«Лірникові думи» Степан Руданський

Аж тут ворон чорнокрилий
Понад морем кряче:

"Ой, літав я кажду нічку
Помежи горами,
Кажду нічку доглядав я
Соломона мами.

Ой, коли ж ти, злая ненько.
Будеш умирати?
Ой, коли ж я над тобою
Сяду балювати?

І літав я надаремне,
І не маю жалю:
Серед тучі, серед грому
Я дождався балю.

Общипав я твоє тіло
Виссав твої жили,-
Нащо ж серце твоє чорне
Громи розкришили! .."

І літав він понад море,
Просив моря пити:
Тяжко стало після балю
Ворона палити.

I зачав він воду пити,
Пив і не напився
І без духу в синє море
3 берега звалився.

А Соломон розважає,
Сльози утирає
І до батька, до Давида,
Весело вертає.

XVIIІ

Давид плакав у палацу,
Тяженько журився.
Аж тут раптом перед него
Соломон з'явився.

"Здоров, батьку мій Давиде!
Ой, як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?"

І упав йому у ноги,
Низько поклонився,-
I, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.

"Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!"

І Соломон сів із батьком.
Все став говорити:
Як-то його рідна ненька
Думала згубити;

Як він смерті відкупився
Від рідної мами;
Як потому став він жити
Чужими літами.

Розказав він все Давиду.
Давид розридався:
"Слава богу, Соломоне,
Що хоть ти остався!

Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!"

XІX

І почули зараз люде,
Да і світ дочувся,
Що Соломон — у Давида,
Що він повернувся.

І зібрались до Давида
Царі і цариці,
Мужі, хлопці і дівчата,
Й гарні молодиці.

Давид видав баль на диво,
Гості їли, пили,
Напослідок Соломона
Видіти просили.

І явився син Давидів,
Лиш не в кармазині:
В простих чоботях пасових,
В простії свитині.

І говорить: "Добрі люде!
З розумом судіте:
Як що шиєте, то перше
Гудза зав'яжіте!"

Тілько всього було й мови,
Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.

Розважали і гадали,
Сили не добились,
Поклонилися Давиду,
Сину поклонились.

І поїхали додому,
Стали розважати:
Що б то було, як він каже,
"Гудза зав'язати"?

XX

Якось живо після балю
Цар Давид скончався,
І Соломон сів на троні,
І коронувався.

Сів на троні й зачинає
Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море згрунтувати.

Соломону треба було
Тілько захотіти.
Захотів лиш,— і на крузі
В небо став летіти.

І летів він, і чи довго —
Бог то святий знає.
Наостаток аж під самі
Хмари підлітає.

В хмаpax густо, круг оперся
Нічого діяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.

Розгортає чорні хмари,
Круг свій підіймає,
Аж по самій середині
Голуба стрічає.

"Здоров, мудрий Соломоне!
Де ж ти так спішишся?
Не ізміряєш ти неба,
Даром не трудися.

Може ще як ти на милю
Хмарою проб'єшся.
Но як дальше йти захочеш,
Там і останешся.

Повертайся ж ти додому
Та пантруй усюди:
Під тобою синє поле
І п'ятно лиш буде.

І п'ятно — то земля наша,
Синє поле — море! .."
І вернувся він із неба,
Мале йому горе.

XXI

"Га, не міряв же я неба,-
Став він промовляти,-
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!"

Ізробив він шкляну хату,
Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.

І на самій середині
Увійшов до хати,
І казав себе помалу
В море опускати.

І от в море щораз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має-
Все то роздивлявся.

Опускався ... ба вже й мало
Ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:-

"Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.

Двадцять літ жию я в морі
І донизу йду я,
Но дна моря не дістати,
Поки не умру я.

Може, ти і дна достанеш,
Як ланцюг урветься,
Но вже світу повидати
Більше не прийдеться!."

І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.

XXII

Но не так-то швидко, люде,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.

Соломон прийшов до себе
Да і нагадався,
Що йому на світі жити
Тілько рік остався.

А тут він іще давненько
Мав то на предміті,
Що безсмертна гора їдна
Єсть на білім світі.

Що до неї лиш достатись —
Вічне можна жити.
Давай туди доставатись —
Нічого робити!

