«Бухтик з тихого затону» Володимир Рутківський

Читати онлайн казкову повість Володимира Рутківського «Бухтик з тихого затону»

A- A+ A A1 A2 A3

Він збирався вже злізти на землю. Проте зовсім випадково поглянув на сусіднє вікно — і прикипів до гілки.

Боком до нього сиділа тьотя Клава. її обличчя, завжди строге, цього разу мало такий вигляд, ніби вона от-от збирається заплакати. В протилежному кутку ізолятора стояв Микола Володимирович і спішно готував шприц для уколу.

А в ліжку, під самим вікном, лежала Оля. її повіки були заплющені. Дівчинка дихала так уривчасто і часто, ніби їй не вистачало повітря.

Сергійко повільно сповз з дерева і знову опустився на лавку.

Ось воно що. Виявляється, Олі зле. Дуже, дуже зле...

Від клубу до спалень долинав бадьорий сміх і музика. Весело переморгувалися над головою перші зірки. Десь далеко, начебто в іншій країні, пролунав життєрадісний голос електрички... А поруч, всього за кілька кроків, мучиться найкраща дівчинка в світі. І як їй допомогти — невідомо.

— Будь ласка, трохи посунься, — зненацька почувся над Сергійком чийсь втомлений голос. Поруч сів санаторний лікар Микола Володимирович. Кілька хвилин він мовчки дивився на місяць, що повільно піднімався над лісом, на вікна санаторію, за якими вже загоралися вогники. Врешті перевів погляд на Сергійка і запитав:

— Ти давно знаєш Олю?

— Ні, — чесно визнав Сергійко. — А що з нею?

— От про це я з тобою і хотів би поговорити. Давай-но разом їй допомагати. Я, здається, дещо вже придумав...

В палату Сергійко влетів за кілька хвилин до відбою.

— І де це тебе носить? — одразу ж напосівся на товариша Вітько Капустін. І тут же, не чекаючи відповіді, врочисто повідомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. При голосуванні утримався лише Васько Миколаєнко, що з дванадцятої палати. Не інакше, самому закортіло стати старостою... А ще вони вирішили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергійович Пушкін. Називається вона "Казка про попа і про наймита його Балду".

— Я, мабуть, візьму собі роль наймита Балди, — сказав Вітько. — А Васько виконуватиме роль попа... — І Вітько аж заходився від сміху. — Знаєш, що робить Балда з попом наприкінці казки?

— Знаю, — неохоче відповів Сергійко.

— Ні, ти скажи! — настоював на своєму Вітько.

— Ну, дає йому три щиглі.

— Та ще яких! — сказав Вітько і знову розсміявся. — Ох і потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогодні?

— Слухай-но, Вітю, — повільно почав Сергійко. — Потрібно врятувати одну людину.

— Врятувати? — перепитав Вітько. — Звичайно! А яку людину?

— Чудову людину, — пояснив Сергійко. Подумав і твердо додав: — Найкращу в світі.

Опівночі він прокинувся. Кілька хвилин полежав з розплющеними очима. Потім зіскочив з ліжка і підбіг до вікна.

В ізоляторі все ще горіло світло. На фіранці проглядала згорблена тінь Миколи Володимировича.

Отже, Олі не полегшало...

ШУРХІТ ЗА ВІКНОМ

Сергійко чемно привітався і сів на стілець. Потім показав на іграшку, яку Оля тримала в руках, і сказав:

— Вона дуже схожа на Бухтика.

— Та це ж і є Бухтик! — здивувалася Оля.

— Дуже схожа, — повторив хлопчик. — Схожа, як дві краплини води. Хіба що справжній Бухтик куди більший!

Очі у Олі стали круглими від подиву. Вона навіть підвелася на ліжку.

— Справжній? А хіба він існує?

— Ще й як існує! — відповів Сергійко. — Тільки про нього мало хто знає.

— А ти знаєш? — запитала Оля.

— Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзі.

Оля знову заплющила очі. Сергійкові навіть здалося, що вона заснула.

— Розкажи щось про нього, — нарешті тихо озвалася дівчинка.

— Гаразд... Тільки я почну з самого початку...

Невідомо, що творилося в інших місцях, а от над лісовим санаторієм дощі йшли вже третій день підряд. Вони йшли та йшли, неквапливі, одноманітні і такі нудні, що, мабуть, самі собі давно обридли.

Вітько Капустін десь роздобув дзеркало і тепер старанно прилаштовував його на стіні.

— Тобі допомогти? — запитав Сергійко.

Книжка, яку він щойно приніс з бібліотеки, виявилася такою ж скучною, як і цей дощ за вікном.

— Не треба, — відказав Вітько. — Тут і одному нічого робити. Зараз я його трохи підрівняю — і готово!

