— Ага, ось де ви! Ідіот!.. Дубина! Двері перед самим носом… Ви за чим дивитеся? Де охорона? Чому раніше німці…
Ошелешений і принижений, начальник варти стояв з одкритим ротом, аж доки інженер Дзіковський не захлинувся словами.
— Так ви не хочете говорити, пане інженер? — знову сказав він з тупою впертістю.
У притишеному натовпі почулося заворушення, потім рука одхилила одного гайдамаку, і перед Котом-Котенком зупинився все в тій же потертій шкіряній куртці Максим Мостовий. Він збив назад кепку й зміряв начальника варти глузливим поглядом:
— Не з тим хазяїном балакаєш, пане сотнику! Ми тут хазяї, робітники! У нас питай, хто дав гудок.
— Ага, почув, почув? — схопилось над головами. — Котись звідси, пане Котенко!
Такий тон у балачках з ним начальник варти почув уперше. Він скривився, позеленів і враз заверещав, ніби його штрикнули в бік вилами:
— Взяти його! Заарештувати! Розійдись!
Гайдамаки кинулись до Мостового, але в цей час увесь натовп подався на захист, і варта, охоплена залізним кільцем із чорних шахтарок, відчула нарешті нікчемність своєї сили. Її відвага випарувалась так само хутко, як збудилась наказом свого начальника. Орудуючи прикладами, гайдамаки почали відступати. Кіт-Котенко теж уже намагався скоріше опинитися поза цим страшним кільцем. І вже машинально викрикнув: "Розійдись, розійдись!" Добігши до воріт, він набрав повні легені повітря і викрикнув:
— Я вам, шельми, покажу. Всіх перестріляю!
Мостовий збентежено озирався на всі боки, шукаючи Байду: це був найзручніший момент обеззброїти варту, але Байди не було. Із охорони з револьверами з'явилось тільки троє. А Кіт-Котенко кричав уже за ворітьми: "Повішаю! У тюрмі згною!"
Шахтарі, хапаючи грудки вугілля, кинулись услід за вартою. Кіт-Котенко зміркував, що тепер досить ще одного слова, і в голову йому, як град, полетить гостре груддя. На варту, що так полохливо вискочила з двору, він покладатися вже не міг, але, щоб не подати вигляду, все ще голосно вигукував:
— Правий фланг, перебіжкою до казарми! Лівий — перебіжкою! Розстріляю дезертирів!
По натовпу перекотився задоволений гомін; перед ним відступала озброєна сила. У сірому тумані тепер усі бачили, як гайдамаки, підібгавши хвости, давали тягу до своєї казарми. Шахтарі заулюлюкали їм услід.
Натішившись з переполошених гайдамаків, шахтарі знову повернулися на подвір'я шахти. Слідом за ними прибіг і захеканий Гордій Байда і тут же, розшукавши кого слід, тицьнув їм револьвери.
— Де ж ти був раніше? З такою кількістю зброї ми б зразу порішили варту.
— А тепер гайдамаки заховалися в казармі!
Байда і сам бачив, який влучний момент проґавили.
— Але ж мене дома не було. Чули ж, що архарівці вночі приходили, — виправдувався він.
Коли розпочався мітинг, за плечима Максима Мостового стояло вже чоловік з двадцять, озброєних гвинтівками й револьверами. Гордій Байда, підперезаний кулеметною стрічкою і з гвинтівкою в руках, виглядав найбільш грізним. Люй Лі теж був з гвинтівкою, Василь Моренко заткнув наган за пояс. Інші також намагались виставити наперед хто наган, хто гвинтівку.
Шахтарі, побачивши у себе в руках зброю, відразу відчули свою силу. Їх тепер не зможуть залякати ніякі коти-котенки. Натовп заклекотав сотнями різноманітних голосів.
Максим Мостовий стояв на естакаді, і його було видно всім. Він зняв догори руку:
— Товариші! Тривожний гудок примусила нас дати нахабна поведінка варти. Вона вже до того розгнуздалась, що спалила на вогні червоні прапори, спалила архів профспілки.
— Геть варту! — загукали в натовпі.
— Варта, товариші, вже не законна влада. Я вас вітаю з поваленням гетьманської влади і з встановленням влади Рад! Гайдамаки ще пробують огризатись, але Червона армія перейшла вже в наступ і крок за кроком звільняє від німецьких наймитів Україну.
Коли вщухли оплески і радісні вигуки, Мостовий продовжував:
— Рудничний комітет схвалив загальний страйк у Донбасі, але і досі не подає команди. Доки ж ми будемо чекати?
— Правильно! До біса такий рудничний комітет. Там засіли меншовики та есери.
— Вони хочуть помиритися з хазяями надбавкою кількох копійок, а ми, більшовики, кажемо, що робітник має право не тільки на надбавку, а й на всі прибутки шахт і заводів. Усе це з нього взялося. Але ми можемо добитися своїх прав тільки тоді, коли проженемо експлуататорів і саботажників.
