Вона летіла вище й вище, просто до тієї срібної хмарини, що й досі не відпустила місяця. Навіть дихати почала частіше, наче її стомлювали помахи. Глянула вниз — Артема не побачила. Він, певно, наздоганяв її ззаду. Ще швидше полетіла Яна вперед, назустріч простору, літній ночі й місячному сяйву... Ліси сріблясто клубочилися далеко внизу, один за одним виблискували завороти ріки... А вгорі палали зорі, точнісінько такі, як отоді, над Дніпром, тільки тепер їх було більше.
Ах, яке щастя бути над землею разом з коханим! І ледве подумала про це Яна, як серце її зайшлося від невимовного щастя, і вона, вже не знаючи, як втримати у собі стільки почуттів, випростала руки з підлокітників і справді розкинула їх, наче крила... Механізм більше не одержував біострумів, крила завмерли для автоматичного планування. В той самий час велика тінь ковзнула вгорі, пролунав неголосний сміх Артема:
— А, попалась!
Хвиля повітря штовхнула її вниз, тоді Яна знову оволоділа управлінням, майже склала крила і голосно гукнула:
— Який меткий! Дожени!
Стрімголов полетіла вниз. Повітря аж свистіло у вухах. Швидко наближалися верхівки лісу. Над самими деревами вона вирівнялась і знову змила вгору. Та Артем однаково був поруч. Ось він летить просто над нею і сміється:
— Бач, одчайдушна! Ану спробуй втечи!..
Тікати було нікуди: внизу ліс, вгорі він. Яні й не хотілося нікуди тікати.
— Я переможена, — сказала вона.
Вони повільно попливли поруч, знову забираючи у височінь. Шумів назустріч вітер, неквапливо піднімалися й опускалися зелені зірочки, а вони поглядали одне на одного, і всміхались, і летіли все вище й вище. Повітря стало холоднішим, а механізми все частіше вимикалися і починали планувати вниз. Бо це вже була висота, не дозволена для любительського льоту.
— Я скоро змерзну, — сказала Яна.
Розлого кружляючи, опустилися туди, де тепліше. Летіли мовчки. Потім ковзнули нижче, де виблискував Донець, повернули й попливли назад.
— А ми свій табір нізащо не знайдемо, — сказав Артем.
— Хіба що викличемо когось по відеофону,
— У тебе є відеофон?
— Ні.
— А в мене є...
— Ану кинь мені!
— А ти спіймаєш?
— Побачимо.
— Лови!
Він зробив швидкий рух рукою, маленька плеската коробка блиснула в повітрі, і Яна спокійно простежила, як вона полетіла в срібну прірву.
— Отепер ми їх справді не знайдемо нізащо. Яна відповіла тихо:
— То й не треба...
Потім вони повільно летіли над лісом, так низько, що чути було, як від поштовхів повітря шумує листя верхівок. Спустилися на галявину, склали крила, розстебнули лямки. Обидва апарати з глухим стукотом впали на землю. Яна зробила крок до Артема і спинилася, опустивши руки.
Він підійшов. Узяв її за плечі. Очі його здавались чорними, обличчя мужнім і дуже юним.
— Любий... — сказала дівчина.
Посеред галявини стояла копиця пахучого сіна. А на світанку вони вийшли до річки. Старий худорлявий рибалка на човнику, що вудив біля берега, махнув їм рукою, а потім підняв і показав великого ляща та ще й підморгнув. Яна і Артем полетіли над рікою шукати своїх.
Тихо гули двигуни. В купе було темно. Яна лежала на дивані й викликала в пам’яті обличчя Артема, облите місячним світлом. Після тієї ночі вони стрічалися по відеофону, аж поки Яна не приїхала в Харків, щоб залишитися з Артемом назавжди. І відразу ж він вилетів у Буенос-Айрес. Якби хто знав, як вона скучила...
Ввечері разом з Тересою та Пуебло дивилися кінокартину. Олекса більше не виходив з купе. А старий буркотун зліз у Фербенксі. Його зустрічали дуже симпатичні хлопець і дівчина, палко цілували і під руки повели до машини...
Яна заснула. Потім імпульс будильника відігнав сон, вона розплющила очі й підхопилася. Збагнула, що то не світанок, а відеофон залива купе тихим світлом. На екрані викреслювався напис: "Вас викликає Москва".
Було пів на другу ночі. Яна швиденько накинула халат і увімкнула зв’язок. На екрані з’явилося суворе старе обличчя.
Розділ шостий
ШВИДКІСТЬ НЕ ЗАВАДИТЬ
— Здрастуйте. Ви Яна Шевченко?
— Здрастуйте. Це я.
Тепер вона впізнала. Сивий, як сніг, старий був знаменитий Рудий — Іван Антонович Кардашов.
— Пробачте, що я вас підняв о такій порі. Щоправда, в Москві зараз пів на першу дня і дуже яскраво світить сонце.
— Так-так, я розумію... — недоречно сказала Яна.
— Ви їдете до Артема?
— Еге ж.
