Тоді й Аліна звернулась до Миколи Івановича з запитанням:
— А твої діти?
Він відповів, що в нього нема ані дружини, ані дітей. Він самі
Відповідь прозвучала як визнання. Біль визнання обпік її.
— А матушка здужає? — переривистим голосом спитала Аліна, ніби щось зобов'язувало її запропонувати таке запитання, що могло схвилювати й Миколу Івановича, коли б матері не було в живих.
Він відповів:
— Слава Богу здужає.
Нервове збудження охопило Аліну, вона тремтіла, як у гарячці. Вона була в знемозі. Дочкам вона сказала:
— Я хочу заспокоїтись. Тимчасом ви розкажіть Миколі Івановичу про себе, про наші Дідівці, про поїздку.
Аліна закрила очі.
Трохи заспокоївшись, вона згадала про свої обов'язки господині, про чай.
— Оце гаразд! Запрошували гостя на чай і зовсім за чай забули.
Перейшли до їдальні. Аліна розливала чай, частувала, припрошувала. Тоді ж зауважила Миколі Івановичу, що його чекали з чаєм на сьому годину. На цю годину, за деревенським звичаєм, приготовили чай і саме тоді й чекали на його приїзд. Отже, тепер він має пити холоднуватий чай. Хай дарує — це за його власною провиною.
Микола Іванович розсміявся. Він пояснив, що в петербуржців дев'ята година вечора, коли він приїхав — то найраніша година для чаю.
До того ж він їздив удень по Києву, милуючись з його краєвидів, дивуючись, як поширився й змінився Київ за останню чверть століття. А ввечорі він поїхав до університету, де відбувалося попереднє засідання членів Археологічного з'їзду, який передбачено скликати наступного 1874 року. Коли читали проектовану програму з'їзду, Миколі Івановичу подали записку. Ледве подивившись на конверт з адресою, він відразу пізнав Алінину руку і швидко почав прощатись з присутніми.
Багатьом було відомо, що Костомаров розшукує свою давню наречену.
М. В. Юзефович, жартуючи, запитав:
— Яке таке billet doux одриває нашого шановного історика від ученого засідання?
Та Миколі Івановичу було не до жартів, і він поїхав з університету просто до Аліни на Фундуклеївську вулицю.
Микола Іванович жартував з дітьми, розповідав веселі історії, згадував різні пригоди й епізоди з власного життя. Було весело, лагідно й легко. Час летів непомітно.
Подивившись на годинника, Микола Іванович затурбувався:
— Як пізно!.. Діти всю ніч їхали, потомились, а я сиджу.
Встали з-за столу, почали прощатись. Прощаючись з дітьми, Микола Іванович перецілував їх, а тоді...
Микола Іванович зрадив би себе, коли б востаннє не зробив чогось особливо химерного. Чи міг він тепер, при першій зустрічі після двадцятишестилітньої розлуки не сказати несподіваного, — він, що все життя своє прожив у полоні неживих абстракцій?!
Він звернувся до Аліни. Він узяв її за руку і, міцно стиснувши, з підкресленою урочистістю чітко й твердо сказав:
— Поїдемо завтра вінчатись, Аліно Леонтіївно?
Це було так несподівано, що Аліна не втрималася й розсміялася.
Вона взяла його голову в обидві свої руки, притягнула до себе й поцілувала в чоло: милий, смішний дивак!
— Що це ви, Миколо Івановичу, хіба ж ви забули, що завтра 6 серпня, Спаса, Успенський піст. Та мені лікарів треба, де там вінчатись.
Допитливо й мовчки подивився Микола Іванович у вічі Апіні, а тоді й сказав:
— Я зовсім забув про це. А чи можна в такому разі нам завтра ввечорі проїхатись по городу в одкритій колясці? Погода чудесна.
— Певне можна! Поїдемо!
Увечорі 6 серпня Аліна й Костомаров їздили по городу. Вони одвідали всі місця, з якими в них було поєднано спомини про давноминулі часи. Вони їздили, і ніщо не одривало їх один від одного, ніби вони гуляли в лісі вдвох насамоті й ворушили опалі осінні листя. Вони згадували минуле.
Микола Іванович іноді цілував її руку, й сиве волосся бороди лоскотало тоді їй долоню. Вона нахилялась над ним, щоб прошепотіти:
— Бідний, дорогий друг!
Тепер він ні про що не жалкував: його було винагороджено за всі страждання минулих літ. Після довгого мовчання вона сказала:
— Усе одно ми по-справжньому кохали один одного.
— Не належавши один одному.
— Може бути, так і краще! Наше кохання було таке міцне, що пережило таку довгу розлуку.
Заїхали в Лавру, зайшли до церкви, слухали мелодійний передзвін курантів у вечірньому прозорому повітрі, тоді пройшли до могил Кочубея й Іскри, і Микола Іванович прочитав епітафії на їхніх надгробках. Потім поїхали по інших частинах міста, проїхали повз будинок на схилі Андріївської гори, що в ньому їм не судилося жити, і на 9 годину вечора були вже вдома, за чайним столом.
Другого дня Микола Іванович виїхав з Києва, бо літературні справи примушували його повернутись до Петербургу.
