Дядько зняв кінчика вуса з плеча, щось на нього намотав і розглянувся довкола. Дітям навіть здалося, що він хоче йти. Аж ось погляд його впав на гуцульську скриньку. Дядько здригнувся і ступив уперед.
Антошка підняв скриньку і притис до грудей. Лариска міцніше стисла його руку.
— То ви, мабуть, нетутешні? — запитав дядько якимось дивним тихим голосом.
— Ні. Ми з піонерського табору.
— А що таке — піонерський табір?
Діти ззирнулись і знизали плечима. Але дядько й не чекав на відповідь. Він зробив іще один крок, знову закинув рудого вуса за плече і спитав:
— А як же ви повернетесь додому?
— У нас є лічилочка-поверталочка! — вихопилась Лариска.
Дядько був не такий уже й страшний, аби лиш звикнути до його довгого вуса і зелених брів.
— А що ви тут робите?
— Збираємо суниці.
— Для кого?
— Для дітей.
Очі дядька прикипіли до скриньки. Він спитав:. — А що у вас… там? Суниці? Дениско застережливо зиркнув на Антошку й Лариску і насупився. Але ті сказали разом:
— Сонячний зайчик!
— Не може бути! — скрикнув схвильовано дядько.
— То ми, по-вашому, брехуни? — знову образився Антошка. Дядько здивувався:
— Хіба ви ніколи не брешете?
— Ніколи, — твердо відказав Дениско. І вуха його знову запалали ліхтариками.
— Майже ніколи, — мовила Лариска і опустила очі.
Антошка всміхнувся просто в лице незнайомцеві:
— А чого б це ми вам брехали? Ми вас не боїмося.
— Мене й не слід боятися, — задоволено сказав дядько. — Я добрий. А зайчика у вашій скриньці нема.
— Нема? — Антошка націлив на дядька своє підборіддя і стрішку. — Може показати?
— Антошко!.. — діти обіруч ухопили товариша. — Не можна! Зайчик вистрибне — ми не зможемо повернутися!
— Ну, я вірю, вірю, — сказав одновусий. — Зайчик то й зайчик. — І він пронизливо свиснув. Десь У гущавині залопотіли крила, і ось над галявиною закружляв великий птах. Він, як планер, плив у повітрі і дивився вниз. А потім сів одновусому на плече.
Це була біла ворона.
Діти ще ніколи не бачили білих ворон, тільки чули про них у прислів’ях. Вони здивувалися. Антошка спитав:
— А хіба білі ворони бувають?
— Сядьмо… — припросив дядько і перший сів під деревом. — У Країні Суниць буває все.
Діти посідали навколо нього. Ворона на дядьковому плечі переступала з ноги на ногу і пильно дивилася на дітей червоними очима. Антошці навіть здалося, що вона зараз заговорить.
— Ви хто? — обережно спитав Дениско.
— Лісник. Господар цього лісу. Тут усі звірі і всі рослини мене слухаються і роблять усе, що я накажу.
— Не може бути! — сказав Антошка.
— То що ж я, по-вашому, брехун? — підняв дядько зелені брови.
Діти знітилися. Одновусий кивнув:
— Нічого, я не ображаюсь. Я дуже люблю дітей. У мене своїх немає, і через це я страшенно люблю чужих дітей. І вас я люблю страшенно. Не вірите?
Лариска вірила, Дениско не вірив, а Антошка вагався — вірити чи не вірити. І через це всі троє промовчали.
— У нас тут дуже багато суниць, — вів далі дядько. — І їх зовсім не треба збирати. Вони збираються самі.
— Та ну? — у Лариски спалахнули очі.
— Кажіть, — кинув недовірливо Антошка. — Ми не такі маленькі, як вам здається. Я вже перейшов до четвертого класу.
Дениско серйозно зауважив:
— Я думаю, нам час додому.
Ворона знову переступила з ноги на ногу і дзьобом торкнула дядька за вухо. Той схопив свого вуса і почав його розгойдувати.
— Як це — додому? — здивувався він. — Хіба я можу відпустити вас без суниць!
— Нічого, ми вже трошки нарвали.
— Нарвали! — дядько сплеснув долонями, а біла ворона раптом засміялася скрипучим, як старі ворота, голосом.
У дітей мороз пробіг поза шкірою. Антошка міцніше притис до себе скриньку і вже розтулив губи, щоб сказати лічилочку-поверталочку. "Раз, два, три, чотири, п’ять — будем знову рахувать…"
Дядько погладив ворону по голові.
— Не бійтеся. Тут ще не такі чудеса бувають. А наша біла ворона — дуже добра жінка. Вона вміє співати і танцювати.
Антошці закортіло довідатись, які ще дива бувають у Країні Суниць.
— Чом у вас тільки один вус? — спитав він.
Дядько погладив отой рудий мотузок, і очі його засвітилися сумом. Він пояснив:
— Другого вуса мені відкусила відьма.
