— Про мисливця не було! — крикнув Антошка.
— А ти не кричи! Не було, не було… Сам тепер згадуй, як там було!
Дениско змовк. Лариска прошепотіла:
Раз, два, три чотири,
Кицьку грамоти навчили…
— Про кицьку не було! І лічилося до п’яти! Ех ви, — Антошка махнув рукою і з’їв суничку. — Не можете…
— А ти можеш?
Антошка подумав і почервонів:
— Ні. І я не можу.
Дениско похмуро сказав:
— Ти нас міг тільки сюди завести. А вивести вже не можеш. Герой!..
— Ніхто не примушував боягузів зі мною ходити! — сказав Антошка: — Нам тільки треба дістати собі назад скриньку — от і все.
— Як ти її дістанеш?
— Вона у лісника. Я тебе питаю: ми можемо знайти живу людину, коли знаємо, хто вона така? Можемо. І нема чого тут нюньки розпускати!
— Ну, знайдеш ти лісника! — запально відказав Дениско. — Я б ще хотів подивитися, як ти у нього відбиратимеш скриньку. Та нехай уже. Уяви, що ти її відібрав. А далі? Без лічилки-поверталки все одно нічого не вийде.
— Згадаємо.
— Якби ви не горлали за вороною співанку-забуванку, то може б і згадали.
— А ти не горлав?
— Я не хотів.
Антошка підхопився від обурення:
— І з таким боягузом і канюкою я дружив три місяці! Хочеш все на мене звернути? Звертай! Ми з Ларискою підемо шукати скриньку і дорогою будемо згадувати лічилку. А ти сиди під деревом, їж суниці і скигли.
— Я такого не казав!
— Ти казав, що скриньку шукати не треба!
— Не казав!
— Лариско, він таке казав?
— Він… — дівчинка не хотіла нікого образити. Вона не любила, коли хтось свариться. — Він… він казав трішечки так, а трішечки не так…
Дениско так смикнув себе за вухо, що аж скривився. Обурено глянув на Лариску:
— Казав, не казав! Справжня людина повинна мати свою думку! Казав, не казав!..
Антошка висипав із футболки суниці, одягнувся і глянув на небо. Швидко поночіло.
Всі мовчали. Всі розуміли, що сьогодні вирушати на пошуки не варт. І всі дуже хотіли їсти.
Залопотіли крила. Діти глянули вгору. На гілку сіла сорока-білобока, з цікавістю подивилася униз і спитала:
— Це у вас була скринька?
— У нас. Ти знаєш, де вона?
— Я знаю все, я знаю все! — похвалилася сорока і смикнула своїм довгим хвостом. — А що ви тепер робитимете?
— Скажи, де наша скринька, тоді ми вирішимо, — обережно відказав Антошка.
Сорока-білобока задерла хвіст, пильно на нього поглянула і прострекотала:
— Вашу скриньку спершу ніс дядько, а як він вийшов із лісу, зверху злетіла біла ворона, взяла скриньку у дзьоб і полетіла геть.
— Куди?
— Далеко-далеко! На той кінець Країни Суниць. Ви її зроду не знайдете! Ага!.. А тепер кажіть, що ви робитимете?
Ніхто не відповів. Сорока ще трохи побазікала, сподіваючись вивідати якусь новину, та й полетіла розчарована.
Діти зніяковіло мовчали. Як і слід було чекати, першою не витримала Лариска.
— Хлопчики, — сказала вона, — давайте помиримось.
Антошка і Дениско з-під лоба переглянулись і промовчали.
— Га, хлопчики? — жалібно повторила Лариска. — Давайте помиримось і будемо вечеряти!
— Суницями? — похмуро спитав Антошка. — Я й так ними ситий.
— Ну все одно! — Лариска пожвавішала. — Ну, давайте!.. Га? Ну, я знаю гарну лічилочку-помирилочку. От послухайте:
Мир-миром,
Пироги, з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні.
Поцілуймося!
Хлопці глянули один на другого. Їм дуже захотілося поцілуватися, але вони соромились. А Лариска — ні. Вона поцілувала спочатку Дениска, а тоді Антошку. Антошка почервонів і витер щоку рукавом. І пробурмотів:
— Телячі ніжності…
Але враз усім відлягло від серця.
— Що це? — вереснула Лариска.
Вона дивилася на мисочку й чашку. Там було повно гарячих запашних вареників. По них стікало розтоплене масло.
Всі троє ковтали слину.
— А он іще… — сказав Дениско.
Просто на траві лежала купка свіжих пирогів. Дівчинка розломила одного. Він був із сиром.
— Що за оказія? — пробурмотів Дениско. І замість того, щоб смикнути себе за вухо, схопив вареник, відкусив шматочок, і його рот сам собою розплився у щасливу усмішку:
— З м’ясом!
