їжа у Костомарових завжди була чудова. Усе купувалося найкраще, що тільки можна було дістати в місті, і грошей на це не шкодували. Микола Іванович любив гарний обід, йому подобалось, щоб подавали гороподібний ростбіф, артистично нарізаний, з різноманітним гарніром, або гарно укладений майонез з риби, або по формі заправлену дичину й т. п. їхня куховарка Уляна була видатний мистець у свойому ділі: на Великдень вона напікала різні паски, височенні баби, різноманітного смаку й назвиськ, багато всяких мазурок, пляцків, тортів і всього іншого.
Попри все це, а може, і через це саме, зіпсований улесливими потураннями матері, Микола Іванович майже завжди сварився, перебирав, вередував.
Ледве, було, о 4 годині, з солоденькою посмішкою Микола Іванович скаже: "Питимемо горілку" — і ледве вип'ють по чарці, як одразу починається сварка з приводу кожного слова, кожної страви.
Він чіплявся до всього — то він не бачив, як різали після базара курку, й тому він гадав, що курка була нежива, то не бачив принесених сига, чи щуку, чи судака й тому доводив, що риба була не свіжа, поснула. Але особливо він воював за масло, певний, що воно йолке, тоді як брали його завжди від Серапіна, вершкове й найсвіжіше.
Данило Мордовець накидувався на свого старого приятеля й боронив Тетяну Петрівну доводячи, що сиг — не Дмитро Донський і не Сусанін, щоб зводити їх з п'єдесталю, і що курка — не варяги, щоб запідозрювати її походження.
Микола Іванович не здавався. Проявивши свій хист трибуна, агітатора, дискутанта в питанні про сига чи курку і, покінчивши з цим, він з неменшим захопленням переходив на чергові теми: — зненавиджених ним "пошлих лібералів".
Себе він називав мужиком (мати його була проста селянка), говорив про свої мужицькі смаки, уподобання і звички, нападав на модні течії й теорії, на непотрібну ускладненість комфорту, на цивілізацію, на інтелігенцію, що не знає і не розуміє простого народу, і своє "мужицтво" протиставляв "пошлому лібералізму", "не-смысленной петербургской интеллигенции".
Це називання себе мужиком давало Мордовцеві привід кепкувати з нього:
— Так, так, звичайно, ви — мужик, — шпигує Миколу Івановичу Мордовець, — от підживитесь найсвіжішою ікрою, чорною, осетровою, потім ніжною рожевою сімгою — це мужичок закусить; а потім з'їсть тарілочку міцного курячого бульйонцю з лустким пиріжком, скибку соковитого ростбіфу в 40-60 копійочок за фунт, з ґарнірчиком, крильце курчатка або полядви-цю рябчика, трошечки крему з найгустіших вершків зап'є все це чашечкою справжнього мокко — от і неголодний мужик. А чи не вгодно йому тюльки з житнім хлібом та цибулею, та з кислим кваском?
— Посмакували б, Миколо Івановичу, справді, тюльки, от і стали б справжнім мужиком, а то ж пак: я мужик, я мужик!..
Отже, Мордовець вказує йому на суперечності в його словах і вчинках, а вередливий дід, увесь червоний, б'є себе в груди, ще більше суперечить собі, і, спійманий на цьому, кричить:
— Я збрехав! Я навмисне брешу! Збентежений жартами, він не витримував і галасував:
— Ви знов шкилюєте з мене. Я цього терпіти не можу. А Мордовець йому:
— А я терпіти не можу ваших вередувань, тому шкилюю з вас!
— Ні, — сміється вже Микола Іванович, — сховайте ваші дотепи в сагайдак мовчання.
— А ви вкладіть ваші вередування в джерело мовчання!
Сміється Микола Іванович і визнає, що йому дуже корисно сваритись за обідом: коли він вередує, то в нього з'являється апетит.
У серпні року 1872 Мордовець повернувся з Саратова до Петербургу і знайшов помітну зміну в Костомарові. Він застав його з мокрим рушником на голові. Микола Іванович скаржився на нестерпний більу потилиці. І в обличчі його, і в рухах позначилася надто виразно стареча безсилість. Замість нервових здригань одного правого боку обличчя, що було в нього завжди — тепер здригалася, і доволі часто, вся голова, ніби закидалась назад. З мокрим рушником на голові він і гулять ходив з своїм приятелем. За тих часів поява на вулиці людини без шапки була явищем досить незвичайним. Отже, треба уявити собі, яку увагу привертав до себе Костомаров, коли він з'являвся на вулицях Петербургу з мокрим рушником на голові, нагадуючи якогось фантастичного східнього ходжу.
Микола Іванович ніколи не боявся здатись чудним абож здивувати публіку химерною витівкою.
Він шукав щось робити й не знав що. Він скаржився:
— Шукаю за щось взятись, та ніщо в голову не йде. Зовсім дурнем став.
— Ну, таких дурнів побільше б!
— Не кажіть. Ось і пам'ять зовсім загубив, ніяк не можу згадати "Хоть весною".
