— Ні… То коліно боліло, а то…
— Жорка не пускав? Якже! У вас з Жоркою є цікавіші справи, — Данилевич постояв з хвилину, подумав, потім сказав. — Ну, раз тобі уроків не вчити, ходімо разом. — Помітивши, що Василь зблід, Данилевич заспокоїв його. — Ні, не в міліцію. Ми зайдемо до чудового майстра — багатоверстатника. А колись він був таким, як ти зараз. Я хочу вас познайомити.
Василь боявся капітана, бо знав, що той тримає його в своїх руках. Від капітана залежало — притягнуть до відповідальності Василя і Жорку чи все обійдеться по-доброму. Змушений був іти і терпляче випити, як кажуть, чашу неприємних випробувань до дна.
Згодом у Києві поменшало на два мешканці. Жорка опинився далеко від столиці, в одній з колоній. Він настільки звик до легкого життя, що сам заявив капітанові Данилевичу: "Красти буду і нікого, і нічого не боюсь". Каятися Жорка не збирався. Тільки трудколонія, де малолітні правопорушники живуть під постійним суворим контролем і привчаються до фізичної праці, могла допомогти Жорці. Туди його й відправили.
Вибув і Василь. З Києва їхала велика група юнаків на спеціальні курси майбутніх будівельників, і капітан Данилевич влаштував у цю групу Васю. Комсомольці згодилися взяти шефство над Василем. Мати й бабуся немало, звичайно, сліз пролили, виряджаючи Васю, прощаючись з "сонечком", але зрештою заспокоїлися.
Минуло півроку. І ось у міліцію прийшов лист із Запоріжжя. Комсорг групи, в якій навчається Вася, писав Данилевичу про їхнє життя-буття. Вася живе з ними в гуртожитку, в кімнаті їх п'ятеро. Є на будові їдальня, клуб. Як тільки вони здобудуть кваліфікацію і перейдуть безпосередньо на будівництво, багато з них учитимуться. Нічого поганого за Васею хлопці не помічають. Може, він тільки затаївся, вичікує, а потім знову візьметься за своє? Та навряд. Робота не дасть. Потім навчання. А ввечері всі разом ходять в кіно, в клуб. Ніколи дурницями займатися Так чи інакше — нові друзі не дозволять Василеві вернутися на стару стежку.
От на цьому поки що й кінчається коротка історія про Васю-"сонечко" та капітана Миколу Данилевича, яка почалася з телефонного дзвінка.
Дуже своєчасним виявився той дзвінок!
СЛІДИ НА ТРОТУАРІ
— Показуйте, що вас тут налякало.
За сарай біля гаража техдопомоги на вулиці Володарського протоптано стежку, і там, під парканом, лежить чиєсь закривавлене пальто.
Зробили кілька знімків, щоб зберегти для слідства обстановку злочину. Потім підполковник Бородін виніс пальто і почав його оглядати. Це було чоловіче пальто 52-го розміру, майже нове, драпове, з смушковим коміром.
Кому ж воно могло належати і як сюди потрапило?
Забравши знахідку, підполковник Бородін і старший лейтенант Гриненко поверталися на роботу, маючи дуже скупі дані для початку слідства.
— Я думаю, товаришу підполковник, що це пальто належить жертві чиєїсь необережної їзди. Хтось із шоферів збив людину…
Підполковник ніколи відразу не вдовольнився однією, хоч і старанно продуманою версією, він сперечався, ставив нові й нові запитання, і внаслідок цього народжувалося кілька ймовірних припущень. Це примушувало оперативних працівників більше і глибше думати.
От і тепер Бородін не поспішав згоджуватися з Гриненком.
— Кишені в пальті порожні — на це ви звернули увагу? Можливо, людину пограбували…
— Тоді б і пальто забрали, товаришу підполковник.
— Припустімо, побоялися… Гроші, як кажуть, не пахнуть, а пальто — це ж дуже вигідний орієнтир для собаки-шукача.
Гриненко й сам, висловлюючи своє припущення, відчував, що воно побудоване на піску. Але йому не хотілося думати про умисний злочин. За останні роки таких випадків значно поменшало.
В Управлінні їх чекала ще одна новина. Черговий карного розшуку доповів підполковникові Бородіну, що кілька хвилин тому в одному з урвищ на схилах Дніпра курсанти знайшли труп чоловіка.
"А може, пальто в гаражі на вулиці Володарського і труп, знайдений у зовсім іншому кінці міста, мають відношення до одного й того ж злочину?"
Підполковник Бородін з Гриненком виїхали в район Першотравневого саду.
Двоє інших працівників карного розшуку вже чекали їх там. Вони доповіли підполковникові все, що встигли з'ясувати. Труп невідомого лежить у вузькому проваллі поблизу шосейної дороги. На дорозі зберігся слід легкової автомашини "Победа". Труп привезено сюди і скинуто, очевидно, ще вночі, бо він притрушений тоненьким шаром снігу, якого вдень не було.