— Слухайте мене уважно, дитино моя. Звістки незрозумілі і, боюсь, неприємні. Гадаю, що вам слід залишити поїзд у Сан-Франциско. Ви там будете о четвертій годині ранку за місцевим часом. Ракета на Буенос-Айрес стартуватиме о сьомій. Швидкість не завадить.
— Що сталося?
— Освальдо Гомес Пайро не запрошував до себе Артема. Виклик був підроблений.
— Навіщо?
— Послухайте, що нам відомо. В ті дні, коли Артем одержав виклик, ніякого зв’язку між Буенос-Айресом і Харковом не було. Ракетодроми підтвердили, що Артем вилетів із Харкова і приземлився в Буенос-Айресі. Більше про нього ніхто нічого не знає. Поговорити з самим Освальдо Гомесом ми не змогли: він не тримає в своєму домі відеофона. Сьогодні розмовлятимемо про цю подію з аргентинськими товаришами, та бажано, щоб там були люди, які особисто знають Соболя.
— Що з ним сталося? — прошепотіла Яна.
— Якби хто знав... Незрозуміла провокація.
— Як ви сказали? Провокація?
— Так.
"Я, мабуть, сплю, — з полегшенням подумала Яна. — Начиталася якоїсь чортівні й сплю, а мені мариться казна-що. "Провокація"!.."
— Ви не зустрілися в поїзді з Олексієм Суховим?
— Зустрілися. Ми їдемо в одному відділенні.
"Ні, все це насправді. Сни не бувають такі тверезо переконливі".
— Не виключено, що Сухов везе з собою єдиний примірник записів останніх досліджень. Єдиний! Всі інші зникли.
— Куди?
— Схоже, що вони викрадені.
Яна промовчала. Що могла відповісти на таку нісенітницю?
— Я вас розумію, дитино... Але я вам розповів лише те, що сталося насправді. Так от, перевірте... — на якусь мить Кардашов запнувся. — Ви... разом з Суховим перевірте, що він везе. Можливо, в нього підробка. А якщо то справжні записи, негайно запишіть їх на пам’ятних машинах, розмножте в кількох копіях, залиште американській Академії, а один примірник передайте до Москви. Ви мене уважно слухаєте?
— Так.
— В Буенос-Айресі перш за все вирушайте до старого Гомеса — мене й досі не залишила надія, що Артем з ним зустрівся, — і до нашого представництва. Далі зорієнтуєтесь. І весь час підтримуйте зв’язок з нами. Запишіть мій шифр.
Яна машинально ввімкнула магнітний блокнот, і старий назвав кілька літер і цифр.
— Якщо треба буде викликати мене вночі, — викликайте.
— Що сталося? — з відчаєм спитала Яна.
— Я не знаю.
— Хто це все зробив?..
— Я не можу схиляти вас... до підозріливості. Я нічого не знаю, крім того, що останнім часом з Артемом працювали Сухов і Свирид, що вони, як і всі ми, зацікавлені якнайшвидше закінчити роботу, що вони віддані справі і... що вони єдині відповідали за передачу наукових даних до Академії. Я не можу уявити собі, що хтось із них причетний до цієї історії... Про єдине прошу: які б не були ваші переживання, розповідайте мені про все, що знатимете, що здасться ймовірним... На все добре. Скоро Фріско.
Старий вклонився. Екран згас. Яна нервово позіхнула. Потім з півгодини сиділа в заціпенінні на дивані. Не було жодних думок, тільки підсвідома нудьга виснажувала мозок і вся істота відчувала холодну спустошеність. Гудіння двигунів злилося з великою тишею Всесвіту, і не було жодного звуку, який би потривожив дівчину в її прострації.
Скоро втомилася сидіти і так само напівсвідомо підвелась, підійшла до вікна, притулилася чолом до скла.
І тоді гірка-гірка й тоненька, як волосина, думка зародилася в ній, зав’юнилася холодком навколо серця і раптом постала у всій неухильності: все, про що мріяла, на що сподівалась, заради чого мчала зараз крізь ніч, — все раптом зникло, як химерне видіння. А натомість світ сповнився чимось бридким і незрозумілим.
Яна спробувала відновити в згадці живе обличчя Артема і не змогла. Воно розпливалось, і в пам’яті темніли тільки загальні риси, виліплені глибокими тінями, — як уночі над Дінцем.
Тихо, як лунатик, перейшла маленький коридор і постукала до Олексія. Потім ще раз. Клацнули двері. Яна зайшла. Купе було таке, як і в неї, і вона, про все забувши, здивовано глянула на Олексія: а цей як сюди потрапив? Потім опам’яталась, сіла.
— Слухайте, Артем зник, його ніхто нікуди не викликав, все це була... провокація, а ви везете не наукові дані, а якусь нісенітницю. Треба виходити в Сан-Франциско.
— Ще раз, прошу, — хрипко сказав Олексій. Яна повторила дослівно.
— Навіщо?
— Ніхто не знає.
— Навіщо нам Сан-Франциско?
— Ми пересядемо до ракети.
— Як хочете. Що нам ракета?
— Я не знаю...
(Продовження на наступній сторінці)