— Я розумію,— Рюрик став ледь-ледь іронічний.— Здорова пролетарська мораль. Комісія почне працювати завтра. Я зранку й піду. За принцип, за завод, за батька Нечая встанемо грудьми. Ну... а якщо конкретніше — що скаже робочий клас? Є припущення?
Погорілець з досадою прицмокнув. Відповів:
— Припущення скромні. Либонь, і сам знаєш: вади металу, технологічні помилки...
— Ну?
— Як варіант: задовга остання лопатка. Рюрик націлився на Погорільця пальцем:
— О! о! о! Оце ми й повинні відкинути. Але...— він закусив губу.— Бачиш, багато причин — це все одно, що жодної. Так діло не піде. А нам треба... мобілізувати всі можливості. Всі. Підняти весь завод, підняти Чайківсь-ку електростанцію, вистояти! А для цього, шановний гегемоне, нам треба погодити, з чим підемо до Шальвар-ського.
— Про мене, підемо з правдою.
— Так-так,— сказав рівно Рюрик.— Тоді послухай цю правду. Хто винен, що завод досі не має належної експериментальної бази? Держплан чи ми з Нечаєнком? Хто винен, що лабораторний корпус будують третій рік, що конструктори працюють, як у мурашнику? А хто буває винен, коли метал не відповідає кондиції? Знову Держплан? Міністерство? Яке? Відразу півдесятка міністерств? Геніальна концепція, от її й несімо.
— Точно так,— сказав Погорілець.— Несімо і її.
— Дорогий товаришу! — із співчуттям сказав Рюрик.— Мій любий екстра-слюсар, ти можеш сказати все, що лиш тобі заманеться, і з твоєї голови не впаде й волосинка.
Погорілець зітхнув:
— Ой, словеса, хвороба наша!
Африкан Безтямко був справжнім колектором плі" ток. Він упхався до Рюрика, щось базікав про потреби експериментального цеху, а той дивився на нього прозоро і усміхнено. Безтямко нараз запитав:
— Шальварський — що за один?
— Нічого собі. Із тих, що "віні, віді, віці", якщо ти знаєш, що це таке.
— Де вже нам. Віні, віді, віці безневиннії дівиціі
— Цьому академіку потрібен моральний труп Нечаєнка, він тільки за ним і їде.
— Цього разу матиме,— сказав Безтямко 8 задоволенням.— Буде йому труп, буде.
Рюрик із цікавістю подумав, що для цієї старої людини нормальний стан духу — це нуртування ненависті. Він різко кинув:
— Ми повинні бути реалістами. Тільки й того. І гуманно ставитися до людей! — Рюрик нараз перемінив тон і продовжив, довірливо притишивши голос:— От краще послухай, що мені сказав Шальварський по телефону. Я не чекав. Каже: "Ви нереалістично оцінюєте ситуацію. Ви молодий і обдарований командир у нашій конструкторській справі,— це він так каже,— ми у міністерстві і в академії покладали на вас великі сподівання". Каже: "Буде прикро, якщо ви на самому старті такої прекрасної кар'єри зламаєте собі шию!" Я ж знаю, ти ненавидиш Івана Гнатовича, і оцей-от." Шальварський — він мене просто залякує! Каже: "Зламати шию — це страшна травма, бо вона не зростається!".
— Диви,— відзначив Безтямко із повагою,
— Каже: "Хребет до пори може гнутися, але коли він вже ламається — то остаточно! Я, каже, особисто буду глибоко засмучений, якщо турбінобудування вас втратить. Подумайте до завтра!" Чортів ієзуїт.
— А ти й подумай, Рура,— мовив Безтямко.— Маєш трошки часу — от і подумай. Бо отоді, як робили першу машину Н-800, я цілий тиждень терся коло стенду. Мені кажуты старий дідько, маєш пенсію, їдь собі на річку й ловн раків, не трися під нашими робочими ногами. А я чув нутром: не піде машина! Я й старому тоді amp;азав. Чітко. Науково. "Ну, старий, може, машину ти придумав і добру, а тільки зліпив її соплями".
— Та чому ж?
Безтямко опустив набряклі фіолетові повіки, трохи пожував блідими губами. Тицьнув у простір пальцем:
— Тиск пари... Там у перших ступенях такий тиск дари, що ротор спливає, як тріска у воді. І вже вся ота ваша циферія —пливе. Пойняв, Рура?
Рюрик, не кліпаючи, дивився на Безтямка — ніби вперше збагнув, хто біля нього сидить. Він тихо сказав:
— Ну — Леонардо. Резерфорд. Мені це саме вчора казав Нечаєнко.
Аж тепер сторопів Африкан Безтямко:
— Ві... він — зна-ав?!
Він передбачив цей феномен. Щоправда, говорилося про майбутню машину, на тисячу двісті мегават.— Не витримав Рюрик — похвалився перед Нечаенковим ворогом: — Це своє спостереження Іван Гнатович подарував мені для докторської. Щедро! Якщо ви дозволите, я й ваші міркування... З посиланням на вас, звичайно... З посиланням на твій, Африкане, бездоганний досвід! І, між іншим, на комісію тебе теж покличуть.
— Кому я нужний — напівграмотний пенсіонер. Коли треба, я їм напишу!