Злочинець вибрав досить глухе місце, і, якби не курсанти, навряд чи хто наткнувся б скоро на труп… З одного боку урвища піднімаються густі яруси парку, а з другого до самої набережної спускаються чагарники, вкриті сніговими запонами.
Після того як усе було зафіксовано на фотоплівці, оглянули кишені вбитого. Ось його бумажник. У ньому гроші: близько шестисот карбованців. В окремому відділенні загорнутий у папірець золотий перстень. Тут же документи: паспорт, військовий квиток, різні довідки на ім'я Сергія Коростильова. На паспорті нема київської прописки. Але зате серед папірців є квитанція про сплату за електроенергію в Києві.
— Дивне вбивство, — вголос роздумував підполковник Бородін. — Костюм, гроші, навіть золотий перстень — усе на місці. Отже, злочин вчинено не з метою пограбування.
На людині нема пальта, але підполковник Бородін, як і його колеги, чомусь твердо переконаний: пальто, знайдене на вулиці Володарського, належить Коростильову. Отже, і пальто злочинцеві не знадобилося. Але чому пальто не залишили тут, а повезли в гараж техдопомоги?
— Беріть машину і їдьте на цю адресу, — передав підполковник Гриненкові квитанцію "Київенерго". — Ось паспорт загиблого. З'ясуйте, хто там живе і яке відношення має до загиблого.
… Старшого лейтенанта Гриненка зустріла літня жінка — хазяйка квартири.
— Чи можу я побачити Сергія Коростильова? — запитав Гриненко, — він у вас, здається, проживає?
— У мене, у мене. Але Коростильова, на жаль, нема. З учорашнього дня нема. Загуляв…
— Он як! А де ж він міг загуляти?
— Місто велике. Знайомих у нього багато.
На прохання Гриненка жінка уточнила: Сергій Коростильов учора, тобто в неділю, зібрався на товкучку. Взяв валянки і, навіть не поснідавши, пішов.
— Малі вони на нього. От і вирішив продати. А це, видно, могорич запиває…
— Ось що, громадянко. Нам неодмінно треба знати, до кого міг піти Коростильов. Справа в тому, в тому… що його вбито.
Жінка зойкнула з несподіванки і поточилася. Гриненко довів її до стільця й почав заспокоювати.
— Хто ж його? Де він, сердешний? — запитувала вона і, не чекаючи відповіді, знову запитувала: — Кому він яке лихо заподіяв?
Гриненко сказав, що це саме і він, представник міліції, хоче з'ясувати.
Вбивцю треба знайти і покарати. А для цього необхідно встановити, де бував Сергій Коростильов, з ким він товаришував.
Жінка ніяк не могла пригадати жодного прізвища, жодної адреси.
Гриненко розповідав, де знайдено труп, про пальто.
Почувши, що мова йде про вулицю Володарського, жінка раптом згадала:
— Ага, справді, на Володарській він бував. Там у нього давні знайомі є. Прізвища не пам'ятаю, але знаю, що вона двірничкою працює, а чоловік — вахтером. Це недалеко від площі Перемоги, — і вона назвала навіть номер будинку.
Ось знову вулиця Володарського. Гриненко заходить у просторий двір. У глибині його видно ще один під'їзд і за ним друге, трохи менше подвір'я.
Гриненко потрапляє у напівтемний коридор. Праворуч низенькі двері, оббиті клейонкою. Десь за ящиками, складеними у кутку коридора, скавучить пес.
Двірничка чомусь не відразу відчиняє двері, і це здається Гриненкові підозрілим. Назвався знайомим її чоловіка.
Вона сама. Про чоловіка каже, що той тільки-но пішов на роботу. Гриненко просить пити. І поки вона дістає для нього склянку із шафки, він крадькома оглядає кімнату.
— Тіснувато живете, — говорить двірничці. — Метрів десять, не більше?
— А нам і цього вистачає. Двоє нас. Та й то лише спимо в хаті. А вдень — і він на роботі, і я на роботі. Снігу, снігу з ранку до вечора сипле, та все ж чистити треба. Це ви мене випадково застали. А то я все на вулиці… — вона гріється біля печі і, здається, задоволена тим, що прийшов гість і можна трохи перепочити.
Гриненко веде розмову спроквола, не поспішаючи. Розговорилися про зиму. Добре, що снігу багато, — це на врожай. І не дуже холодно, але морози ще будуть. Навіть на завтра радіо обіцяє зниження температури.
І тут Гриненко вирішує закинути першу вудочку.
— Хотів запитати, чи не знаєте, де можна валянки купити. Я, власне, за цим і прийшов. Чоловік ваш якось обіцяв…
— Він такий… Любить обіцяти… А на мені ось бачите? Так я їх на базарі купила, півсотні, мабуть, переплатила, не менше…
— На якому базарі?
Двірничка трохи ніби ніяковіє.
— Це так говориться, що на базарі. Не в магазині, значить, а на руках. Знайомий один приніс. Як знав, що без валянок сиджу…
Він ще попросив води. І коли вона подавала склянку, рука в неї трохи тремтіла. Він звернув увагу також, що на двох її пальцях якісь свіжі подряпини.
(Продовження на наступній сторінці)