Ількові самому довго бігти не довелося, бо скоро від цегельні долетів подвійний свист, як умовлялися, і всі прискорили кроки. На дорозі їх зустріли послані вперед.
— Знайшли кого-небудь?
Але вони тільки знизали плечима:
— Мабуть, усі розбіглися.
— Ану тихо, — зупинився Гордій Байда, порівнявшись з першою повіткою. Попід стріхами свистів вітер, десь на селі, чути було, валували собаки, а поруч стогнав телефонний стовп. Проте гострий слух старого вибійника його не обманював:
— Стогне хтось!
— Дроти стогнуть.
— Якщо тобі наступив ведмідь на вухо, так мовчи. Степане, Гирич!
Тепер стогін почули всі. Він виходив з-під стінки повітки. Гордій Байда ступив на голос.
— Кіндрате, це ти?
— Я, Гордію. Ого, як вас багато. Допоможіть підвестись.
Під стінкою лежав конюх із шахти — Кіндрат Сусідка.
— Барбоси, ногу, здається, покалічили. — І він застогнав ще дужче: — І рука як не моя. А по голові як дзенькнув прикладом… Ой, наче розвалюється. Там ще на тім боці хтось кректав. Може, мій німець. Я в нього, цуріка, викручую гвинтівку, а він коліном між ноги. Хай тобі чортяка, аж дух забило. Так я тоді його своєю штрикачкою під дев'яте ребро. Гарні штрикачки!
— Ти полеж, Кіндрате, а ми пошукаємо.
— Ось Люй Лі! — уже з рівчака вигукнув Ілько. — Я бачив, як він з німцем бився — просто за петельки. Лі, чуєш? Ти що, мертвий уже, га?
Підійшов Семен Сухий і приклав йому до грудей вухо.
— Дихає! — Люй Лі кліпнув очима. — Ну, і цей житиме. Що, і тобі, Люй, приварили?
Замість відповіді Люй Лі звівся на лікоть і безтямно помотав головою.
— А де Гирич був, Ільку?
— У крайній повітці.
— Моя твоя уб'є! — враз крикнув Люй Лі, мабуть, ще не прийшовши до свідомості.
— Навбивали, що й злічити не можна!
Люй Лі був поранений багнетом у плече, але сам звівся на ноги.
Гирича знайшли біля бочки-"кулемета". Схилившись на бочку, Гирич зостався, напевно, в тій самій позі, у якій його і проколов німецький багнет.
Гордій Байда упав біля нього на коліно, поторсав за плечі:
— Степане, Гирич, слухай, та ти справді?
Заклякле тіло було вже одерев'яніле і знову хилилось на бочку. Байда зірвався на ноги, усі стояли з непокритими головами. Він дико озирнувся, підніс догори гвинтівку і з усієї сили брязнув нею об землю. Хряснуло понівечене дерево, і знову запанувала тиша, в якій тривожно гуділи тільки телеграфні дроти та здалеку доносив вітер гуркіт кованих возів.
Розмова за преферансом
Надворі бралося на мороз, але в квартирі техніка Сивокоза було затишно: у грубі приємно жеврів огонь, і від комина йшов на хату теплий дух. У кутку, перед маленькими образами в позолочених ризах, блимала лампадка й віялом кидала на стіни зелене світло. Проти груби на стінці висіли збільшені з фотографічних знімків портрети молодого штейгерa, яким був колись Сивокіз, і Марії Іванівни, його дружини, з розсипаним по голих плечах волоссям, схожим на приставлений до голови околот соломи. Під портретами красувалися за склом квіти з фольги. Коли на них падав відблиск із груби, здавалося, що на стінці спалахував огонь. Живі квіти — терпкі калачики, вутлі фуксії, колючі столітники й гречечка — в глиняних горщиках зеленим кущем стояли на драбинці перед розписаним памороззю вікном. Біля них на лисому килимкові стояла з круто вигнутими поручнями, з продертою спинкою гойдалка. З неї щойно підвівся Кіт-Котенко, начальник варти, і гойдалка, ніби куняючи, продовжувала клювати носом. За ломберним столиком, розставленим серед кімнати, сиділи Сивокіз, Марія Іванівна і бухгалтер Пантелеймон Петрович. Четвертим присів Кіт-Котенко. Чекали ще на штейгера Вариводу.
— Вам здавати, Карпе Івановичу, — запобігливо сказав Пантелеймон Петрович і підсунув до Кота-Котенка заяложену колоду карт. — Бажаю вам…
— …Хоч на цьому фронті перемоги! — докінчив технік Сивокіз, розтягти губи в ущипливу посмішку.
Кіт-Котенко наморщив твердого лоба, і його густо напомаджений йоржик на голові настовбурчився, мов щетина в дикого кабана. Марія Іванівна крадькома, можливо щоб пробачитися за чоловікову нетактовність, обдарувала його лукавим поглядом, але в Кота-Котенка настрій від цього не покращав. Залишившись на рудні зі жменькою гайдамаків, після відходу німецької команди він одразу втратив спокій. Найближчі сили, які б могли на випадок чого дати йому збройну допомогу, були аж у Бахмуті, а шахтарі з кожним днем усе більше активізувалися.