Це була пишна вечеря. Коли було з’їдено всі до одного вареники й пироги, згадали про суниці. Ягоди в цій країні були соковиті й солодкі.
— Мені на животі хоч марші грай, — Антошка ліг на спину.
Дениско теж ліг:
— А що, коли цю вечерю підкинули вороги?
Всі змовкли, вражені. Навіть Дениско був вражений своєю здогадкою. Всі почали прислухатися до себе.
— Хлопчики, у вас ще нічого не болить? — тихо спитала Лариска.
— У мене болить душа, що нас так одурили, — відказав Антошка.
— У мене болить вухо, — додав Дениско.
Лариска зітхнула.
— Душа і вухо — це нічого, — мовила вона. — Душа від кривди болить, а не від вареників. А вухо тому, що Дениско його насмикав. А от у мене нічого не болить…
Ще помовчали. А тоді Дениско засміявся.
— Ти чого?
— Це ніякі не вороги. Це — лічилка. Ви ж пам’ятаєте, про що нас питав сонячний зайчик? Чи ми знаємо лічилки. Мабуть, у цій країні лічилки мають велику силу, от що я думаю.
Антошка схопився і замахав руками.
— Ура! Ми переможемо! Лариско, ти всі лічилки знаєш?
— Мабуть, не всі…
— Ну — хороші знаєш?
— Знаю…
Дениско мугикнув:
— Я не думаю, що на світі є лічилки, які б повертали дітям украдені гуцульські скриньки.
Лариска трохи подумала і сказала:
— Ні, такої лічилки нема.
— Ану я спробую, чи воно й справді… — І Антошка, присівши, проказав:
Котилася торба
З великого горба,
А в тій торбі
Хліб, паляниця.
З ким захочеш,
З тим поділися!
З малого горбочка на краю галявини одразу покотилася весела квітчаста торба. І підкотилася просто до Антощиних ніг. Він її швиденько розв’язав і урочисто підняв над головою буханець сірого хліба і високу білу паляницю.
Діти довго галасували, аж поки з-під куща не почувся сердитий тоненький голосок:
— Що за гвалт?
То був їжак.
— Пробачте, — сказали діти і змовкли. Вони не уявляли, про що можна розмовляти з їжаком.
Звірок поволі обвів усіх оченятами.
— Ви хвальки?
Так само починав розмову і одновусий.
— Ми не хвальки! — різко відказав Антошка.
— А хто ж ви?
— А вам яке діло?
— Ви чужі?
Лариска відповіла:
— В цій країні ми справді чужі. Але ми охоче повернулися б додому, коли б могли…
— А чому ж ви не можете?
— У нас украли скриньку.
— У вас була скринька? — їжак враз настовбурчив усі свої голки і позадкував під кущ.
— Була…
— Різьблена?
— Різьблена. Гуцульська.
— Де вона, кажіть же швидко!
Антошка махнув рукою і повернувся спиною до їжака. Він пробурмотів:
— У цій країні всі з розуму звихнулися на гуцульській скриньці. — І кинув їжачкові через плече: — У нас її вже вкрали, так що не хвилюйтеся дарма.
— Хто вкрав? — тихо спитав їжак.
— Одновусий.
— Я так і знав. А біла ворона з ним була?
— Була.
— Я так і знав. — їжачок відзадкував ще глибше під кущ і скрушно забурмотів: — Ой, буде лихо, буде біда, буде лихо… Краще б ви сюди не приходили.
— Кому буде лихо? — спитав нервово Антошка.
— Всім буде лихо. — Зашаруділа трава, і все стихло. Їжак пішов.
Ніч і ранок
— Я думаю, що з нашою гуцульською скринькою пов’язана якась небезпечна таємниця, — висловився Дениско.
— Всі так думають! — озвався Антошка.
Лариска обмацала горбок, з нього допіру скотилася торба.
— Хлопчики, тут м’яка трава. Ляжмо спати під цим горбочком.
Дітям ще ніколи не доводилося спати так далеко від рідних і друзів, а тим паче — просто неба на траві, без ліжок і ковдр.
Вклалися рядочком, лягли на бік. Антошка обійняв Дениска. Дениско обійняв Лариску, а дівчинка скоцюрбилася, підтягла коліна до підборіддя і завмерла. Але за хвилину вона прошепотіла:
— Хлопчики, ви спите? Мені страшно скраю…
Тоді вони лягли інакше. Антошка обійняв Лариску. Лариска обійняла Дениска, а Дениско скоцюрбився і підтяг коліна до підборіддя. Йому теж було страшно, але він нічого не казав.
Так діти й поснули. Найтепліше й найзатишніше було Ларисці. Коли всі троє намулювали собі один бік, сонний Антошка командував: "Перевертаймося!" І вони переверталися на другий. А Лариска однаково залишалася між хлопчиками.
(Продовження на наступній сторінці)