Він повертав свій відеофон так, що Яна бачила перекинуті рівні вулиці, на яких буяли пишна зелень і потік різноколірних машин, дещо вигадливі будинки минулого і прозорі кристали сучасних споруд...
— Ми приїхали, — сказала Тереса.
— На все добре! — озвався Пуебло. — Як тільки вийдете від старого, викликайте!
Машину залишили на обочині, засвітивши ліхтарик "Зайнято", спустилися з естакади і пішли довгою алеєю між стрижених чагарників та крислатих дерев.
Будиночок Освальдо Гомеса Пайро стояв на пагорку посеред старого саду. Звідси крізь дерева проглядала ясна
блакить затоки Ла-Плата і далекий обрій, що танув у золотій імлі.
Тереса вгамувалась і стала урочисто-серйозною. В Аргентині старого вченого шанували.
— Він останні роки рідко бачиться з людьми... — пояснила дівчина. — Йому так багато років. Мабуть, сто сімдесят.
Стара жінка, правнучка Гомеса, невдоволено вислухала прохання про зустріч і пішла до скляного будиночка.
Посідали на лаві в холодку.
З дому вийшов старий-старий чоловік. Він був зовсім лисий, з білими вусами й бровами, вузлуваті руки безсило звисали вздовж тулуба, ноги переступали кожна сама по собі — один крок, другий, третій. Позаду нього йшла правнучка.
Всі троє підвелись назустріч. Максим перший наблизився й шанобливо схилив голову. Гомес ступив мимо і простягнув жовту руку Яні, потім Тересі. Потиск у нього був млявий, рука м’яка, з тонкою старечою шкірою. Тільки тоді озирнувся до Макса й поздоровкався.
— Сідайте, діти, — сказав і перший сів на лаву. Голос Гомеса тихо деренчав, часом хрипів. Посідали. Старий жовтуватими очима байдуже оглянув усіх по черзі й звернувся до Яни:
— Чому ви вирішили, дитинко, запитувати в старого Освальдо про Артема?.. Я його ніколи не бачив і вже не побачу.
— Чому? — мало не підхопилась дівчина.
— Бо я скоро помру. А він ще молодий. А хіба з ним що сталося?
Старий вільно розмовляв по-російськи. За вимовою він скидався на старого вчителя з Підмосков’я.
— Ніхто нічого не знає! — по-іспанськи вигукнула Тереса.
Гомес глянув на неї, як на малу дитину, яка нечемно втручається до розмови дорослих. Тереса прикусила язик. Макс заклопотано поглядав на вченого й мовчав. А той остаточно обрав собі в співбесідниці Яву.
Дівчина розповіла все, що знала, починаючи з підробленого виклику до Буенос-Айреса. Гомес слухав і кивав головою. Тільки один раз пробурчав:
— Де вже мені робити відкриття!.. Ти чула, Маріє?.. Вигадають отаке. Я ж скоро помру!..
І знову кивав головою, слухаючи. Потім сказав:
— Я такий старий, дитинко моя, що мені важко оце все збагнути. Ви зараз підете, а Марія мені ще раз про все розповість... Повільно так, слово за словом... Коли що треба, то й повторить... І я все потроху зрозумію...
Він зітхнув і змовк. Яна вирішила, що треба йти, але Марія, яка стояла поруч з лавою, похитала головою: ще не все.
— З Артемом сталося щось погане... — впевнено прохрипів старий.
На очі Яні набігли сльози. Ця людина, яка народилася ще в дев’ятнадцятому сторіччі й була дорослою під час Великої революції, називала Артема тільки на ім’я. Як самого себе — "Освальдо".
Він казав:
— Щось погане з ним сталося... Тут була чиясь зла воля. Подумайте, дитинко...
Про що слід подумати, старий не сказав. Марія за якимось невловимим знаком допомогла йому звестися на ноги. Макс і дівчата також підвелися.
Гомес несподівано повернувся до Тереси й ласкаво поплескав її по щоці:
— Бач, яка красива...
Попрощалися. Старий у супроводі правнучки пішов у дім. Дівчата й Макс знову крокували по підстриженій алеї. Мовчали, пригнічені зустріччю.
Тереса дістала з сумочки відеофон і набрала шифр Пуебло. Після кількох викликів на екрані майнуло його обличчя: "Трохи пізніше... Тут розмова..." — і знову тихо.
— Дівчата, — сказав Макс, зупиняючись. — У мене є одна думка. Посидьте на цій лаві, я за дві хвилини повернуся.
— Що ви вигадали?
— Тільки дві хвилини. І зник у хащі чагарників і дерев.
На проспекті поблизу порту стояв великий старий будинок. Біля його входу була прикріплена чорна скляна дошка з золотими літерами: "Всесвітня рада економічних і культурних зв’язків. Представництво Союзу Комуністичних Республік в Аргентинській Комуністичній Республіці".
