Лец-Отаманів оскаженів. Завжди він був стриманий, навіть коли Чижик починав пити запоєм, намагався не помічати, але зараз сотник увесь горів нестерпучим бажанням залишитися тільки вдвох з Ніною Георгіївною і сказати їй з усією щирістю, що він зачарований нею.
— Перепрошаю, панове, вам що тут, ресторація?
Чижик закліпав віями, смичок застрибав у руці, мов по струнах на пасажі, а губи заворушились, випускаючи якісь недоладні слова. Винувато підвелися Карюк і Світлиця, Лец-Отаманів із гуркотом відсунув двері й крикнув:
— Звільніть купе! Гидота.
Карюк ображено закопилив губу і вже з коридора огризнувся:
— Я вам не хлопчик, і ви мені не начальство. Подумаєш, як сам волочить, так і нічого!
Лец-Отаманів спалахнув і кинувся до дверей, але тут же затримався і взяв їх за засувець.
Не менше була обурена й Ніна Георгіївна. Вступивши до купе, вона злякано кинулась до свого чемодана, що стояв руба. Із нього визирав ріжок великого пакета.
— Вони лазили в чемодани. — Але переконавшись, що на підлозі, крім сірого паперу, більше нічого не було, закінчила вже спокійніше: — Вони могли розтягти мої речі.
— Ні, до цього вони ще не дійшли, — відповів усе ще роздратовано сотник. — Але все-таки подивіться.
Його самого зацікавили білі папірці, що виглядали з чемодана.
Але Ніна Георгіївна уже ніби заспокоїлась і, замкнувши чемодан, посунула його під столик. Потім, ніби перепрошуючи, посміхнулась:
— Справді, навіщо їм здалися мої сорочки?
Доки Ніна Георгіївна приводила до порядку свою канапу й скидала верхню одіж, паровоз свиснув, смикнув і поїзд знову зашкутильгав по занесеній снігом колії. Мигнула жовта пляма, і ще одна українська станція залишилася позаду, а спереду наближався Збруч, а за ним щось загадкове й темне, мов ніч за вікном.
Двері до купе були замкнені, а по коридору хтось тупав, бігаючи туди й назад. Тепер він скаже їй щиро.
— Ніно Георгіївно…
Вона запитливо звела на нього свої блакитні очі.
— Ніно Георгіївно…
Вона не повинна запідозрити його в банальному залицянні — ні, не повинна, він мусить сказати їй, що він не просто "прапорщик піхоти", а має спеціальну освіту, здобуде й вищу, навіть признається, що одружений, але зараз став бурлакою, а вона не дівчинка, щоб не зрозуміти, які почуття викликають у нього її голубі із сірою поволокою очі, її, такі привабливі, губи, її тонкий з горбинкою ніс і ледь помітна ямочка на підборідді. Коли Ніна Георгіївна посміхалась, такі ж ямочки з'являлися у неї і на матових щоках. "Я мушу сказати, що наші дні, може, вже полічені, і тому вона мусить простити моє шалене бажання…"
— Ніно Георгіївно…
Вона ледве помітно посміхнулася і перебила:
— Вибачте, котра година? Може, час уже дати вам спокій.
Він глянув на руку.
— За чверть одинадцята. Я зараз піду й побажаю вам на добраніч, але я хотів сказати…
Він знову подумав: "Вона зараз буде вкладатись спати. Сама отут, у чотирьох стінах і за дверима на замку…"
У двері хтось постукав дужче ніж треба, і почувся схвильований голос Рекала:
— Петрусю, відчини.
— Що там?
— Хутко!
Лец-Отаманів закусив нижню губу й сердито відсунув двері. До купе увійшов Рекало.
— Вибачте, пані, ви ще не спите?
— Чого тобі?
— Знам'янку зайняли більшовики.
— А не Григор'єв? — здивувалась Ніна Георгіївна.
— Спочатку Григор'єв.
— Червоні вже захопили Знам'янку? — вигукнула Ніна Георгіївна і, як видалося Рекалові, навіть посміхнулась, але отямилась і, вже співчуваючи, додала: — Скільки ж там ешелонів ваших ляснуло?
