Выхожу один я на дорогу...
М. Ю. Лєрмонтов
Не забуду вечора хрусткого,
Інею й тоненького льодку,
Коли сам я вийшов на дорогу,
Ніби вперше на своїм віку.
О, які були великі зорі,
Як синіло й склилось навкруги!
У падучім кожнім метеорі
Бачились незнані береги.
Так ото хотілося блукати,
Серце так стискалося мені,
Як від хати бризнули до хати
Вечора осіннього вогні!
Сумував — чого? І сам не знаю.
Та й радів — чому? Не знаю й сам.
Чув по свисту пізніх крижнів зграю,
Не видимих нічиїм очам.
Чув здалека голоси жіночі,
І тонкі, й ламкі, як той льодок,
І хилилось небо вже до ночі,
Як додому повернув я крок.
Ти мене чекала на порозі,
Щоб легенько, звісно, докорить...
Давнє "занедужав я в дорозі"
Мусив я, звичайно, повторить.
Весело тріщали дрова в грубі,
Пахло житнім хлібом і теплом,
І спадали ніжно пасма любі
Над твоїм розхмареним чолом.
6 лютого 1967 р., Москва