Жорчина мати ніде не працює, живуть вони на пенсію, яку одержують за померлого батька. У них хороша квартира, телевізор. Базар — стихія Жорчиної матері, її часто можна бачити там, де торгують старими речами. Були сигнали, що вона займається спекуляцією, та поки що впіймати її на гарячому не вдалося. Ну, а Жорка вже має кілька реєстрацій: то його затримають на трамвайній зупинці, запідозривши в кишенькових крадіжках, то на Житньому базарі в сумнівному товаристві дрібних спекулянтів, то ще десь.
"Що ж їх здружило? — замислювався капітан. — Адже Жорка займався крадіжками, "жив" на базарах. А де бував у цей час Василь? А може, Василева мати нічого не знає? Чи знає і не каже?"
Так чи інакше, треба продовжувати розслідування. Невідомо, як далеко зайшов у своїй "дружбі" з Жоркою Василь. Обидва вони, мабуть, на однаковій стежці. Пущений в хід фінський ніж свідчив проти них.
Данилевич не дуже давно працює в карному розшуку, він прийшов сюди після демобілізації з Радянської Армії. Але досвід старших товаришів, злочини, розкриті ними в різний час, та й маленький власний досвід свідчили, що з отаких, як Жорка і Василь, коли їх своєчасно не стримати, можуть вирости кримінальники.
На Пушкінській капітана зустріли неприязно. Василева бабка, Ганна Михайлівна, відрекомендувалася пенсіонеркою, інженером у минулому. Почувши розповідь про дружбу її онука з хлопцями, які не заслуговують на довір'я, Ганна Михайлівна обурилася.
— Таких друзів у Василька нема. Та й навіщо вони йому здалися? Ви кажете, що ті хлопці займаються дрібними крадіжками і на "виручені" гроші купують пиво, вино? Можливо. Все може бути. Але Вася з ними не буває, йому з ними не по дорозі. Наш Вася все має, ми йому ні в чому не відмовляємо. Навіть у грошах.
І вважаючи себе ображеною за онука, Ганна Михайлівна гарячково почала вихвалятися, як вона і її дочка виховують Васю, як дбають, щоб у нього було все, що можуть мати діти добре забезпечених батьків.
— Я вже казала вам: ми ні в чому йому не відмовляємо. Я одержую солідну пенсію, дочка працює. Крім того, батькові аліменти… Вася має три костюми, годинник, велосипед.
І чим більше вона говорить, тим виразніше постає перед капітаном сумна картина. Те, що старій жінці здавалося позитивним, що, на її думку, повинно було виховувати у Васі високі моральні якості — повагу до батьків, до суспільства, — діяло якраз навпаки. Бабка ласкаво називала хлопця сиріткою і гнівалася на Васиного вітчима, який ніяк не хотів розуміти, що всі вони: і мати, і бабуня і, нарешті, сам вітчим — повинні жити для Васі, дбати про Васю, про єдину їхню втіху, єдину надію. Вітчим… Згадка про нього розтривожила Ганну Михайлівну.
— Ви його не застали, як були в них? — запитала вона у капітана. — Раджу зустрітися. Він, як і Васин батько, теж був офіцером. Але я не знаю, хто тільки дає їм такі високі звання? Офіцер! Майор! А як він поводиться з бідною дитиною, з сиротою? Уявіть собі, дійшло до того, що він дозволив собі вдарити Васю…
Ні, вона, Ганна Михайлівна, нікому не дозволить знущатися над онуком, у чомусь запідозрювати його. Якщо треба буде, вона дійде до самого міністра, а не дозволить.
Несподівано обличчя старої жінки стало жорстоким, очі пильно і гостро дивилися на капітана.
— Це він вам наговорив, вітчим? Він оббрехав Васю! Яка невдячність! Його взяли в квартиру, прийняли як рідного, годують… Йому віддали краще ліжко, тоді як Василь змушений спати на твердій канапі. І за все — така невдячність.
Ганна Михайлівна не знаходила, здається, слів, щоб висловити своє обурення.
А чому б капітанові і справді не побачитися з вітчимом?
Гайна Михайлівна назвала прізвище вітчима і сказала, де він працює. Після короткої телефонної розмови двоє незнайомих людей одразу ж порозумілися. Так. Якщо мова йде про Васю, їм обов'язково треба зустрітися.
Вітчим був людиною зовні суворою, по-військовому підтягнутою. Ось уже більше як годину сидить він у капітана Данилевича і розповідає про те, коли й як увійшов у сім'ю, про яку тепер мова, про свої відносини з Василем. Чотири роки тому він познайомився з Васиною мамою, і згодом вони одружилися. Василь, тоді дванадцятирічний хлопчик, одразу намагався підкорити собі нового батька, як він звик це робити з мамою і бабунею. Але батько не хотів потурати примхам хлопця, і між ними почалася боротьба. Хлопець з кожним роком ставав нестерпнішим. То він не хотів іти до школи, його ніяк не можна було зігнати з ліжка, то брав з материної сумочки гроші і навіть відмовлявся сказати, куди їх витратив. А бувало й так; мати просить швидше одягатися, не запізнитися в школу, а він регочеться. Одного разу вітчим не витримав такої сцени.
— Ану, вставай швидше!
