за його плечима стояв у позі послужливого господаря Барах. Під поглядом злих очей він,позадкував до етажерки з книжками.
— Бетховен починав глухнути,— казав далі поручик,— до нього наближався кінець...
Пальці натисли на клавіші, вони податливо вгнулися, і звуки, повні протесту й скарги, забилися об мерзлі шибки.
Федора Михайлівна підвелася, затаївши подих, і стала біля рояля. Поручик увесь поринув у звуки, і його обличчя з червоними вередливими губами засмикалось у такт мелодії. Коли він підводив очі і довгим, поглядом зупинявся на Федорі Михайлівні, по її тілу пробігав ніби терпкий трунок, а з грудей мимохіть виривалося здушене зітхання. Рояль стогнав від похоронних акордів, і поручик ніби катував себе ними. Нарешті він обронив на груди голову і звуки завмерли. На вулиці теж стало тихо, чутно тільки, як десь віддалялася по мерзлому снігу підвода. Балабуха просунув голову із сіней і тривожно зашепотів:
— Ваше благородіє, тікать треба: неприятель уже.... Поручик, не повертаючи голови, відмахнувся рукою і заговорив приглушено під музику:
— Над сипім морем, у диких скелях, зросла квітка едельвейс. Вона була ніжна, як Адоніс і прекрасна, як Венера 2. Сходило соцце і перший промінь посилало в гори. "Адоніс, прокинься!" Сходив місяць і перші промені посилав на берег морський. "Баю, баю, Адоніс!" Роса мила його шовкові кучері, а море шепотіло казки. Едельвейс росте, як Адоніс цвіте, і бджоли грають йому на сонячних релях. І враз знялася буря, загримів у горах грім, заблискали блискавиці, і ніжний едельвейс упав у розбурхане море. Він тільки устиг крикнути: "О доле..." — як шумовиння зібгало йому пелюстки. І довго буря носила квітку по морю, терзала її тіло, труїла її кров, аж доки хвиля не викинула її на берег, на мокрий пісок.
Поручик упав головою на руку, рояль, протестуючи, застогнав під ліктем.
— На берег! Чужий, не рідний, Федоро Михайлівно! — він несподівано рвучко, мов очманілий, припав до її руки.
Голова Федори Михайлівни пішла обертом, потемніло в очах. Ще б мить, і вона б притисла його голову до грудей, але поручик уже схопився на. ноги і, мов сліпий, наткнувся на стіл. На скатерці, як дві квітки на піску, лежали сердолікові сережки в золотій оздобі. Поручик, ніби продовжуючи свою мелодекламацію, заграв довгими пальцями по скатерці й проговорив:
— О господи, яка ми все-таки погань! — А коли обернувся, очі йому бігали вже шкодливо й винувато. Він було ступив до Федори Михайлівни, вона благально зняла руки, ніби ставлячи перед ним останню перепону. Поручик опустив голову, повернувся і тихо, мов сомнамбула, пішов до дверей. Під його розслабленого ходою тоскно рипіли мостини.
Коли на сходах завмерли кроки, Барах вийшов з-за етажерки і хазяйським оком оглянув"~стіл. На місці сережок жовтіла тільки пляма від розлитого чаю.
— Едельвейс,— сказав він глузливо.
Федора Михайлівна все ще стояла біля рояля. її широко відкриті очі, мов заворожені, дивилися на двері до темного передпокою, за яким зник поручик Ухтомський. Барах рішуче підійшов до валізки, розв'язав і почав викладати речі на підлогу.
— А чи, може, ти хочеш їхати з ними, Доро? — сказав він уже сердито.— Мені ці квіти не подобаються!
Федора Михайлівна недоумкувато дивилася на чоловіка, який намагався бути рішучим, хоч переляк усе ще світився в його очах, і мовчала.
— Едельвейс,— ще раз проказав Барах.
В цей час біля ґанку луснув постріл. Вулицею наближалась густа стрілянина. Федора Михайлівна упала па рояль і забилася в істериці. Біля її голови тьмяно виблискував розтоптаний образок.
Харків, 1931