І він починав згадувати й кумедно деклямувати:
Хоть весною и тепленько, А зимою холодненько, Но и в стуже Мне не хуже: В зимний холод, Всякий молод...
— Ну, а далі от і забув.
Він хандрив, раз-у-раз повторював: "хочу в манас-тир", та розважав себе читанням Шекспіра, прогулянками по островах і тим, що ловив мух.
В літню спеку на дачі, в нудні, довгі дощові дні, він годинами просиджував коло вікна й слідкував за мухами. Він гнав муху в куточок віконної рами, придавлював її до шибки, тоді обривав крильця й односив її павукові. З добродушним сміхом він стежив за павуком, що ссав свою жертву. Данило Мордовець, щирий приятель Миколи Івановича, допомагав йому в цій справі.
Є різні способи розважатись, і цей спосіб — ловити мух і відгодовувати ними павука — є не з гірших. Жорстокість цієї розваги безневинна. Хіба ж не так само розважався і славетний філософ Спіноза?!.
Що ж є жорстокість?
Улітку року 1873, нудьгуючи й хандривши, Костомаров задумав і почав писати історичну повість з часів кінця XVI віку "Кудеяр". У цій повісті є сцена, як Кудеяр, що був багато літ у татарському полоні й повернувся на батьківщину, з наказу царя обідає перед трупом жінки —
^ сцена Гротескна й кошмарна, що в ній Костомаров доходить останніх ступенів похмурого й дикого патосу.
"Малюта, Мамстрюк та чотири опрічники повели Кудеяра в одну з хат, збудованих на царському дворі.
Там, у хаті, на столі, застеленому червоною скатертю, стояла олив'яна миса щей; коло неї лежав шмат хліба, а над столом на гаку, вбитому в малицю, висів труп жінки.
Кудеяр подивився на труп повішеної й пізнав свою Настю.
На людській мові не знайдеться слів, щоб висловити те, що відчув тоді Кудеяр.
— Сідай і обідай! — наказав Малюта.
... Кудеяр сів за стіл, узяв ложку й почав підносити до рота щі, зачіпаючи рукою холодну ногу своєї мертвої Насті.
— Мало їв, ще їж, — сказав Малюта, — а то голодний будеш. Ще з'їж шматочок м'яса.
Кудеяр почав діставати з миски шматок м'яса і тоді знов зачепив ногу небіжчиці, й нога, захитавшись, ударила його в губи.
— Ха-ха-ха! Поцілувався з дружиною, — зареготався Малюта.
— Диви, жінки не з'їж замість яловичини, — додав один з опрічників.
... Вони вийшли. Малюта пішов докласти цареві. Кудеяр з опрічниками стояв на дворі. В очах його не було ані сльози. Він мовчки й ніби байдуже дивився в далечінь".
Що це? Чисто літературна фабульна витівка в стилі Віктора Гюґо та Гофмана чи, може, разом з тим це також і "сублімація" певних підсвідомих переживань? Як провести в літературному творі межу, що відокремлювала б своє, особисте, авторське од зовнішнього, од традиційних літературних прийомів, од засвоєного з чужих рук? Для нас тепер цікавіше читати не "Шинелю" Гоголя, а те, "як зроблено" "Шинелю". Сучасний автор намагається дати новелю і одночасно розповідати про те, як задумано новелю, з яких бльокнотних нотаток та життьових вражінь її складено.
Костомаров до певної міри "оголяє" "прийом" свого "Кудеяра", подаючи наприкінці свого твору такий абзац:
"В усій теперішній середній Росії, в українних городах старого часу, в колишній землі Сіверській, на берегах Оки, Десни, Іпуті, Угри, Упи, Дона, Мечі, Бистрої Сосни й у давній Рязанській землі — скрізь відомо ім'я Кудеяра. Знають про нього й на берегах Волги, в Саратовському, Симбірському та Самарському краях. Де тільки є яр з слідами землянок якоїсь невідомої оселі — там, кажуть, жив Кудеяр — розбійник".
Отже, етнографічні перекази про розбійника Кудеяра, історичні документальні джерела про добу Іоана IV та літературні схеми, властиві історичному роману середини XIX віку, починаючи від Заґоскіна й Полевого й до Куліша та Ол. Толстого, лягли в основу костомарів-ського твору.
Та, поза сумнівом, є в цьому творі щось і "від себе". Тема костомарівського "Кудеяра" — тема розлуки з коханою жінкою.
Кудеяр губить жінку. Йому роковано стати вигнанцем, розлучитись з дружиною, все життя прожити з думкою про кохану жінку, ніколи не зрадити її і, завжди до неї змагаючись, перенести різні пригоди, страждати в в'язниці, опинитись на засланні, досягнути високих ступенів шани, повернутись, зрештою, на батьківщину, але знайти на батьківщині тільки труп закатованої з царевого наказу жінки. Така історія Кудеяра!..
Літературні ситуації завжди умовні, але дуже часто на умовностях літературної розповіді позначається живий, з середини себе відчутий трагізм.
(Продовження на наступній сторінці)