— Можеш навіть анонімно,— кинув Рюрик іронічно.
— Скажеш. Та мене всяка собака впізнає за самим тільки стилем ізложенія. А ти пильнуй і думай.
— Слухай...— сказав Рюрик, розглядаючи синьки на своєму столі.— Тетяна Музика — вона що, у вас живе?
— Стелка привела і держить. Мені байдуже, а бабам треба виговоритися. І до лікарні близько.
— І як же там їй... у вас?
— Воно тобі нада?
— Стане вдовою. Передчуття.
— Не каркай. "Як же їй"!.. Стелці помагає, пере з нею разом,— борщ варить. Хай живе, хоч воно й той...
Безтямко не розповів, що вчора вночі, прибрівши додому, він здивувався тиші у квартирі і, з'ясувавши, що Стелка спить, ступив на кухню і взявся до діла. Він виймав з буфета тарілки і гупав ними об підлогу, а потім з хряскотом трощив каблуками уламки. В такі хвилини Стелка завжди стояла у дверях і мовчки спостерігала, як дід
вгамовує п'яну лють, потім так само мовчки насипала йому борщу і поверталася до своїх справ: до ванни прати, або до плити варити, або ж на свій диван — в'язати собі кофтину чи дідові светр; на господарчі справи удень вона не мала часу — кіно, танці, співи.
Черепки з підлоги не прибирала до ранку, щоб Африкой бачив наслідки своїх вечірніх розваг. Дід у таких випадках брав швабру і згрібав черепки у куток. Не снідав — грюкав дверима, біг кудись похмелятиоя. А на заводі з'являвся у своєму звичайному розлючено-нормаль-ному стані.
Найдешевші тарілки Стелка прикуповувала у підваль-чику за рогом; в цілому ж то була велика сімейна таємниця.
Так от учора на хряскіт трощених тарілок у дверях кухні постала Тетяна Музика. Тільки мить дивилася вона злякано, а потім вернулися до неї печаль і байдужість. З-за її спини прослизнула Стелка, підхопила з плити 1 поставила на стіл сковорідку з котлетами, і вони обидві пішли спати.
— Лікують грамотно, я нічого не зміг додати. Затяжний шок. Стан важкий. За такого стану ліомирає кожен п'ятий. Така статистика.
— Але ж він ще молодий і здоровий...
— Був здоровий. Дай-но мені руку. Помовч, прошу тебе. Не сіпайся. Скажений пульс. Ти зна^єш, який у тебе пульс? Ваню, забодай тебе... У тебе пульс — сто. Ти вважаєш, що це нормально? А я вважаю, що ти повинен лягти у ліжко і не рипатися.
— Льово, ти мені зараз даси якісь ліки або встромиш якийсь укол, бо я не маю найменшого права на те, щоб злягти, а якщо ви змусите мене зараз відключитися від діяльності, я вам закатаю летальний кінець.
— У тебе жарти як у моєї тещі борщ, навіть гірше, їсти не можна... Є пара свіжих анекдотів. Ти знаєш, як помер видатний мічурінець? Упав з клубники. Серцевий приступ був?
— Вчора. Так, дрібничка, трохи стисло і одпустило.
— Якби не одпустило, ми б з тобою тут не розмовляли. Нітрогліцерин?
— Валідол.
— Не розлучайся з нітрогліцерином. Сьогодні ж побувай у кардіолога.
— Ти не закінчив про Музику.
— Лікують. Мабуть, завтра повторять переливання крові. Я контролюватиму, це я тобі гарантую. Ні, ти, член-коре, ти розумієш, що це таке: сидиш собі на роботі, а в тебе пульс — сто! Комусь розповісти... У мене є нітро-гліцерін із собою, на, візьми, а оце седуксен, прийми відразу дві таблетки. Я сказав: відразу, при мені, воду на. Ваню, забодай тебе муха!
— Ти знаєш, Льовочко... Мені, про Костя Музику казали: нічого й нікого не боявся, а начальству від нього діставалося, наче гірчицю ложками їли...
— Такий вреднючий? Це дає шанси.
В цю мить до кабінету Нечаєнка зайшов Рюрик Рибченко. Він побачив блідого Івана Гнатовича, котрий си" дів ^gt;іля журнального столика, стомлено простягнувши ноги, а поруч із ним — заклопотаного маленького чоловічка з лисим черепом, тонким, як лезо, носом і пронизливими, близько поставленими чорними очима. Той чоловічок тримав Нечаєнка за руку і щосили вдивлявся у чисту стіну, а тонкі його губи відтворювали чи то посмішку, чи то гримасу болю.
— Знайомтеся,— сказав Нечаєнко.— Лев Ісаакович Смоленський, доктор наук, кращий травматолог міста і республіки. Рюрик Корнійович Рибченко, надія нашого міністерства, академії і світового турбінобудування.
Рюрик спалахнув: йому здалося, ніби Нечаєнко чув його з Шальварським розмову. Однак чемно привітався з травматологом і запитав:
— Щось?..
— От іменно,— відказав Лев Ісаакович. Він розпростався, як пружинка, і звівся на ноги.— "Щось"! Будемо так називати приступи стенокардії і загальний стрес. Передінфарктний стан стоїть отам-о, за порогом.
(Продовження на наступній сторінці)