— І довго ж ви будете козакувати?
— Аж доки червоні прийдуть.
— Ти за батьком дивився? Другого не буде.
Ілько потупив очі.
— І Маруся воює?
— Воює, — буркнув уже невдоволено Ілько.
Доки Харита, охаючи над виразками на Ількових ногах, затоптувала їх павутиною і обв'язувала ганчірками, а Ілько жадібно їв перебовтаний борщ, за вікном зовсім розвиднілось. Ще тільки годину тому Ілько мав ясні наміри, тепер же від материної ласки і постелі, на яку він присів, його наміри блідли, переплутувалися. Йому хотілось зараз одного: упасти скоріше на ліжко й заснути, але, немов ще борючися з собою, сказав:
— Я тільки подрімаю й піду.
Харита дбайливо вкрила його з усіх боків.
— Находився вже. Посидиш хоч трохи вдома, а то я вже й балакати розучилась.
У Ілька склеплювалися очі. Харита завісила віконце, прогнала від Ілька єдину муху, що вже навістила її хату, і сіла в нього в головах. В її синіх очах уже проступав ласкавий спокій.
Прокинувся Ілько від страху, що не встигне вискочити з санками з вибою. Сідала лава, і довкола тріщали, розквітали, кучерявилися підпірки. Стояла справжня канонада. Вибійники вже покидали свої пічурки й кинулися на штрек, а він ніяк не міг побігти. На нього почали падати коржі й боляче ранили то в коліно, то в бік. Назустріч виліз батько. Він дивився на нього ніби через дуло карабінки. Ілько кинувся тікати і боляче вдарився об чорну брилу вугілля. Від нестерпного болю він крикнув і одкрив очі. На порозі стояла з витягнутим обличчям мати і до чогось прислухалася.
Заспокоєний тим, що це був тільки сон, Ілько знову закрив очі, але мати вже шарпала його за плечі:
— Стріляють десь близько! Коли б ще білі не заскочили!
Ні вона, ні Ілько за весь час ні разу про це не подумали, хоч Харита вже знала на гіркому досвіді, що білі, налітаючи на Калинівку, не минають і її хати. Вона замикалась по хаті.
— Вставай, синку. Що вже перестраждала від них. Жили вимотали: "Де та де, та ти, бабка, теж комсомолка…" А вже за гвинтівку твою тих мук витерпіла: і крутили, і викручували…
Ілько похапливо почав натягати на себе шинель. Розбуркавшись зовсім від сну, він почув, що стрілянина була десь не далі як на четвертому номері.
— А куди ж ти? — стривожилася Харита.
Ілько тепер уже знав, куди йому йти. Підсилений сном і їжею, він тепер може за ніч і фронт перейти.
— До червоних, мамо!
— Я тебе тут заховаю. Куди ти? Просто в зуби їм ускочиш!
Але Ілько зовсім не хотів, щоб мати подумала, що він злякався, і з погордою відказав:
— Піду до Клима!
— Щоб там постріляли, і знати не буду де?
— Напишуть! Клим знатиме й напише.
Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще довідайся, з ким і де був, — не помилують, але й знову відпускати його від себе не хотіла:
— А може, вони на цей раз поминуть. Ось не ходи-бо. Встигнеш іще і навоюватись, і нагорюватись.
Стрілянина наближалася. Ілько вже не знаходив собі місця.
— Ну, піди в балку, перебудь там, доки стихне.
— Ви гадаєте, що я цією рукою не бив білих? — сказав він ображено і ступив до порога.
— Та хоч виглянь! Ще побачить хто! — І сама попереду вибігла в сіни, але в ту ж хвилину повернулася назад з розгубленим виглядом: — Чи мені здалося? Таке, як Гнат Убогий ніби сюди йде.
Ілько сторопів. На таку зустріч він ніяк не сподівався. Тепер уже не було сумніву, що його шукають і, може, ще й поведуться як і з Гараськом. Його обсипало морозом. То зриваючи, то надіваючи шапку, він заметушився по хаті, зирнув у віконце. До землянки справді простував Гнат Убогий з Омеляном. Ількова тривога перекинулася і на Хариту:
— Чого ти, синку? То ж десь наші підходять.
— Не кажіть про мене!
— Та що з тобою? — уже насторожилась Харита. — Ну, піди в хатину.
Вона вже починала догадуватись про причину появи сина дома і приготувалась заступитись за дитину.
Ілько вскочив у хатину і став за дверима, але ж це була не схованка. Тоді він ліг за скриню, проте й тут його могли помітити. Стара скриня, кована залізом, була на коліщатах, він спробував залізти під неї, але зміг тільки засунути ноги.
Що менше було надії заховатися, то більше зростав у Ілька страх. Він уже був певний, що батько знає навіть, куди він утік, і, мабуть, щоб не подумали, що батько не пошкодував тільки чужого, тепер потягнуть і його. А Гарасько, напевно, всю вину звернув на нього. Від жалощів до себе й образи на батька горло перехоплювало спазмами. В цей час під вікном почувся Гнатів голос:
— Здоров, Якове… Підеш? Давно пора!
— А ти на побивку?
— Збирайся, ми зараз.
