На початку XX ст. з гострою критикою цієї мовно-лінгвістичної концепції етносу виступили, з одного боку, — антропологи, з другого, — історики і історики літератури. Антропологи підкреслили той факт, який зігнорували прихильники тези про тотожність "народу" й "мови", а саме, що в багатьох випадках даною мовою розмовляють значні групи людності антропологічне не споріднені з даним народом . В свою чергу, історики й літературознавці почали вказувати ту обставину, що для певних історичних періодів властивою ознакою доби є не тотожність "народу" та його "мови", а "станове розчленування мов" (приміром, розчленування мов в XVII—XVIII ст. за станами на панську — урядову, церковно-літературну та простонародну) і тому не можна виключати з українського історичного процесу за мовною ознакою ані ті твори, що написані були відмінною від народної літературною мовою, ані ті соціальні шари населення, які користувалися як своєю розмовною мовою не простонародною, а своєю особливою "панською" мовою.
Вказуючи на несталість мови як ознаки етнічної приналежності, представники антропологічного напрямку в етнології, уточнюючи постановку етносу, аамість мови висунули більше сталі антропологічні ознаки—зріст, барву (пігментацію) зверхнього тілесного вкриття, форму голови, кольор волосся, очей ї т. д., саме ті ознаки, що, передаючись у спадщину, затримуються з покоління в покоління протягом тисячу літ і тому, при належному вивченні, можуть засвідчити приналежність даного народу в своєму основному складі до певної раси.
Згідно з поглядами Федора Вовка та його учнів і послідовників, для українського антропологічного типу властиві такі ознаки: високий зріст, довгі ноги, широкі плечі, смуглявий кольор обличчя, темне кучеряве волосся, кругла голова, продовгасте обличчя з високим і широким чолом, темні очі, прямий ніс, дуже розвинена витягнена нижня частина обличчя, невеликий рот і малі вуха.
За Федором Вовком, українське населення складається коли не в більшості, то в дуже значній частині з великорослих. Пересічний зріст українців становить 1670—1673 мм. Особливо високий зріст мають кубанські козаки (1701 мм), нащадки оселених тут в XVIII ст. запорозьких козаків. Не менш високий зріст мають гуцули (1690 мм), а також українці південного Поділля, Херсонщини та зокрема Катери-нославщини, де, як нотує Федір Вовк, зріст українців перевищує навіть зріст гуцулів.
При загальному звищенні зросту українського населення на Поділлі, Київщині, Полтавщині зріст української людності, в свою чергу, знижується в бойків, лемків, на Волині, в північній Чернігівщині, на Харківщині й Вороніжчині. Зниження зросту на цій території Ф. Вовк пояснює тим, що "в цих місцевостях українське населення перемішалося з литовськими, польськими та великоруськими племенами" (підручник Ф. Вовка, ст. 16—19).
Іншими словами, низькорослі займають західну смугу Галичини з Лемківщиною й Бойківщиною, Поділля, Полісся, північну Чернігівщину і на сході Харківщину та Вороніжчину, отже, країни західні, північні та східні смуги, тоді як високий зріст складає одночасно провідну ознаку українського населення в усій південній смузі України, від Гуцульщини на заході, через Поділля й Катеринославщину до Кубані на сході. З цього приводу Ф. Вовк завважує: "найбільшого розвитку зріст українців досягає в північній смузі й головним чином у місцевостях, які зв'язують українців з близько з ними спорідненими групами південних слов'ян, що, як відомо, відзначаються високим, а часто і дуже високим зростом (серби 1695 мм, сербохорвати, за Івановським, 1692 мм, а за Денікером 1700 мм, босняки 1723 мм та герцоговинці 759 мм) (підр. Ф. Вовка, ст. 16) .
Щодо барви волосся та очей, то Ф. Вовк відносить українців до темноволосої раси з місцевими ясноволосими домішками. Українці в переважній масі темноокі й темноволосі, або, як з цього приводу пише Ф. Вовк, "барва волосся українців взагалі тотожня з барвою очей, цебто українці з більшості мають темне волосся і темні очі, але кількість яснооких переважає кількість ясноволосих, цебто, інакше кажучи, ясні очі трапляються в темноволосих (навпаки — рідше)" (підр. Ф. Вовка, ст. 12).
З цього погляду варто зіставити відсоткове співвідношення представників темного, ясного і мішаного типу серед українців, росіян, поляків й білорусів. Серед українців: 29 %. ясного типу, 35% мішаного, 35 % темного.У росіян відповідно до цього: 37 % ясного, 41 % мішаного, 19 % темного типу. У поляків: 35 % ясного, 46 % мішаного, 19 % темного типу.
