Він показав рукою на двері, і Рюрик механічно туди поглянув, щоб на власні очі пересвідчитися, що там зачаївся Нечаєнків передінфарктний стан. З худого і стомленого обличчя лікаря нараз ніби стерли гумор, воно зробилося похмуре і заклопотане. Таким він і пішов, коротко попрощавшись.
Нечаєнко вислухав новину про Шальварського і ніяк не зреагував. Він показав очима на крісло і, коли Рюрик сів, роздумливо мовив:
— По-перше, не надавайте великого значення тому, що тут казав мій старий друг. Він не терапевт, а травматолог, а в мене, як бачите, кінцівки і щелепи ще цілі. По-друге... Казати про конструкцію турбіни Н-800 — значить, казати про лопатку останнього ступеня. Там більш немає жодної дискусійної позиції. Завтра їду на Чайку. Працюватиму там із Дем'янком. Мабуть, візьму з собою Погорільця. Ми довго там не будемо, там нічого довго робити^ А ви зостанетеся на заводі і візьмете на себе перші удари нашого великого опонента. Заходьте увечері, дещо пер^ глянемо... Ганна Іванівна, як я сподіваюсь, дасть наіі чаю.
10
Нечаєнко всадовив Рюрика у своїй кімнаті, озброїв паперами, а сам пішов на балкон — прекрасний довги$ балкон, що тягнувся вздовж двох кімнат і кухні, нач^і навмисне створений для роздумів. Коли постать Нечаєнка рухалася сюди-туди вздовж вікон, всі знали, що турбувати його не слід. Він походжав, і поруч із ним шуму* вала верхівка осокора, ляскала задубілими глянцевими листками. Він давно вже розрахував, як саме у разі нагальної потреби можна вистрибнути з балкона, щоб зачепитися за його гілля і не вбитися. Нечаєнко розумів, що навіть думати про Шальварського недостойно і принизливо...
їхній давній конфлікт не мав принципової основи — самі лише словеса та пересуди. Казали, наче Шальварський колись вважав Нечаєнка основним конкурентом на посаду директора науково-дослідного інституту, бо сам він був тоді кандидатом, а Нечаєнко — доктором наук. Сам Іван Гнатович зроду не мріяв про посаду директора і чутку вважав безглуздою...
Науковий центр приймав делегацію з Якутії, господарем прийому в той вечір був Шальварський, і, силкуючись виябити товариський гуморgt; він називав якутського академіка "друг степей тунгус". Спочатку це викликало посмішки, якут сміявся веселіше за інших, потім, коли Шальварський повторив свій жарт вдруге і втретє, усім стало ніяково, а коли він поніс те саме у четвертий раз,— Іван Гнатович втрутився і вибачився за Шальварського перед усіма.
Після прийому Нечаєнкові шепотіли: "Божевільний, маєш ворога до скону".
Конфлікт поглибився, коли Нечаєнко — років із п'ятнадцять тому — висловився критично про одну недолугу
статтю Шальварського... І тоді, й сьогодні він розумів основне: істинно наукове змагання між ними було неможливим,— вони жили І діяли у площинах, які ніде не перетиналися.
Десяток років тому Нечаєнко із своєю лабораторією розробив математичну основу теорії лопатки останнього ступеня і розпочав найсміливіший проект свого життя — турбіну Н-800. І — поряд із природним недовір'ям скептиків і не менш природними сподіваннями ОПТИМІСТІВ— відчув глухий опір. Потім цей опір зробився активний. Далі у науковій пресі з'явилася стаття доктора наук Шальварського про безвідповідальний авантюризм Нечаєнка І Його шкідливі намагання впровадити антинауковий волюнтаризм навіть у галузі математичного аналізу.
Тоді Нечаєнко зрозумів, що справа серйозніша, ніж йому здалося спочатку...
Шальйарський став директором великого інституту. Його Інститут найкраще забезпечувався найновішими приладами й апаратурою, його працівники жили в хороших квартирах у центральних районах міста, і черга на поліпшення житлових умов у нього була найменша. Більше того: інститут мав пристойну наукову репутацію — всупереч тому, що за п'ять-шість років Шальварський вижив з інституту всіх, хто грішив власною думкою.
Пожежа ще ледве зайнялася, коли одної доброї днини Іван Гнатович зустрів в алеї саду давнього товариша й колегу Федора Юрійовича Дем'янка. То був прекрасний інженер і вчений, енергобудівник, який років десять керував енергомонтажем на Чайці, а оце вже кілька літ очолював відділ в інституті Шальварського. Дем'янко кинувся до Нечаєнка з привітанням — Іван Гнатович побачив, що смагле Федорове обличчя з ясними очима світилося щастям.
— Ось! Ось! — сказав він і вийняв з кишені тонку сіреньку книжечку. ^
— Що? Маєте великі надходження? — не зрозумів Нечаєнко.
— Це трудова книжка, Іване Гнатовичу! Не розумієте? Я звільнився. За власним бажанням! Тепер розумієте?
— З ці^Т причини ви такий радісний?
