Ми дружечки красні…
Лариска почервоніла, не наважуючись сказати останній рядок лічилочки-помирилочки, А Антошка рішуче закінчив;
— Поцілуймося!
Потім Антошка розповів їм таємницю Країни Суниць і про свої пригоди у Бевзьгороді. Діти розхвилювалися — скоріше б у похід!
— А де ж солдати? — спитав Антошка.
— Пішли на базар, — відказала Лариска.
— Навіщо?
— Купувати самовар. Бо старий у них пропав.
— Це точно! Вони його так влучно надягли на Зубаня, що той, мабуть, і досі сидить у самоварі!
— А наші солдати без самовара ніяк не можуть.
— Я знаю, — розсміявся Антошка. — Доведеться чекати.
— А ти їсти хочеш? — спитала Лариска.
— Знову суниці? — Вареники.
— Хочу! А де ви взяли?
— Ти ж знаєш лічилочку "Еники-беники"?
— Знаю. Я її пригадував, коли сидів у ямі. Тільки залишив вам.
Лариска сплеснула долонями:
— Я так і здогадалася! Правда, Дениску? Ми її теж згадували в Ябедині і залишили тобі. А оце щойно подумали: ану, спробуймо, може, Антошка нею не користувався! Спробували — і дістали вареники. Тільки ж лічилочка дуже коротенька, і вареники вийшли дрібні-дрібні… Завбільшки з Гульчин ніс!
Антошка здивувався:
— Чий ніс?
— Гульчин.
— А хто це — Гулька?
— А от вона.
Тут тільки Антошка помітив, що з ними була маленька худенька дівчинка. На ній було стареньке-стареньке, все в дірочках, плаття. А ніс таки й справді був просто небачено манюній — як рожева черешенька.
Поки Антошка обідав дрібними, з Гульчин ніс, варениками, друзі розповіли йому все про заздру Гульку.
Вони під’їжджали до міста. Ще здаля на околиці побачили крихітну дівчинку, яка носила дірявою цеберкою воду з рівчака і щось поливала.
Діти злізли з велосипедів, спинилися під кущами і почали за нею стежити. Дівчинка поливала грядку кволих суниць за благеньким тиночком. Там не було жодної стиглої ягідки, тільки ріденька зав’язь.
Дівчинка аж язичка висунула від ретельності.
— Ці заздри не такі погані, як я чекав, — зауважив Дениско.
Та вже за хвилину змінив свою думку.
Коли дівчинка відійшла по воду, з печери на схилі горба визирнув якийсь заздра, побачив грядку і гукнув:
— А в Гульки знову суниці ростуть!..
До грядки підбігло кілька заздр — хлопчиків і дівчаток. Вони порозкидали огорожу і потоптали суниці так, що там не зосталося жодного кущика.
Підійшла Гулька і заплакала. А заздри кричали:
— У нас немає суниць — і в тебе не буде! Ти думаєш, що ти тут найрозумніша?!
Більше за всіх галасувала заздра в білій хустинці. Гулька плакала-плакала, а тоді підбігла до неї, зірвала з її голови хустинку і вигукнула:
— Ні в кого нема хустинки, то й в тебе не буде!..
І розірвала хустинку.
Заздри схвально закричали:
— Молодець, Гулька!.. Нехай ходить без хустинки!..
Дівчинка-заздра теж плакала:
— Он Гулька має цеберку, а ви не маєте! Куди ви дивитесь?
Тоді хлопчик-заздра підскочив до Гульки і ногою вибив цеберку з її рук. Вода вилилася, цеберка покотилася просто Денискові під ноги. Заздра кинувся за нею, щоб доламати. Та Дениско підняв те нещасне відро над головою і сердито гукнув:
— Зась! Не дозволю!
Заздри оточили дітей. Вони побачили їхнє кольорове вбрання, їхні велосипеди і від заздрості аж побіліли. Лариска покликала Гульку до себе і погладила її по голівці.
— Ну, не плач… Ну, заспокойся.
— Я їсти хочу!.. А суничок тепер уже не буде! Це була остання грядочка!..
— От біда! — зітхнула Лариска. — Ну, побудь з нами. Може, ми щось вигадаємо і попоїмо.
Тут всі заздри загомоніли:
— Женіть її! Вона погана!
— Чому ж вона погана?
— Вона вчора ходила в ліщину і нарвала горіхів!
— То й що?
— Ага, вона хотіла, щоб у неї були, а в нас не було!.. Ми все одно відібрали у неї горіхи і потоптали в землю.
— А хто ж вам заважає самим ходити в ліщину і рвати горіхи? — здивувався Дениско.
— А як хто нарве більше?
— То й нехай.
— Ні. Нехай краще нікому не буде!
— А чом ви собі не побудуєте будинки?
— Один тут попробував! — засміялися заздри. — Ми йому до цурки рознесли!
Виявилося, що заздри збирають суниці й горіхи тільки потай.