— Варту, варту спочатку! — гукнув хтось. Його охоче підтримали інші.
— І адміністрацію!
— Треба взяти їх нижче поясниці, і так, щоб вони відчули, що їх тисне робоча рука! — вигукнув Власов з естакади.
— Дай я скажу! — наперед продерся старий шахтар. — Були Ради — притихли пани, зробились як шовкові; їхній верх узяв — стали ще лютіші. А хто робить на них? Ми, чудаки! Так от нехай тепер самі пани посидять під землею, і я вже не хочу бути дурнем, не полізу в шахту, доки не проженемо усіх кровопивців!
Натовп галасував, здіймав руки, вимагав негайно припинити роботу на шахті й перебрати управу до своїх рук.
— І знову зуби на полицю? — пискливий голос належав Задої. Біля нього стояв штейгер Варивода й пхекав:
— А це ж їхня тактика — морити голодом людей, щоб потім легше зняти на бунт.
— Їм аби свого добитись, а про нас — байдуже!
На естакаду вискочив захеканий Пантелеймон Петрович. Він хапався то за пенсне, то за поручні:
— Панове! Я спізнився трохи… Але я чую, тут уже пахне чимсь.
— Ви завжди услід тупицею.
— Ми, рудничний комітет, то ість ваша ж професійна організація. Варта познущалась…
— Помиритеся, ще й цілуватися будете.
— Цей громадянин, я не знаю, хто він, провокує вас на заколот, на повстання. Хіба ми не можемо добитися поліпшення мирним шляхом, без крові, без жертв?
— Словом і комара не вб'єш!
— Геть його до біса!
— Ми вимагаємо…
У нього поморщився ніс, ніби він нюхнув нашатирю. Окремим гуртом стояли відкатниці. Серед них була й Маруся. Вони голосно реготали:
— Висякайся! А ще береться вчити!
— Проженіть його! — кричали з натовпу. — Нехай іде собі до панів, а тут їх немає! — І перекривили: — "Панове, панове". Сволота!
Максим Мостовий, замість відповіді на недоладне істеричне вигукування Пантелеймона Петровича, тільки окинув поглядом його миршаву постать, чмихнув і зневажливо махнув рукою. Робітникам цей рух сказав більше, аніж довга промова. Але до бильця підбіг запінений і злий штейгер Варивода. Він скинув кашкет зі своєї стовбоватої голови і хапаючись закричав:
— То ще подивимось, кому довіряє маса.
— Тільки не вам, запроданцям! — почулося знизу.
— Чули вже!
— Ми пропонуємо почекати…
— Правильно, правильно! — загуло вже декілька голосів.
— До другого пришестя?
— Ну й чекай собі!
— Мостовий, Мостовий, кажи далі!
— Нехай Варивода каже!
Гордій Байда одіпхнув штейгера ліктем і гукнув на все горло:
— Я за нього скажу. Казав пан — кожух дам… Он бачите, з ким вони шушукаються. — І показав на Пантелеймона Петровича, який уже принижено умовляв про щось Сивокоза й завідувача шахти. — Кажи далі, Максиме, а ти, куряча смерть, — кліпнув він на Вариводу, — відступись: треба ж і честь знати.
— Скинь його нам! Жени його в шию!
Варивода намагався ще щось викрикувати, але прибічники вже не насмілювались подавати голосу. У дворі здіймався справжній чорний вихор. За поручні знову взявся Мостовий:
— Як треба робити революцію, за порадою до інженерів та хазяїв ми, товариші, бігати не будемо, але ні інженерів, ні техніків на шахті своїми силами заступити ми ще не зможемо. Це ж ясно. Так ми поставимо над ними контроль, робітничий контроль над виробництвом. А загони державної варти…
— Геть варту! — викрикнув Кіндрат Сусідка і втяг голову в плечі.
— Сусідка! Правильно, правильно!
Тоді він знову крикнув:
— Геть варту! — і переможно озирнувся на шахтарів.
Коли закляклі шахтарі вже почали, щоб зігрітися, дріботіти ногами, збори ухвалили три пункти:
1. На шахті оголошується страйк, доки адміністрація не погодиться на умови роботи за колективним договором, підписаним товаришем Артемом, і не прийме нашого робочого контролю.
2. Переговори доручається вести страйковому комітету.
3. Охорону ладу на шахті нести своєму загонові з робітників, а варту обеззброїти.
Більшість жінок, не насмілюючись висловити і свою думку, юрбою топталася біля двору. Почувши вирішення зборів, вони валом посунули назустріч чоловікам, і натовп обернувся в клекочучий вир. Знаючи, що уже за день-два почнуться справжні тяжкі злидні, більшість жінок тут же дала волю своїм сльозам.
Дитячий вереск і жіночі сльози збільшували у чоловіків лють. Робітники, щулячись від холоду, гомінким, бурхливим потоком ринулися з двору на майдан. На другому боці майдану було приміщення державної варти з трьома вікнами і кам'яним ґанком.
(Продовження на наступній сторінці)