— Охо-хо-хо! — Дем'янко ніколи не був такий по-хлоп'ячому збуджений і нестримний.— Мій дорогий і наївний Іване Гнатовичу! Сьогодні один з найщасливіших днів
мого життя! Ви не уявляєте, ви не можете уявити, який нечуваний прилив творчих сил і яку жагу життя викликає сама лиш думка, що я більше ніколи—ніколи, боже ж мійі— не перебуватиму під одним дахом із Шальварськимі І тут у Дем'янкові заговорили його запальні предки, мабуть, як він сам казав, половці і печеніги: в нього роздувалися ніздрі і блимали білки:
— Більш ніколи не побачу цієї вражої {єзуїтської пики, цієї мерзенної істоти!!..
І знову хвиля ейфорії, посмішка небесного блаженства:
— Яке повітря, Іване Гнатовичу!.. Ходімо, покатаємося над парком на підвісній дорозі! Г$? Ви ж ніколи не каталися. Море лісу, краса, повітря, як морс! А ви знаєте, хто сьогодні не менш щасливий, ніж я? Сам Шаль-варський! Він з першої хвилини, як ми тільки глянули одне одному у вічі, вирішив: або я — або він. Він ніколи не чекав від мене такого подарунка: "За власним бажанням!.." Охо-хо-хо!
Шальварський умів і любив інтригувати. Він любив і вмів формувати плітки, поширювати їх, а також збирати, і при тому ще й вірити їм. Шальварський умів влазити людям у душу. Він умів розмовляти з трепетною поштивістю або ж німіючи від поваги й любові, він блискуче володів виразно щирими інтонаціями, а часом дозволяв собі робити напівцинічні зізнання про себе самого, що межували з самобичуванням (от, мовляв, бачите, і я, Шальварський, такий самий грішний, як усі, і цього не приховаєш!..).
Що ж до баталії із Нечаєнком, то професор Шальварський мав дивовижний хист завчасно зайти саме у ті двері, куди тільки лиш збирався із своїми оправами Нечаєнко,— і тоді, Ідучи по його сліду, Нечаєнко наштовхувався на якусь стіну. Власне, прийом міг бути й поштиво-крижаним, і зневажливо-панібратським, стрима-но-настороженим, роблено-доброзичливим або ж іронічно-зарозумілим, залежно від характеру господаря кабіне-fy,— але внаслідок таких візитів на його справи і клопотання незмінно лягало чавунне "ні".
Хтось із клевретів Шальварського писав анонімні наклепи,/а Шальварський підіймався на трибуни і оголошував їх, як перевірені факти. Потім Нечаєнко ті наклепи спростовував, спростування були прості й беззаперечні, їм вірили, але ніхто не проголошував їх з трибуни,
З 1-15
65
Інтрига набула масштабності, сягнула високих сфері Івану Гнатовичу довелося кілька місяців ходити без роботи. Кінчилося літо. Уперше з того часу, як народилася Алінка, він з болем у серці проходив повз кіоски, де продавали виноград, персики, кавуни й дині: він не мав грошей, щоб купити своїй дитині цю звичну осінню розкіш.
Жили на зарплату економіста, що її приносила Ганна Іванівна. Вона не докоряла йому, бо розуміла суть справи і суть його особистості; він цінував — він знав, що за таких обставин багато хто з його друзів і знайомих мав би вдома не надійний тил, а виснажливу і дошкульну партизанську війну. Ганна Іванівна була тоді не просто уважна і делікатна, але й ніжна і закохана,— і через це у ту жахливу пору він носив у собі пекучу жовч од несправедливості й поразки і добре літепло подяки й відданості.
Поступово вся та ядуча курява, що її пристрасно й талановито збив Шальварський, почала осідати. Нечаєнка запросили на найприроднішу для нього і давно омріяну посаду головного койструктора заводу, а ще за кілька років він став членом-кореспондентом Академії наук України. В той самий час крізь поріділу пилюку все виразніше проглядалася гола-голісінька постать Шальвар-ського.
Шальварський завжди виявляв неабиякий організаторський хист і невичерпну працездатність. Він робив чимало переконливих справ, особливо коли вони були на виду чи просто вигідні; врешті, саме ця обставина звільнила життя Івана Гнатовича від зловісної тіні: Шальвар-ського запросили на адміністративну роботу в один з московських академічних інститутів, і він назавжди виїхав з міста.
Ніхто краще Нечаєнка не розумів небезпечної помилковості того переводу; але щоб це довести, довелося б знову покинути справу і кинутися у безконечну закулісну боротьбу, роздрібнюючи свій розум ученого і заживаючи слави інтригана. Нечаєнко відкинув саму думку про це. Він із розумінням згадував свою колишню зустріч із щасливим Федором Дем'янком в міському саду, порадів сам за себе і викреслив Шальварського із пам'яті.
Отже, навіть згадувати, всього лиш згадувати про нього, було негоже, що б він там не очолював сьогодні...
Нечаєнко труснув головою, озирнувся, пройшов балконом уздовж вікон, заглядаючи — де Ганна Іванівна.
Вона поралася у напівтемній спальні. Він зайшов до неї і тихо сів на канапу.
(Продовження на наступній сторінці)