Діти посмутилися. Лариска ще погладила Гульку по голові і сказала:
— Ти хороша дівчинка. Гулька знову заплакала.
— Вони мене наб’ють за те, що ти так сказала. — А ти будь з нами.
Після цього діти згадали лічилку "Еники-беники" і дістали цілу купу дрібненьких вареників. Заздри стояли мовчки і ковтали слинку. Очі в Гульки враз висохли. Вона не відводила їх від незнайомої страви.
Дениско й Лариска відібрали вареники для себе й Антошки, а те все віддали заздрам. Багато віддали — куди більше, ніж собі залишили.
…Коли Дениско розповів Антошці усе до цього місця, він знітився:
— Ми не подумали як слід. Ми хотіли як краще… А тепер он що вийшло…
Він кивнув головою на майдан, де ще й досі тривала бійка. — Невже б’ються за вареники?
— Скоріше проти вареників. Не дають одне другому. Спершу кричали: "А в тебе більший вареник!", "А у нього з м’ясом, а в мене з картоплею!..", "А він вже один з’їв, а тепер хоче з’їсти ще одного!.." Та й почалося. А вареники порозкидали, позатоптували…
— Куди це вони? — враз занепокоївся Дениско.
Біля загону пробігло кілька заздр. Вони так поспішали, аж захекались. Бігли вони до майдану і мимохідь кидали на наших друзів погрозливі погляди. Це й не сподобалося Денискові.
— А он і солдати! — повідомив Кузька. — Я перший помітив!
— Щоб ти осліп… — пробурмотіла Гулька. Їй ще навіть не встигли пояснити, що заздрість — ганебна річ.
Антошка підхопився.
— Ати-бати — що купили?!
— Ати-бати — самовар! — радо відказали солдати.
— То не гаймо часу! Всі — по машинах! А ми з солдатами — пішака, така наша служба, — додав хлопчик і підморгнув друзям.
Та в цю мить на загін налетів цілий натовп розлючених заздр.
Знову перший радник!
Перший радник і не збирався робити засідки на дітей. То він усе набрехав.
З десятьма бевзиками виїхав він до Заздри і неподалік од міста сховався в густій ліщині.
Безвусий радник — ви ж пам’ятаєте, що йому в бійці відірвали єдиного вуса? — вирішив за всяку ціну сам заволодіти різьбленою скринькою. Він сказав собі так:
— Якщо розбити яйце-райце, а Оті Самі Троє гулятимуть на волі, ніяке бажання не здійсниться. Коли ж посадити Отих Самих Трьох у яму, а яйця не розбивати — теж нічого не здійсниться.
Брехун поторкав пальцем те місце, звідкіля раніше ріс рудий вус. Там ще й досі боліло… Він зітхнув.
— Значить, треба і посадити, і розбити, — сказав він собі далі. — То чому б не поділити обов’язки між радниками? Нехай Зубань і Вухань зловлять дітей і посадять їх у яму. А я залізу на Синю гору і розіб’ю яйце-райце!
Після цього він скосив обидва лупатих ока на кінчик свого носа і знову зітхнув.
— Тоді я міг би вернути собі свою вроду… Та не хай вже буду й такий! Я краще зроблюся Бевзем Шостим! От бажання, гідне розумного чоловіка! Як мені буде добре!.. А як їм буде погано!..
Поки перший радник сидів на траві й мріяв, бевзики з кущів стежили за шляхом. Безвусий похилив голову на гусячій шиї до плеча:
— А звідки я на Синій горі знатиму, чи діти вже в ямі?
І, подумавши, сам собі відказав:
— Дуже просто. Зубань і Вухань не прийдуть на Синю гору, аж поки не впораються з дітьми.
Він посміхнувся. Але з-під носа-лопати посмішки все одно не було видко.
— І тоді нехай вони кусають од злості себе за лікті! Зубань ще може і вкусити, у нього зуб довгий. А Вухань — нізащо не дістане!..
Брехун дуже тішився своїм розумом і хитрістю. Він так сміявся з дурних Зубаня і Вуханя, що бевзики почали оглядатися.
Якщо дітям пощастить втекти з Ябедина — нехай собі, він їх не спинятиме. Ці діти знають такі слова, що ліпше не зв’язуватися. А то ще зроблять з тебе не знати що.
— Чики-брики, їдуть! — доповів один з бевзиків.
Безвусий не наважився навіть наблизитися до шляху.
— Скільки їх?
— Раз… Два… Три… — відказали бевзики. — Раз… Два… Три… Їх більше трьох!
— А скільки у них велосипедів?
— Раз… Два… Три… У них три! — відказали бевзики.
Тільки коли безвусий почув, що діти вже проїхали, він визирнув з-за куща і глянув услід. Так, то були вони.
— Ще солдати якісь біжать позаду, — пробурмотів безвусий. — Де вони тільки в біса взялися!
Ну, нічого. Їхній перший вже сидить у ямі, а цих двох все одно спіймають. Треба поспішати!
(Продовження на наступній сторінці)