Ще в дитинстві, бавлячись з Климом, Ілько не раз залазив в простору скриню. Мати складала до неї своє шмаття і часто забувала замикати на колодку, яка висіла і зараз ніби з одкритим ротом. Почувши уже в сінцях кроки, Ілько стрибнув на дно скрині й накрився вигнутим віком. Од цвілі, від якої запрівало шмаття, в нього забило дух і почало перхотіти в горлі. Кашель кожну хвилину міг вибухнути з такою силою, що його почують і на вулиці.
Вони були вже в хаті. Ілько, запихаючи собі в рот шорсткий рукав, міг чути тільки їхні балачки. Гнат Убогий сказав досить сердечно, напевно, щоб не залякати зразу матері:
— Скрипите ще, Петрівно? Самі чи, може, пустили кого?
Мати скипіла:
— Кого б це я пустила? Може, й рук нікому буде скласти. — Вона не витримала більше і схлипнула. — Думала, хоч на старість матиму спокій…
Гнат Убогий зітхнув:
— Життя таке тепер: одним словом — революція. І білі, мабуть, досаждають?
— Земля б під ними завалилася: "Де твої сини, де чоловік?" А я знаю, де мої діти, що з ними, я знаю? Батько взявся до ума доводити.
Тепер уже зітхнули обидва разом — і Гнат Убогий, і Омелян.
— Ти там сорочку чисту дістань для старого, — потім, ніби намагаючись приховати щось, поспішно додав: — І для… обох. Бо ми забігли на хвилинку, де з ким побалакати треба. Не чула, як там Власов поживає?
Але мати, все ще намагаючись відгадати справжню причину їхнього візиту, не відповіла нічого. Вона була ступила до хатини, потім завагалася і вже більш спокійним тоном сказала:
— Чи старий там ще живий?
— Хто, Гордій? Живий. А той… Таке діло… Додому не приходив?
— А що ж з Ільком? Чи, бува, не скоїв чого?
— Та там таке діло, армія наша пролетарська, сама знаєш, робочі. А їм солоденького захотілось, злигався з тим пройдисвітом. Ну, Гордій розгнівався, а Ілько десь тягу дав. Мабуть, прийде.
Ілько чув усе це, заливався соромом і боявся видати себе кашлем. Мати, мабуть, вражена, мовчала.
Омелян, щоб вивести Гната Убогого із скрутного становища, перебив:
— Дайте, Харито Петрівно, напитися.
— Таке діло, — намагався вже заспокоїти її Гнат Убогий, — білі здорово починають нажимать. Скрутно нам доводиться.
— За допомогою прийшли. Все одно дома переб'ють: на четвертий номер он уже наскочили!
Мати, мабуть, все ще прибита такою звісткою, заклопотано сказала:
— Ви б що-небудь з'їли. Трохи кулешику в мене є.
— Коли б ще нам тут білі затірки не дали. Давай скоріше сорочку.
— І напитися я просив.
Мати ступила в хатинку. Вона, мабуть, хотіла подивитись, куди заховався Ілько, і шаснула по кутках, потім підійшла до скрині. Біля цеберки з водою Омелян дзеленчав кухлем. Ілько притиснувся до стінки, увесь скорчився. Кашель знову підступив йому до горла й розпирав заткнутий рот. Біля скрині загриміла залізна клямка, і потім над ним піднялось коване віко, а над скринею нахилилась материна сива голова. Можливо, вона все ще думала, куди він міг заховатися, і рукою мацнула його за обличчя. Від несподіванки вона злякано скрикнула і гримнула над його головою віком.
— Чого ти, Харито, кричиш? — спитав із другої хати Гнат Убогий. Омелян, напившись води, теж був уже в тій хаті.
Вона мовчала. Вона, мабуть, не могла збагнути, що з нею трапилось. Нарешті проговорила все ще злякано:
— Чи мені приверзлося…
Гнат знову гукнув, але вже перелякано:
— Єй-єй, білі!
— Де?
— А диви, ото біжать до кооперативу!
Вони обидва метушливо вистрибнули в сіни. Мати, мабуть, тільки тепер здогадавшись, де він заховався, знову, вже сміливо, відчинила скриню і мовчки, похитуючи головою, висмикнула скатаний рудий вальок і кинулася за Гнатом Убогим у сінці:
— Гнате, Гнате, сорочку!
Ілько почув у селищі постріли. Вони долинали в скриню, як ляскання батогів. Хто стріляв, він не міг бачити, як не бачив і не чув уже матері, що, вискочивши надвір з сорочкою в руках, ще раз крикнула:
— Гнате, Гнате, візьми ж!
Але ні Гната Убогого, ні Омеляна вже не було. Через майдан бігли люди, за ними гналися солдати й стріляли.
— Так це твій тікає? — враз почула вона захеканий голос за плечима. — Не втече! — І солдат, стріляючи на ходу, подався межи хати. Там розлігся вибух, мабуть, від бомби. Від вибуху струснулась земля і жалібно задзеленчали шибки у віконці.
Харита безпорадно опустила руки, вальок розкотився, і полотно залопотіло біля ніг.
(Продовження на наступній сторінці)