— Що ви там ворожите? Карти вже перетасовані.
Кіт-Котенко все-таки продовжував тасувати колоду. Робив це він під столиком, як і завжди, щоб не показувати своїх червоних рук з волосатими пальцями. Такими руками батько його настягав хутірець десятин на сто і передав у спадщину синові. Кіт-Котенко помітив їх уперше, коли одягнув офіцерський кітель. Кулаки випирали з рукавів, як дві трамбовки. Особливо гостро він відчув свою неоковирність, знайомлячись із дружиною завідувача шахти — інженера Дзіковського. Тендітна пані від його потиску і колючих вусів навіть скривилася. Кіт-Котенко спалахнув, і вже після цього весь вечір і ноги, і руки, і голос зовсім його не слухалися: він чіплявся за стільці, розпліскував на стіл чай і говорив таким басом, від якого пані, не криючись, почала змочувати скроні одеколоном.
Це був його перший і останній візит до інженера. До директора він не насмілився ходити і став постійним гостем техніка Сивокоза, який дедалі більше виварював із нього воду.
— Ну, самостійники, як ви сьогодні себе почуваєте? — говорив Сивокіз і сьогодні, сідаючи до столу. — "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля"?
— Облишмо, — благально казав Пантелеймон Петрович.
— Що, неприємно згадувати?
— Чому — згадувати? — пересмикнув плечима Кіт-Котенко — Чому ви в минулому часі говорите? Українська держава ще нікуди не поділась.
— Подивіться на цю наївну людину. Та ваш гетьман якщо не накивав ще п'ятами, так завтра накиває. Ви гадаєте, він на ваших гайдамаках тримався? Німецьку армію в триста тисяч хукнули, а що ви вдієте зі своїми п'ятнадцятьма гайдуками? Вирядились, як папуги, у свої жупани і гадали, що очкуром революцію спеленають.
— І спеленали!
— Чим би дитя не тішилось… Не будь німецької окупації, від нас би, може, тут і сліду вже б не залишилось.
— Ну й що ж робити?
— Що робити? Шукати нового Івана Грозного.
— Хай собі й шукають у Росії, — сказав Пантелеймон Петрович, — а Вкраїна іде своїм історичним шляхом.
— Від Києва до Берліна?
— Глузуйте, глузуйте!
— Ex ви, горе-самостійники!
— А вам усе ще сниться "єдіная нєдєлімая".
— Була б і досі "єдіная", так пан сотник, мабуть би, не дрижав за свій хутір.
— А ваш татуньо за підряди на залізниці.
— А що ж, батько через революцію загубив на підрядах більше ста тисяч тільки в Росії, а тепер і в Малоросії може бути те ж саме.
— Не в Малоросії, а на Україні, — поправив його Пантелеймон Петрович.
— Облиште ви гратися в словесні бірюльки. Мене цікавить зміст, а не форма. Посадили Скоропадського, назвали гетьманом і гадали, що вони правлять країною.
— А хто ж, по-вашому, править, і досі Симон Петлюра?
Сивокіз притулив карти до волосатих грудей і так відкинувся назад, що поставив стілець на задні ніжки.
— Ваші Петлюри й Скоропадські тільки диктові танцюристи, яких смикають за вірьовочку то "хлібороби"[2], то Едуарди Едуардовичі, або й ті й другі разом. Чим ви перекриєте мого козирного туза? — І він викинув його на стіл. — Що, ваші королі хвости піджали? Навіть королі, не тільки гетьмани. Наші рудні, панове, належать акціонерному товариству. П'ятдесят один процент акцій тримають у своїх руках бельгійські капіталісти, сорок дев'ять — наші. Отак само і на залізницях, і на заводах. Так хто тут хазяїн: ваш ясновельможний пан гетьман чи витрішкуватий Едуард Едуардович? Акція, панове, господиня. Вона цариця над усіма царствами й государствами. От кому треба служити, пане сотник, а не гетьманові. Едуарди Едуардовичі нікому не подарують вкладених на Вкраїні капіталів. Зрозуміли? А то гадали, що досить оголосити самостійну державу, наставити кордони, як уже й хазяями стали. Дурниці! Тут треба не ставити, а, навпаки, навіть одвічні кордони скоріше ламати і йти купно на більшовиків, доки ця пошесть не перекинулася на весь світ, бо коли більшовики зберуться з силами, кришка буде і вашому гетьманові, і всім вашим націоналістичним мріям.
— Проти більшовиків і наставили кордонів, — сказав Кіт-Котенко, ображений на Сивокоза за глузування з нього. — Кордони тільки допомагають!
— Так, як ти оце допомагаєш мені на вістах. Чому ти королем перекрив дев'ятку? Боявся, що в мене не буде старшої? А грали б ми в одкриту, ти б цього не зробив. От тобі й допомагають кордони. Що, без одної зосталися, пане сотнику? Цілком логічно. А спасуй ви, я б запросив одкритись. Козаків треба кликати з Дону, Краснова, Мамонтова, їм допомагають англійці.
(Продовження на наступній сторінці)