З погляду географічного розпросторення ясне волосся й ясні очі серед українців переважають на сході (в західній частині Курщини), в північній смузі України та в західній (Волинь, північне Поділля, східна Галичина до Карпат, а почасти й на Карпатах—лемки). Отож, "основна темна пігментація українців, найслабша на північному сході, поступово густішає в напрямі на південь, захід й досягає свого максимуму на південному заході, цебто в місцевостях, де українці стикаються з південними та західними, крім поляків, слов'янами" (підр. Ф. Вовка, ст. 12) .
Зіставляючи коливання зросту зі змінами в барві очей та волосся, С. Рудницький завважує: "В розподілі барви волосся і очей українців панує той самий територіяльний закон, що й в розподілі зросту та форми черепа. В головній зоні українського антропологічного типу, особливо на південному заході, темне забарвлення волосся й очей репрезентоване якнайви-разніше. Поблизу польських, білоруських та російських кордонів український тип втрачає в своїй самобутності".
Однією з дуже важливих антропологічних ознак є форма черепа. Щодо цього, то, як і всі слов'яни, українці належать до короткоголового типу. Середній покажчик черепний в українців 83,4. "У своїй основній масі українці справжні брахіцефали" (сказано Ф. Вовком). В зіставленні з іншими сусідніми народами українці займають середнє місце між поляками (поляки найменше короткоголові — 82,1) й росіянами (короткоголовість росіян близька до поляків 82,3), з одного боку, та білорусами й західними слов'янами, чехами й словаками, з другого (білоруси, чехи й словаки виказують найбільшу брахіцефалію. перші — 85,1, останні — 85).
Висотний покажчик, що визначає висоту черепа, в українців вищий (71,3) за висотний покажчик росіян (70,1) та білорусів (67,6).
Сполучаючи три вище схарактеризовані ознаки — високий зріст, круглу голову та темну барву волосся й очей, — Ф. Вовк констатує: "серед українського населення найвищий зріст відповідає й найвищому (брахіцефальному) головному покажчику та найбільшій мірі темної пігментації, або, інакше це сказавши, українці, поминаючи всю сучасну їх змішаність, в істоті належать до одної раси, — до раси високорослої, брахіцефальної, темноволосої та темноокої" (підр. Ф. Вовка, ст. 26).
Надзвичайно важливе значення має в антропології взагалі личний покажчик, що дає відношення між довжиною та шириною лиця... Українці належать до числа більш-менш вузьколицих народів (середній покажчик 102,7), притому вузьколицість ця збільшується помітно, хоч і не цілком правильно, зі сходу на захід, принаймні, в середній та північній українських смугах, в міру віддалення від більше широко-скулястого великоруського типу (підр. Ф. Вовка, ст. 28).
Щодо ширини носа, то "хоч українці, — відзначає Ф. Вовк, —взагалі майже вузьконосі (ліпторими), з середнім носовим покажчиком в 70,9, але серед них, ясна річ, помічаються певні, не дуже, правда, великі відхилення в бік мезоринії" (підр. Ф. Вовка, ст. 28) .
Найцікавіше те, що найбільш вузьконосе зі всіх українців є населення північної смуги (середній покажчик 69,0), притому тільки чернігівці виказують дуже малими мезоримами (71,2—71,9). В середній смузі носовий покажчик вищий, ніж у північній (70,9); притому найменшої висоти досягає він ні Київщині (64,1) та на крайньому заході, у колишніх угорських русинів (66,0), а в інших місцевостях він переходить також до малої мезоринії, що не перевищує, однак, 77,7. Нарешті, в південній смузі носовий покажчик знову невисокий (69,0), за винятком Кате-ринославщини (75,2—76,4), де, мабуть, дає себе відчувати, — висловлює припущення Ф. Вовк, — довгочасне сусідство з татарами (підр. Ф. Вовка, ст. 28).
Щодо форми носа, то звичайно відрізняються три відміни: вгнутий, рівний та вірлячий носи. Вгнутий ніс зустрічається порівнюючи часто на самій тільки Курщині та в центральній Галичині; в досить значній кількості зустрічається він на Чернігівщині (27,5 % та 32,5%), на Вороніжчині (25%), у південно-західній та центральній Волині (30,1 %),на Катеринославщині (29,2%), на Поділлі (27,8 %—34,3%) та у гуцулів (25,4 %—26,6 %)" (підр. Ф. Вовка, ст. 29). "Вигнутий (вірлячий) ніс — найбільше рідкий, найчастіше зустрічається на Вороніжчині (18,7%), на Кубані '(32,5%), у галичан (20 %—25,1 %) та у галицьких гуцулів" (підр. Ф. Вовка, ст. 29). За згаданими винятками — "вся решта українського населення, — підсумовує Федір Вовк, —в значній більшості має рівні носи". "Рівний профіль носа треба, — констату" Вовк, — зачислити до характеристичних ознак чисто 'українського типу" (підр. Ф. Вовка, ст. 29).
(Продовження на наступній сторінці)