Узяв хліба, узяв солі,
Помолився богу.
Вийшов тихо із палацу
І пішов в дорогу.

І іде він, а бог з неба
Тілько поглядає:
"Соломоне. Соломоне! —
Стиха промовляє,-

Хоть крутися, не вертися,
Нічого діяти:
Видно діло, годі жити,
Треба умирати.

Хоть крутися, не вертися,
Смерть перед тобою,
Ти якраз зійдешся з нею
Під горою тою".

XXIІІ

Де стоїть гора безсмертна —
Колись люде знали,
Лиш тепер — нещастя наше —
Всі позабували.

На горі тій жили люде
І не умирали.
Били камінь під горою,
Хмари будували.

І явився до них господь,
Каже все лишити і,
як тілько можна скоро,
Домовину збити.

Каже збити домовину
Да і гріб копати:
"Скоро син сюда Давидів
Прийде умирати!"

І пішли всі, дошки пилять,
Тешуть і рубають,
Незабавом під скалою
Й яму начинають.

Аж приходить син Давидів,
Сумно поглядає:
"Що то, люде, з того буде?" —
Він людей питає.

"Єсть на світі цар премудрий,-
Став їден казати. —
Він зоветься Соломоном
І іде вмирати.

І ми робим домовину,
Да і гріб копаєм,
А який він, коли прийде,-
Ми й самі не знаєм!"

XXІV

От тобі й гора безсмертна!
Думав вічне жити,
Аж приходиться на нії
Голову зложити.

Що Ж робити? ЯК зложити,
Не буду втікати!
Мудрий вміє в світі жити,
Вміє і вмирати.

"А чи маєте ви міру?" —
Соломон питає.
"А бог її святий має",-
Хтось відповідає.

"Соломон із мене ростом,-
Беріть з мене міру!"
І узяли з него міру
На чистую віру.

Зняли міру і по нії
Домовину збили,
А по тії домовині
Й яму припустили.

Припустили і скінчили,
"Почекайте, люде!
Ану, ваша домовина
Чи до міри буде?"

"Ану, справдії — кажуть люде,-
Ляж у домовину.
Чи якраз вона пристане
Давидову сину?"

І пристала домовина,
Ніби вона сама.
"Ану, в яму опустіте:
Чи пристане яма?"

Опустили його в яму:
"Ну, спасибі, люде,
Засипайте Соломона,
Другого не буде!"
(5-7 листопада 1856 р.)


5. БОГ НА ЗЕМЛІ

І

Перед тим, як мав на землю
Господь появитись,
Було гірко в світі жити,
Гірко І родитись.

Все в нім було зопсувалось,
Попереверталось,
І будівля світовеє
Мало що трималось.

Ріки в море поспливали,-
Нікому спинити!..
І нічого було їсти,
І нічого пити.

Надаремне бідні люде
Плугом землю рили,
Надаремне гірким потом
І слізьми росили.

Земля все була як камінь,
Хліба не родила
І від вітру, як дорога,
Порохом пилила.

Да і люде — сказать правду,
Пуття мало мали:
Божих свят не шанували,
Посту не тримали ..

Багатії гайнували,
Обдирали бідних,
Не раз руки підіймали
Ріднії на рідних.

А найбільше лихо було,
Що смерть свою знали:
І всі пили і гуляли,
За дітей не дбали.

І не було пуття в світі!..
Все в нім зопсувалось.
Вже й будівля світовеє
Страшно хилиталось.

II

Видить господь, видить творець,
Що мир погибає,"-
Архангела Гавриїла [13]
З неба посилає.

Посилає в Назарету [14]
До діви Марії— [15]
Передати її з неба
Вісті дорогії.

Передати її вісті,
Що бог з неба сходить
І що бога, як дитину,
Свята діва родить ...

І явився ангел божий
До діви Марії,
І Марія з того часу
Стала у надії.

І не сміла свята діва
Людям показатись,
І не сміла і зачала
Від людей ховатись.

І от господа повести
Врем'я наступає,
І до міста Віфлеєми [16]
Діва поспішає.

І там в місті Віфлеємі
В опівнічну пору

(Продовження на наступній сторінці)