У кабінеті на другому поверсі точилася розмова. Троє сиділи біля столу, а четвертий був на екрані відеофона. Він якраз і говорив:
— Ми вже з’ясовували цю справу на ракетодромі. Все підтвердилося: фізик з УФТІ Артем Соболь три дні тому прилетів сюди експресом Харків — Буенос-Айрес. Такий експрес літає раз на тиждень. Зворотний рейс призначений на завтра. Залізниця "Сполучені континенти" повідомляє, що такий пасажир про себе не заявляв. Обов’язкового обліку пасажирів, як ви знаєте, Залізниця не веде. Те саме в аеропорту. А коли ще взяти до уваги десятки тисяч машин, які щоденно залишають Буенос-Айрес...
Олексій слухав з суворим обличчям. Коли казати правду, до цієї хвилини він беріг надію, що сталося непорозуміння. Тепер треба було шукати якусь версію...
Пуебло нервував. Його язик аж горів від невимовлених запитань.
Третій співбесідник — чоловік років сорока п’яти з густою шевелюрою, що побіліла на скронях, — був тут господарем. Він слухав розмовця, потім зауважив:
— Бачте, товаришу Дієгос, якби з Соболем усе було гаразд, він про себе б сам сповістив. Тут щось складніше...
— Так-так. Я, товаришу Барханов, досить-таки далекий від тих наукових проблем, що їх розв’язував Соболь в інституті. Але давайте розсудимо логічно. Судячи з усього, вчинено злочин або принаймні досить злий жарт. Це друге мало ймовірне. Злочинці заманили Соболя до Буенос-Айреса, отже, їх треба шукати в Аргентині. Або... може, якраз не тут.
— Чому?
Дієгос ворухнув чорними бровами, підібгав губи під тонкими вусиками.
— Бо це занадто очевидно. Скоріш за все не в Аргентині, але в Західній півкулі...
— Можливо.
— Далі. Кому це могло бути потрібно — викрасти Соболя і його наукову роботу? Давайте поміркуємо.
— Я слухаю вас.
— Можливо, хтось працював над цією самою проблемою... — вставив Олексій і почервонів.
— Не виключено, — погодився Барханов. Дієгос схвально глянув на Олексу.
— Може... ревнощі? — раптом вигукнув Пуебло. — Хто знає наречену Соболя, той не здивується...
— Припущення номер два. Варто взяти до уваги, — погодився Діегос.
— Що далі?
Барханов задумливо затис підборіддя в кулак.
— Так... Що ж далі?
— Треба добре знати життя Соболя, його товариство, симпатії, антипатії, зустрічі й так далі...
Олекса невдоволено подивився на Дієгоса.
— Це не допоможе... Артем жив просто. У нього не було таємних симпатій і антипатій, він казав усім усе, що думає. Його робота — от вам його життя.
— Я знаю про Соболя це саме, — сказав Барханов. — Тим часом він зник. Отже, ми маємо два припущення. Наукова заздрість та ревнощі.
Олекса почервонів. Потім зблід. Нервово затарабанив пальцями по столу, прибрав руки на коліна.
— Якось воно все несерйозно... — додав Барханов.
Пуебло пильно дивився на Олексія. Тим часом з екрана почувся інший голос:
— Луїсе, зроблено все, що треба: про випадок з Соболем знають усі громадські організації, його зображення передано на телевізію і вже транслюється по Аргентині. Воно буде повторене кілька разів на день з відповідними: поясненнями. Якщо хтось в Аргентині бачив Соболя і будь-що знає про нього, — ми це знатимемо сьогодні.
В цей час у кишені Пуебло задзвенів відеофон. Всі повернули голови в його бік. Пуебло швидко вихопив апарат і пробурмотів:
— Трохи пізніше... Тут розмова... І сховав.
— Розмова вже закінчена, — Барханов у задумі похилив голову.
Дієгос обвів поглядом усіх за столом.
— Так що, товариші, якщо буде потрібно — о будь-якій порі... Про все, що знатиму, негайно сповіщатиму.
Він попрощався.
— З Москвою поговоримо зараз чи пізніше? — запитав Барханов хлопців. — За годину — домовлений зв’язок...
Барханову поки що не хотілося розмовляти з Москвою, бо становище лишилося неясним. Аргентинець нетерпляча рипів стільцем, стискаючи в кишені відеофон.
Барханов заговорив про побутові дрібниці: де, мовляв, хоче спинитися Олексій — у готелі ("Я вам можу рекомендувати ультрасучасний готель, оригінальна штука") або, може, в житловому секторі представництва ("Це теж зручно, а головне, що близько і всі будемо разом..."). Обличчя в голови було офіційно строге, воно відбивало байдужу ввічливість. Олексію здалося, що цій людині зовсім не цікаво, як розв’яжеться загадка Соболя, а тим більше — де він, Олексій, ночуватиме.
— Олексій і Яна житимуть у мене, — заявив аргентинець.
Це цілком влаштовувало Барханова.
Вже коли хлопці були в дверях, він мимохідь зауважив:
— До речі, що ж це не чути звісток від ваших дівчат?
(Продовження на наступній сторінці)