XX
Приїхавши 10 серпня 1873 року до Петербургу, Костомаров того ж дня написав листа до Аліни. Він скаржився на примушену розлуку, писав про свій сум і просив дбати про своє здоров'я та лікуватись.
Безцінна Аліно Леонтіївно, мій незмінний вірний друг — старий друг, що кращий нових ста двох.
Мені, мій друже, надто сумно: я знайшов тебе, ніби для того, щоб загубити знов. Коли б ми жили в одному місці, приміром, я в Києві, абож ти в Петербурзі, я б помирився з сумною неможливістю з'єднатися з тобою шлюбом. Я. принаймні, міг би часто бачити тебе й бути тобі завжди корисним, але тепер, не зважаючи на залізниці й телеграфи, нас роз'єднує велика просторінь. Прошу тебе, зверни увагу на своє здоров'я, порадься з ескулапами, дай їм можливість оглянути тебе, щоб вони могли напевне розв'язати питання про твоє здоров'я.
Тисячу разів цілую тебе, моя вічно дорога, незмінна Аліно. Цілую милих, чудесних дітей твоїх.
Матушка моя тобі вклоняється.
Твій назавжди М. Костомаров.
Серпня 10, 1873
С.-Пб. В. О., IX л., б. N0 9, п. 5
Між Аліною й Миколою Івановичем почалося жваве листування. Коли Миколі Івановичу через щось здавалося, що Аліна не поспішає з відповіддю на його лист, він запитував телеграмою, чи не погіршало її здоров'я.
Йому так хотілося бачити Аліну, бути з нею, що він навіть уже на Різдво збирався їхати на південь, на Україну, до неї. Та, обміркувавши справу з усіх боків, зваживши роки, холод, негоду, далеку путь, остаточно умовились, що Микола Іванович приїде до Аліни в Дідівці вже на весні, в квітні.
Про свою зустріч з Аліною Костомаров поділився вражіннями з давнім своїм приятелем Мордовцем. Микола Іванович багато розповідав про саму Аліну Леонтіївну, про її дівчаток, що йому дуже сподобались, особливо менша, рожева з синьо-зеленими очима, Соня. Ще зовсім дитина, мале, вона була сміливіша і одвертіша од своєї старшої сестри Юлі. З захопленням говорив Костомаров про цю задерикувату, веселу дівчинку.
Казав Микола Іванович і про те, що він пропонував Аліні одружитись, та що вона рішуче відмовлялась, посилаючись на свою хворість.
Костомаров питав ради у Мордовця.
— Я не гублю сподіванки, — казав він, — що коли Алінине здоров'я покращає, вона згодиться на шлюб.
Та Данило Лукич був рішуче проти цього надто пізнього шлюбу (57 плюс 43 рівно століттю). Він посилався на незручність: вводити нову господиню в дім, де завжди панувала стара мати, й говорив про ніякове становище, що утвориться в Костомарових і викличе багато прикрих непорозумінь. Він рішуче ставав на бік Тетяни Петрівни.
Уявляючи собі Костомарова в ролі "молодого", Мордовець сміявся. Він жорстоко нападав на претендента в "молоді", з його "звичками" — наслідками років сидячого життя та хворобливості... Він знущався з його "дудочок", що без них він не міг обійтись у певних, потрібних випадках. Він малював йому "опочивальню молодих" у таких фарбах, що Микола Іванович качався зо сміху.
— Ану, ну, розкажіть, який я буду молодий. З дудочкою?
Микола Іванович бігав, зігнувшись, по кабінету, хіхікав і робив "чуфізи", йому одному властиві гримаси. Ці жанрові сценки були варті пензля Маковського.
Отже, вирішено було — не одружуватись, доживати свій вік "козаком-бурлакою".
Лежить козак під вербою, На купині головою, Не думає, не гадає, — Стрепенувся та й полинув, — Тільки вітер чубом має...
Тієї зими Костомаров працював над своєю "Русской историей в жизнеописаниях". Зір Миколи Івановича все слабшав і слабшав, але іноді очам його кращало й він міг читати й писати сам. На весну року 1874 в нього було виготувано вже 4 випуски його "Истории", а в квітні місяці він поїхав на Полтавщину до Аліни.
Микола Іванович зійшов на станції Ніжин.
Дарма що був квітень і було тепло, Костомаров був одягнений у зимове пальто й величезні калоші-"човни". Калоші Миколи Івановича були такі великі, що він не ходив, а, не підіймаючи ніг, совав ногами, сунувся.
Носію, що тяг за ним речі, він, турбуючись, нагадував:
— Тут, голубчику, повинні бути за мною коні з Дідівців. Так ти, того, погукай. А я тим часом піду до залі чайку попити.
І він, покрехтуючи й підтюпцем бігши, поспішав пероном, неуважний і розкидливий, як завжди, не помічаючи нікого навколо себе.
Він почув:
— Старий, милий друг!
Аліна стояла перед Миколою Івановичем і тягла його за рукав.
Микола Іванович здивувався і зрадів з такої несподіванки. Цілуючи Алінину руку, він сказав:
— Яким побитом? Як це ти наважилась виїхати назустріч?
— Тебе скоріше побачити!
(Продовження на наступній сторінці)