— Тут і відьми бувають? — зойкнула Лариска.
— Була одна. Але ми її вже давно перевиховали. Вона тепер зробилася добра і щодня робить для дітей солодкий суничний мус.
Ворона розтулила дзьоб і промовила приємним жіночим голосом:
— Діточки, коли ви хочете повернутися додому з суницями, проспівайте співаночку, якої я вас навчу. Поки ви співатимете, сунички збиратимуться.
Діти перезирнулися. Біла ворона, помітивши їхнє вагання, злетіла з дядькового плеча і сіла серед галявини. А далі зиркнула на дітей червоними очима — і почала танцювати.
Це був дуже кумедний танок. Ворона стрибала на одній нозі, потім на другій, крутилася, сплескувала крильми, перекидалася через голову, а раз навіть стала на дзьобі і смішно дригала вгорі ногами.
Діти аж покотилися зо сміху.
Підбадьорена ворона ще й заспівала:
Ой іду я лісом, лісом
За ведмедем і за лисом!
Діти зацікавлено оточили ворону. Нараз вона спинилася:
— Ну як? Чи хочете вивчитися моєї співаночки?
— А суниці самі полізуть у футболку? — перепитав Антошка.
— Пострибають!
Дядько стояв під деревом і всміхався. І все дивився на різьблену скриньку.
— Я згоден! — крикнув Антошка. — Давайте, тітко, свою співаночку!
— Ви наготуйте, куди стрибати суницям, — порадила ворона, — та й до діла. Висипте оте, що назбирали, то все дрібне. До вас стрибатимуть найсмачніші суниці! Найкрра-щі!
Діти так і зробили.
— Я заспіваю, а ви підспівуйте: "Та й я! Та й я!"
Увага! — і біла ворона знову почала танцювати і виспівувати:
Ой іду я лісом, лісом
За ведмедем і за лисом!
Та й я! Та й я!
Діти підспівували "Та й я!", а самі озиралися. Навколо творилися дива: найбільші суниці зривалися з місця і цілими роями, як бджоли, сипалися в чашку і миску і в Антощину футболку.
Стало так весело, що друзі й собі почали пританцьовувати. Навіть Антошка забув, що він уже перейшов до четвертого класу, і, наче первачок, стрибав на одній ніжці і дзвінко-дзвінко кричав: "Та й я!" Навіть розсудливий Дениско перестрибував з ноги на ногу і, сміючись, підспівував: "Та й я! Та й я!" А вже про Лариску нема що й казати!
Йду за вовком і за зайцем
Та втішаюсь гарним танцем!
Та й я! Та й я!
Антошка підстрибав до дядька і протяг йому скриньку:
— Подержіть, будь ласка!
І повернувся до гурту.
А як стану я до танку,
Заведу мерщій співанку.
Та й я! Та й я!
Забуваночку співаю,
Поверталку забуваю!
Та й я! Та й я!
Тут тільки Антошка спам’ятався і аж затулив долонею рота. Та вже було запізно. Ворона злетіла і зареготала голосом скрипучим, як сто старих воріт: "Прррощавайте, діточки!"
Друзі озирнулися. Дядька не було. Тільки з гущавини чулася його швидка хода.
— Скринька!.. — скрикнув Антошка. — За мною!
Але ж скриньку треба знайти!
Вони бігли лісовою гущавиною, і їм здавалося, що віти самі дають їм дорогу. Бо ані одна не зачепила за обличчя.
Бігли так довго, що врешті геть знесилились. Найбільше Лариска. Тяжко дихаючи, вона впала на траву і розкидала руки.
В лісі тихо. Ніщо ніде ані шерхне.
— Лісник! — покликав Антошка. — Лісник, де ти є?! Віддай нам скриньку! Там наш зайчик!
Тиша.
— Лісник!.. Ти ж казав, що любиш дітей!..
Тиша.
— Дядечку! Одновусенький! — надривався Антошка. — Ми ж без скриньки не вернемось додому!.. Ти мене чуєш?
Тиша.
Дениско промовив:
— Він не озветься. Я думаю, що він усе це із вороною влаштував, щоб викрасти скриньку.
Лариска підвелась, і друзі побрели назад, на суничну галявину.
А там сиротливо лежала Антощина червона футболка, повна найкращих, найсмачніших, найчервоніших суниць. І так само сиротливо стояли повна біла чашка і повна мисочка.
Діти стомлено посідали.
— Хто пам’ятає лічилку-поверталку? Ану, Дениску…
Той смикнув себе за вухо, насупився і пробурмотів:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Враз мисливець вибігає…
— Там не було про мисливця, — перебив Антошка.
— Не було, — ствердила Лариска. — Там тільки треба було все починати з кінця. Дениско зітхнув і знову забурмотів:
…Прямо в зайчика стріляє,
Враз мисливець вибігає,
Вийшов зайчик погулять…
(Продовження на наступній сторінці)