Він відчинив скриньку. В ній лежало і сліпуче світилося золоте яйце-райце.
Солдати завмерли в почесній варті. Антошка взяв яйце і проказав:
— Нехай всі хлопчики і дівчатка в Країні Суниць довідаються про себе правду і зрозуміють, що таке — добре, а що — погано!
Він вдарив яйце-райце об край скриньки. Воно з мелодійним дзвоном розкололося навпіл. Золота шкарлупка впала на дно скриньки.
З яйця-райця вихопилася блакитна хмарка. Вона швидко злетіла в небо й попливла до Країни Суниць. Здалося, ніби повіяв вітерець.
— Дивіться! — зойкнули в один голос Лариска й Гулька.
Вони показали вниз. Усі бевзики враз спинилися, випростались і почали озиратися навколо себе. Дехто з них усміхався, дехто з подивом і зневагою роздивлявся Зубаня і Вуханя. Потім усі вони повернулись і спокійно пішли вниз.
Брехун, Зубань і Вухань теж відчули, що сталося непоправне. Вони враз зіщулилися і поплазували у чагарники. Вони ніколи більше не наважаться повернутися до країни, яку так довго дурили і обкрадали.
— Я собі уявляю, що зараз коїться по наших містах! — засміявся Кузька і від щастя заплескав у долоні.
Кив, Муха і Гулька теж почали сміятися і плескати руками.
Дениско мовчки вдивлявся кудись удалину. Лариска дивилася на Антошку круглими очима. В них бриніли великі сльози. Тільки тепер діти почали по-справжньому розуміти, що вони вже ніколи — ніколи! — не повернуться додому.
Антошка опустив очі до скриньки.
— Зайчик… — здивовано сказав він.
Справді, золота шкарлупка яйця-райця обернулася яскравим сонячним зайчиком. Він лежав у скриньці і сміявся до дітей.
Дениско, Лариска і Антошка теж сумно всміхнулися.
— Здрастуй, сонячний зайчику! — сказали вони.
— Здрастуйте, дітки, — блимнув зайчик. — Ви, мабуть, шкодуєте, що пішли за мною в цю країну?
Діти серйозно відказали:
— Ні. Ми не шкодуємо. Але ми дуже скучили за своїми…
— Але ж я вас учив, як повернутися додому! — сказав сонячний зайчик.
— Вчив. Треба випустити тебе із скриньки і сказати лічилку-поверталку.
— То в чім же річ? Кажіть лічилку — та й усе…
— Ми її забули… — зітхнули діти засоромлено.
— То вигадайте нову!
— Хіба це можна? Зайчик засміявся:
— У країні-казці можна все! Не гайте часу, дітки, я вас зачекаю.
Суничні діти і солдати уважно прислухалися до цієї розмови. Кузька, Кив, Муха і Гулька тепер знову захотіли до країни трьох друзів.
Лічилочку складали весело і дружно. Лариска почала її відомою приспівочкою:
— Ой дана, дана, дана!..
Потім Антошка скомандував:
— А тепер усім взятися за руки, щоб хто, бува, не залишився!
Тут солдати стали струнко, цокнули каблуками і віддали честь.
— Ми підемо!
— Куди? — здивувалися діти. — Ати-бати — на базар!
— Та навіщо ж вам на базар?
— Треба новий самовар купити. Ми без самовара не можемо! — І, побачивши, що діти засмутилися, солдати всміхнулись: — Та ви не журіться, ми ж із лічилки. Ми ще стрінемось! Ати-бати!
— До зустрічі! — сказали їм усі. — Ви були вірні і мужні друзі.
Солдати ще раз віддали честь, повернулися кругом і пішли. А діти, міцно тримаючись за руки, заспівали:
Ой дана, дана, дана,
Здрастуй, скринько довгождана!
Розступіться, гори сині, —
Ясен зайчик в нашій скрині!
Ой сунички, зелен гай,
Земле-казко, прощавай!
І тієї ж миті вони опинилися на маленькій знайомій галявині коло піонерського табору. Дзеркальце води під дубом відкидало на ясена сонячного зайчика.
Ліс був повен дитячими голосами. А за мить на галявину вибігли піонери і жовтенята на чолі з вожатою Ліною Стьопівною.
— Я ж казав, що вони в лісі! — крикнув один хлопчик.
— Вони знайшли суниці! — додала одна дівчинка. — Я так і знала!
Справді, різьблена скринька біля Антощиних ніг і Ларисчина мисочка були повні суницями. Тільки Денискової чашки не було. Ви ж пам’ятаєте, що її розбили бевзики з рогатки в бою.
А скільки суниць було довкола! Вся галявина аж сяяла соковитими червоними ягодами. Тут їх було стільки, що вистачило б на весь піонерський табір до кінця літа.
— Вас не було аж дві години! — суворо сказала Ліна Стьопівна. — От бачиш, Антошо, як ти нас усіх турбуєш!
Але вона не могла стримати доброї посмішки і тому закінчила зовсім лагідно:
— Ну гаразд! Ви знайшли для всіх дітей так багато суниць, що на вас не можна сердитись. Ходімо мерщій до табору, бо вже час обідати. А після сну всі підемо на річку.
— Ура! — закричали діти.
Коли вони підходили до піонерського табору, на його білих стінах вигравали, сміялися сонячні зайчики.
А що ж Кузька, Кив, Муха і Гулька? Ще на галявині вони радо змішалися з натовпом піонерів і жовтенят. Вони й зараз десь між вами. Може, зустрічали? їх впізнати не дуже важко, адже вони ще й досі не перевиховалися до кінця. Коли-не-коли один з них починає хвалитися, другий — підлабузнюватись, третій — ябедничати, а четверта — заздрити.
Якщо десь зустрінете — допоможіть їм позбутися таких звичок. Вам усі спасибі скажуть.