Виріс він, на диво.
Хто поглянув, то сказав би-
Двадцять літ пробило.
І згадав він свою неньку,
Шо хотіла вбити.
І задумав, чим не було б,
Неньці відплатити.
Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столиці,-
Взяв товару штири вози,
Іде до цариці.
Приїжджає під ворота,
Коні випрягає,
Лиш виходить і цариця,
Купчика вітає.
Роздивилася товари:
Всі до сподобання.
Да й сам купчик молоденький
Здався б до кохання.
"Що ти хочеш за товари?" —
Цариця питає.
"Тілько дівчину на нічку",-
Купчик відвічає.
І цариця попросила
Сутки почекати.
А тим часом йому стала
Дівку добирати.
VІІІ
От настала ніч темненька.
Постіль застелили
І на постіль на пухову
Купчика вложили.
Йде дівчина, як калина,
Серце страшно б'ється:
Хто то знає, що там буде?
Що там доведеться?
А купець лиш тілько глянув —
Каже: "Не годиться!"
Да і просить, щоб прислала
Другую цариця.
Входить друга, як та ружа,
Серце обкипає:
Хто там знає, що там буде,
Що її чекає!
Но купець собі байдуже:
Не пускає спати,
А в цариці таки просить,
Щоби дівку дати.
Що й не слала лиш цариця,
Все то не годиться.
На остаток — що робити?
Йде сама цариця.
Йде цариця, чепуриться,
Б'ються мило груди:
Вона знає, що чекає,
Що там з нею буде.
Лиш приходить — гарний купчик
Став до себе звати.
І цариця коло него
Положилась спати.
ІX
Положилася цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.
І підняв він свою руку,
Положив на груди
І промовив: "Ой, колись-то
Грав я в сії дуди".
Потім знову синок каже
До рідної мами:
"Ой, колись-то я виходив
Через сії брами!"
Но цариця того всього
Та й не розважає;
Чи зшаліла, чи заснула,
Чи бог її знає!
От цариця захропіла,
Соломон піднявся,
Зібрав все своє, що було,
І приладнувався.
І цариця не проспиться,
Спить і тяжко дише.
А купець на стінах всюди
Діамантом пише:
"Коли мати з сином спала,
Голова жіноча-
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!-
Написав він і поїхав,
Куди — сам лиш знає.
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїжджає.
X
Спить— цариця, не проспиться.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:
"Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!"
І забились його жили,
І ожили кості: —
Давид зразу догадався,
Хто приходив в гості.
Догадався, що ще в світі
Соломон гуляє.
І як сина відпитати —
Думоньку гадає.
"Га! — подумав,— зроблю плуга,
Плуга золотого.
Може, плугом відпитаю
Соломона свого!"
І зібрав він своє злото,
Казав збити, злити
І із того злота всього
Цілий плуг зробити.
І зібралися цигане,
Золото— стопили
І, на диво всьому світу,
З него плуг зробили.
І послав Давид по світі
Той плужок возити,
І питати, і писати,
Як будуть цінити.
XI
І цінили того плуга,
І ціну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
От додому повертають,-
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.
І ходить він з чередою,
Чорний хліб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.
Слуги й того не минули: —
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Ціну йому збити.
І прийшов він. Зачинає,
Плуга оглядати.
"Да, плуг гарний, — промовляє,-
Нічого казати.
І чересло, і полиця,
І леміш хороший.
Кого злидні їдять три дні,
Дав би купу грошей.
І як дощики, на щастя,
В маю перепадуть,
Тогді плуг йому придасться,
Й гроші не пропадуть.
А не будь дощу ні разу-
Він не варт нічого:
І не тілько хліба сего —
Сухарця цвілого!"
Записали й се ті люде
На папері свому
І поїхали, сердиті,
До самого дому.
XII
І приїхали додому.
Став Давид питати:
"Що там, люде, в білім світі
Про мій плуг чувати?"
Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
"Даруй боже тобі, царю,
Многі літа жити!
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали,-
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
Лиш пастух їден поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з него кпився.
Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нічого!"
"Ой самі ви,— Давид каже,-
3 пантелику збились,
Да і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.
З вас усіх пастух убогий
Єсть найрозумніший.
І пастух той — видно діло —
Син мій наймудріший.
Беріть, люде, коні в стайні,
Каждий вороного,
Поїжджайте, доганяйте
Соломона мого!.."
І зачали люди всюди
Їздити, питати.
Лиш да ремне — в чистім полі
Вітру не піймати!
XIІІ
І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.
"Га! — подумав,— видам баль я,
І зійдуться люде.
Межи ними непремінно
Соломон мін буде!"
А в Давида — треба знати —
Все робилось живо:
Загадав лиш,— і вродився
В него баль на диво.
Трублять труби, ідуть люди,
Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.
І миски всі срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложкамі
Кепськая робота:
На два локті кажда ложка,
Як тут скажеш брати?
За кінець возьмеш рукою —
Губі не дістати.
Ближче возьмеш — друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусіду свому
Очі вибираєш.
І задумалися гості,
Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.
XІV
І Давид думу гадає:
"Гостей в мене много,
Но нема ще межи ними
Соломона мого.
Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?",-
І поглянув кругом себе,
І здихнув тяженько.
І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Царя взяли попід руки,
Повели з собою.
Тут в минуті, ніби з неба,
Соломон напався:
"Чом не їсте, добрі люде?" —
Живо запитався.
"Чи ж не видиш, яка ложка?-
Стали бормотати, —
Возьмеш страви,— очі видать,
Губі не дістати!"
А він живо людям каже:
"Ціхо! угамуйтесь!
Ложки — в руки! і, як діти,
Через стіл годуйтесь!"
"О, спасибі тобі, хлопче!" —
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.
Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син, бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!
XV
Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:
"Віють вітри, віють буйні.
Страшно хвилі б'ються;
Тяжко, тяжко мому серцю.
Що аж сльози ллються.
Наймудріший я на світі,-
Що ж мені із того?
Як приблудний ходжу, блуджу
Коло дому свого!
Ходжу, блуджу коло дому
І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.
Нене ж моя, рідна нене!
Що ж ти починила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила —
Нащо мене сиротою
По світі пустила?
І пустила, і від батька
Сина відганяєш,
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?"
XVI
Почорніло синє море,
Сонечко згасає,
І на небі чорна хмара
Каменем звисає.
Як склепіння гробовеє,
Небо сумне стало,
І, як гроби, з себе, море
Хвилі підіймало.
І по світі білім тихо,
Тілько ворон кряче,
Тілько вітер повіває
І жалібно плаче.
Вдруг півнеба загорілось,
Запалахкотіло ...
І, як оком промигнути,
Страшно загриміло.
Загриміло, загуділо,
Земля затряслася,
І по небі громовая
Стрілка пронеслася.
Бах на землю! Стало тихо.
Небо замовчало.
Лиш дрібненькими сльозами
Землю устеляло.
Плаче небо й перестало,
Небу легше стало;
Чорні хмари розійшлися;
Сонце засіяло.
Любо, мило в білім світі,
Пташечки співають.
В полі люде хліб збирають
В морі риби грають.
Любо, мило в білім світі,
На душі миленько.
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.
XVII
І сидить він під скалою,
І сидить, і плаче.
(Продовження на наступній сторінці)