— Навіщо воно тобі?

— Побачиш, — загадковим голосом відповів Вітько.

Сергійко відклав книжку і підійшов до вікна.

Лісовий санаторій був збудований зовсім недавно. Навіть запах дерева та фарби не вивітрився ще як слід. Стояв цей санаторій у чудовому місці — неподалік від тихої річки, в неходженій лісовій гущавині. Тут, можна сказати, зроду-віку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливців, грибників та будівельників. І хто ж, як не вони, хлопці-новосели, повинні першими дізнатися, яка риба водиться в тутешній річці і які звірі блукають в навколишніх лісах?

Та одразу ж по приїзді погода зіпсувалася: дощ, вітер, калюжі, — і тепер, хочеться того чи ні, доводиться сидіти в надокучливій кімнаті.

Сергійко зітхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрімала на шибці.

Муха ліниво злетіла у повітря, трохи подзижчала над Сергійком і всілася йому на ніс. Напевне, спросоння їй здалося, ніби кращого місця для відпочинку в цій кімнаті немає. Сергійко зморщив ніс від лоскоту і здмухнув її з носа. Проте здихатися від мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом.

— От же ж причепа! — обурився Сергійко і змахнув рукою.

Муха швидко злетіла в повітря і тут же всілася йому на вухо. Зопалу Сергійко ляснув по ньому з такою силою, що аж у голові загуло.

— Ну, постривай же! — розлютився він.

А муха, мовби нічого й не трапилося, вже сиділа на стриженій потилиці Вітька Капустіна. Сиділа, нахаба, і спокійнісінько вмивалася... Сергійко зірвав з бильця рушника і наказав товаришеві:

— Вітю, не рухайся! Я ж її зараз...

Проте Вітько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться ні за що ні про що отримати по шиї?

— Залиш мене в спокої з тією мухою! — сказав він. — Хіба не бачиш, що мені ніколи?

Вітько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Він сидів перед дзеркалом і корчив собі гримаси.

— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчі буде вигляд, — сказав він. — Тоді роззявив рота і розплющив очі так, мовби ненавмисне усівся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи ні?

— Схожий, — визнав Сергійко.

— То ж бо й воно, — сказав Вітько. — Ми, актори, повинні зображувати все на світі... — Після цього він витяг губи у курячу гузку і випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?

Сергійко уважно подивився на товариша.

— Пришелепуватий, — вирішив він.

— Сам ти пришелепуватий! — образився Вітько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобі покажу, який вигляд має горда людина.

В цю хвилину за дверима прочовгали важкі кроки і почувся буркітливий голос няні тьоті Клави:

— Всім приймати вітаміни! Та не спробуйте тільки обманювати, сама перевірю!

В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторії ніхто не сумнівався. Вчора, наприклад, вона перевіряла, як приймає вітаміни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вітька по драмгуртку. І Васькові дісталося так, що він ладен був проковтнути потрійну порцію.

Тому Сергійко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрій зберігалися вітаміни.

Вітько Капустін, не відриваючи погляду від дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.

— Гордим людям воно ні до чого, — сказав він і пожбурив таблетку в кватирку.

Сергійко завагався. Все ж таки Вітько неправий. Коли на те пішло, вони приїхали сюди не тільки відпочивати. Вони приїхали ще й лікуватися.

Та з іншого боку...

Він обережно лизнув таблетку. Зовні вона була нічого собі, ковтати можна. Але всередині, як він пересвідчився, таблетка була такою гіркою, що навіть гірчиця, та, що на столах у їдальні, здавалася солодшою. І чому це всі вітаміни такі несмачні всередині?

А може, воно й на краще, що несмачні. Бо Сергійко твердо вирішив стати лікарем. Тож йому буде робота — він створить такі таблетки, що від них дітей і за вуха не відтягнеш. А поки що... Мабуть, нічого не трапиться, коли хоч один день обійтися без них.

І Сергійкова таблетка також щезла за вікном.

В палаті швидко сутеніло. В лісовому санаторії один за одним спалахували вогні у вікнах. В тому крилі, де оселилися дівчатка, почувся дружній сміх.

"Бач, весело їм", — заздрісне подумав Сергійко і підійшов до вимикача.

Вітькові, видно, теж обридло сидіти перед дзеркалом і корчити всілякі пики. Він потягнувся і запропонував:

— Підемо на телевізор?

— Не хочеться, — відказав Сергійко. — Нічого путнього сьогодні немає, я програму дивився.

— Тоді... зіграємо в "морський бій"?

— Давай...

Жорстока битва вже завершувалася, коли за вікном почувся якийсь обережний шурхіт. Вітько підняв голову від папірця.

— Чуєш? — запитав він.

(Продовження на наступній сторінці)