Очевидно, хлопець відчув у голосі вітчима образу для себе. Він раптом витяг обидві руки з-під ковдри і почав дражнити вітчима.
Схопивши ремінь, вітчим у нестямі кілька разів ударив хлопця.
Відтоді все пішло шкереберть. Мати просила чоловіка не втручатися у її відносини з сином, а бабуня навіть загрожувала йому судом.
Тимчасом Василь все більше нахабнів. Він здружився з хуліганами, старшими за себе, інколи від нього тхнуло вином. Якось під Новий рік мати виявила, що з її сумочки зникла золота обручка. Вона побоялася сказати про це чоловікові, знаючи наперед, що він подумає на Василя. Спробувала сама поговорити з сином.
— Обручка? Ніякої обручки я не брав, — і примружився, ніби щось згадуючи. — Тиждень тому, еге ж, приблизно тиждень, я бачив, як батько щось шукав у твоїй сумочці. Спитай у нього.
Ще через деякий час зник бабусин перстень. Потім з шухляди комода пропали дев'ятсот карбованців, заощаджені матір'ю на путівку в санаторій. Довелося про все розповісти чоловікові. І от між ним і пасинком відбулася нова гостра розмова, вірніше, нова сутичка. Вітчим твердо заявив хлопцеві, що і гроші, і персні вкрав він, Василь. Він востаннє попередив його: персні і гроші треба повернути матері, бо інакше доведеться мати справу з міліцією.
Василь вовком дивився на вітчима. Губи у нього побіліли. Він готовий був, здається, кинутися на вітчима, щоб примусити його замовкнути. Хлопця стримувало, мабуть, тільки те, що вітчим був сильніший, мав важкі великі руки і міцні м'язи.
— Ти вже дорослий і відповідатимеш за свої вчинки. перед судом, — суворо говорив вітчим Василеві. — Або признайся, де подів гроші і персні, або…
Василь у безсилій люті стискав кулаки. Тоді до нього звернулася мати.
— Признайся, Васю. Я повинна знати правду. Чого ж ти мовчиш?
Василь прикусив губу, ще більше зблід. І враз очі його хижо блиснули.
— Хочеш знати правду^? — кинув він матері. — Так знай її: я не хотів тобі казати, але тепер усе скажу. Знай, цей чоловік, — він показав на вітчима, — дурить тебе. Він має другу жінку, чи полюбовницю, хто її знає. І твої персні і гроші — в неї. Чуєш? Я сам бачив, як він возив її на таксі по місту…
Вітчим широко відкрив очі. Він не вірив своїм вухам. А хлопець сичав, як гадюченя. Обвинувачував вітчима в пияцтві, в зрадах, у тому, що він живе в них не як рідна людина, а як випадковий гість.
Хто його навчив вигадати історію про іншу жінку, про таксі?
Підла брехня спантеличила вітчима, а це ще більше вплинуло на матір. Тепер уже не персні і не гроші були головною причиною її горя. Вона страждала як одурена жінка.
Що мав робити він, вітчим? Виправдовуватися в присутності наклепника, битися з ним? Ні. Він не зробив ні того, ні другого. Тільки сказав глухо:
— Все. Більше нам з тобою нема про що розмовляти. Ти негідник. Закінчений негідник.
Чи повірила мати синові? Спершу повірила. Надто несподіваними були синові "викриття". Потім вона плакала. Залишившись сама, почала пригадувати день за днем, місяць за місяцем останні чотири роки. Чи міг чоловік бути з нею таким, як він був, маючи десь поруч іншу? І навіщо йому знадобилося красти перстень, який не так багато й коштує, коли він міг би легко приховати значно більшу суму із своїх заробітків? Згадалося й інше: зовсім недавно для неї було приємним сюрпризом те, що він виграв тисячу карбованців на стару облігацію, про існування якої вона нічого не знала. Всю тисячу віддав їй до копійки. Ні. Щось тут не так. І чому син досі навіть не натякав нічого? Чому змовчав тоді, коли вітчим побив його? Чи не тому, що все вигадав в останню хвилину?
Сумніви, звичайно, залишилися. Ревнощі мучили її. Але буря минула. Пізно ввечері з'ясувалося, що Василь помандрував до бабусі — на знак протесту житиме там. Вони з чоловіком залишилися вдвох. Чоловік не виправдовувався і на її запитання, хто та друга жінка, з якою його бачив Василь, відповів з гіркою посмішкою:
— Є така приказка: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Ну, а наш Василь тільки що винайшов цю нову зброю проти мене. Ти — його мати. Подумай добре, що нам з ним робити.
Вона страждала, не маючи змоги хоч чим-небудь виправдати сина у власних очах. Персні, гроші, тепер цей конфлікт — усе говорило проти нього. І все ж мати побоялася остаточно визнати його винним, їй легше було ходити із сумнівами в серці, аніж відкрито глянути в очі жорстокій правді.
Та незабаром усі заспокоїлися. Син днював і ночував у бабки, до матері приходив лише в ті години, коли вітчима не було дома. І сказав, що вони з вітчимом вороги на все життя…
… Данилевич жодного разу не перебив розповіді чоловіка, який сидів проти нього. Тільки коли той замовк, Данилевич запитав:
(Продовження на наступній сторінці)