебто муляло йому, а що саме — одразу збагнути він не міг.

Може, хтось цієї ночі пробрався в його помешкання і поцупив коштовності?

Барбула звівся на ліжку і стривожено оглянув печеру. Ні, всі коштовності його, схоже, були при ньому.

Старе відро без дужки — он воно, в кутку біля дверей.

Чобіт, що з кожним днем все більше вимагав каші, також лежав на своєму місці.

Ліжко...

Барбула підстрибнув на постелі, і пружини під ним жалібно забриніли. Задоволена усмішка з'явилася на обличчі старого водяника: його пружинне ліжко, єдине в усіх навколишніх затонах, також було на місці. Щоправда, люди, які викинули його в річку, говорили, буцімто це зовсім не ліжко, а ні до чого вже непридатне шоферське сидіння. Проте, що ті люди розуміють? Хіба вони живуть під водою? Ні. От коли б вони тут жили — тоді, либонь, іншої заспівали!

Потому Барбулин погляд зупинився на купці етикеток з-під консервних бляшанок. І які ж то чудові заморські риби намальовані на них!.. В дитинстві Барбула цілими днями мріяв про те, як добре було б перетворитися на одну з них і помандрувати собі по всіх морях і океанах. Та з того часу скільки води протекло, а він як був, так і залишився звичайнісіньким водяником. І лише ці етикетки нагадують йому про давню мрію.

"Чекай-чекай, — раптом стривожився водяник. — А де ж моє дзеркало?"

Осколком старого дзеркала він пишався понад усе. Навіть більше, ніж етикетками від бляшанок чи пружинним ліжком. З того дзеркала Барбула просто очей не зводив. Ледь прокинувшись, він усідався перед ним і розглядав своє відображення.

Та сьогодні, як він не намагався, нічого, окрім невиразного відбитку власної голови, схожої на зморшкувату диню, роздивитися не міг. Диня ця була припасована до величезного круглого гарбуза, такого ж невиразного, як і голова.

Дивно...

Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте гарбуз вперто залишався гарбузом, а диня — динею. Так тривало доти, доки він не здогадався протерти дзеркало жмутком м'яких водоростей.

Тепер, здається, все було гаразд. На Барбулу привітно позирало його власне улюблене обличчя. Звісно, для стороннього ока воно, як і до того, більше скидалося на зморщену диню, з тою лише різницею, що зараз на ній майже до вух розтягувався широкий жаб'ячий рот. Та з-під густого темно-синього острішшя брів пильно дивилися круглі зелені очиці.

А ще на дині відстовбурчувався широкий плескатий ніс, котрий, власне, нічим не відрізнявся від звичайного наросту на дереві. Верхню губу підтримували два рудих скривлених ікла.

"А я все ще нічого, симпатичний, — з задоволенням відзначив він. — Може, й не мальований красень, проте козак хоч куди..."

Барбула обережно приставив дзеркало до халяви дірявого чобота. І лише тут зрозумів, що ж саме непокоїло його з самісінького ранку.

Нещодавно у велетенських білих будівлях, що звелися неподалік від його затону, поселилися людські діти. І ніхто з мешканців затону, ба, навіть лісу, не міг сказати, чи надовго ці діти тут поселилися і що вони збираються робити. Тож довелося Барбулі вислати на розвідку свого єдиного сина Бухтика. Бухтик пішов учора, похмурої дощової днини, що кожному водяникові найбільше до душі. Бо при сонці він і носа не показує з води: сухе, спекотне повітря для нього рівноцінне загибелі.

Та ось пройшов день, і вечір, і ніч промайнула — а Бухтика все ще немає. Невже з ним щось скоїлося?

Барбула мерщій вибрався з своєї домівки. День мав бути спекотним і безхмарним, і коли Бухтик не повернувся... Ні, геть всі похмурі думки!

"Я МОЖУ БУТИ ВИДИМИМ"

Відштовхуючись від замуленого дна, Барбула стрімко плив проти течії в той бік, де стіною стояв густий верболіз. Неподалік від нього, на схилі підводної ковбані, була Бухтикова хатка.

"Хоч би нічого з ним не трапилося, — билася в Барбулиній голові одна-єдина думка. — Хоч би нічого не трапилося!.."

Все ж на першому повороті, біля дитячого садка рибок-мальків, він змушений був загальмувати.

До ворітець дитячого саду, куди вхід дорослим рибам був суворо заборонений, обережно підкрадалася Зубатка, стара щука-злодійка. Вона пильно стежила за одним мальком, який надто відірвався від своїх товаришів. Ось злодійка завмерла перед нещадним кидком, ще мить...

— Ану стій, Зубатко! — вигукнув Барбула. — Не руш! Ти що це собі задумала?

Від грізного голосу водяника щука дрібно затремтіла і улесливо заметляла хвостом.

— Нічого я не задумала, чесне щуче слово, нічого, — скоромовкою зацокотіла вона. — Я всього лише в гості пливу. До Омаші, вашої старшої доньки.

— Ти мені не крути хвостом, — зупинив її Барбула. — Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собі думаєш — закон не для тебе писаний?

— Для мене, для мене, — заторохтіла Зубатка. — Тільки ж горе в мене: так заболів передній зуб, так закрутив, що навіть в очах потемніло. Ось і запливла помилково не туди. Велике вам спасибі, що вчасно зупинили, а то б зовсім заблудилася.

— Гляди ж мені! — суворо застеріг Барбула. — Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих місцях — не лише передній, але й інші зуби заболять... Ану, геть звідсіля!

Зубатка, задоволена тим, що відбулася легким переляком, майнула востаннє хвостом і щезла в підводних заростях.

А Барбула вмить забув про неї. Йому з думок ніяк не виходив Бухтик.

Добрий син у нього, нічого не скажеш. Веселий, цікавий до всього, а вже витівник! Недарма ж по всіх усюдах про нього йде слава як про винахідника, рівного якому в підводній країні ще не було.

Зовсім недавно Бухтик, наприклад, змайстрував підводний телефон. Піддивився в людей, котрі зводили величезні будівлі біля затону — і змайстрував. І навіть проклав першу телефонну лінію від свого помешкання до батьківського будинку... Все було б чудово, та, на жаль, про це дізналася старша дочка водяника Омаша. А дізнавшись, здійняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспішив перенести свій телефон до її хати. З того часу бідний винахідник позбувся спокою, його телефон не вгавав ні вдень ні вночі. Дійшло до того, що Бухтик став ночувати у батька...

Коли Барбула нарешті дістався до синового дому, сонце піднялося високо над затоном.

— Агов, Бухтику! — закричав батько. — Ти дома?

Йому ніхто не відповів.

За звичай з раннього ранку до пізнього вечора в Бухтиковому помешканні чулися шипіння свист та інші незвичні для підводних жителів звуки Але зараз навколо панувала така тиша, що в Барбули від поганого передчуття завмерло всередині. Невже з сином і справді щось скоїлося?

Він переліз через кам'яну загороду і зазирнув у вікно. Але всередині було темно, і роздивитися, що там твориться, не вдалося.

Тоді Барбула обійшов навколо будиночка і постукав У двері.

Мовчання.

Барбула хотів було стукнути кулаком, щоб вийшло голосніше, проте вчасно згадав, що з того вийшло минулого літа. Тоді він також кілька разів грюкнув кулаком, а у відповідь гримнуло так, що про це й тепер згадувати не хотілося.

(Продовження на наступній сторінці)