— Та як так будемо воювати, то, мабуть, ненадовго нас вистачить.
— Не розводь паніки! — буркнув Лец-Отаманів.
Ніна Георгіївна з байдужим виглядом відвернулась до вікна. Рекало зам'явся:
— Слухай, Лец, там того… ад'ютант той, пак, полковник… Та ходи сюди, сам побачиш…
Відчувши тривожне смикання за рукав, Лец-Отаманів вийшов до коридора. Ніна Георгіївна хутко засунула за ними двері. Лец-Отаманів кинувся був назад, але Рекало знову смикнув його за рукав:
— Та слухай сюди. Тут серйозна справа, а він… Знам'янку зайняли більшовики.
— Ну, чув уже, не глухий же я.
— Чув. А що в Єлисаветі робітники захопили станцію, теж чув?
Лец-Отаманів широко відкрив очі і скам'янів:
— У Єлисаветі? Значить, ми відрізані?!
— Так я тобі ще скажу: Одеський полк із Цвіткового вдарився на Помічну. От тобі ще одна застава… — І він гостро вилаявся. — Що ж це виходить?
Лец-Отаманів стояв, мов прибитий громом. У нього ніби раптом щось обірвалось усередині і сплуталось у клубок, який тепер підступав до горла. "Що це, кінець? — думав він безладно. — Такий безславний?" Від гострого болю він здригнувся усім тілом, і гірка гримаса перекривила обличчя. Куди ж тепер діватися? Таке запитання спадало йому вже не раз на думку. Він, як пошесть якусь, гнав його від себе, бо була ще якась надія, ноги ступали ще по рідній землі, а кінець не мав ще свого певного визначення. І враз із цього хаосу, із заметених шляхів, із солом'яного диму кінець цей виступив чітким і невблаганним. Шкереберть летіли не тільки плани на амбасадерство в Парижі, на батьківське добро, а йшлося вже навіть про його життя. Аморфна маса, за яку він вважав своїх земляків, почала вже кристалізуватися, викристалізовуватися. Нова сила, доти незнана, вже постала з землі, вийшла з глиняних хат, з задимлених заводів, розлилась, як весняна повінь, по всій Росії, по всій Україні. Вона жене поперед себе сотні ешелонів з рештками розбитого вщент старого світу. Їхній ешелон теж тікає перед цією грізною хвилею. Не так уявлявся йому цей час, коли він був ще студентом, коли з таким запалом виспівував: "Ще не вмерла Україна…" А тепер його поїзд жене в глухий тупик. "Як це сталось? — питав він себе, хапаючись за голову. — Схибили. Схибили! Не вистачило нашим проводирям глузду навернути революцію до свого двору і привели до… розбитого корита. Ні-і, ми ще сила!" А перед очима, як невблаганна доля, вимальовувався образ робітника, перехрещеного кулеметними стрічками. Прокляття!
— Де полковник, де ад'ютант? Вони знають уже?
— Знають.
— І що?
— Дують у шмен-де-фер, а про інше їм байдуже. А може, навіть радіють з нашого стану. Їм що, їм і за кордоном дадуть притулок. Чуєш, як регочуться?
Із сусіднього купе дійсно виривалися веселі вигуки й ляпання картами по столу.
— Тоді ми мусимо самі подумати, — сказав Лец-Отаманів, — треба в першу чергу серед козаків підняти дисципліну. Розбещеність переходить межі. Вартових на місці ні одного.
— Добре було б перекласти на українську мову статут внутрішньої служби за німецьким зразком.
— Та до чортової мами твій статут! На першій же станції треба підняти козаків на ноги. Можливо, нам самим доведеться пробиватися через Єлисавет. А тут ця завірюха. І природа проти нас! — Він рвонув комір жупана. — Дай горілки.
— Так ходім до полковника.
— Не хочу.
— Ну, тоді до Сокири. Він у себе.
Вони вийшли й, тримаючись за поручні, перескочили до другого вагона. На переході, де під ногами лязкали соваючись містки, їх, як зливою, обсипала завірюха, а зимний вітер продерся під одяг і заставив сотника засичати на зразок паровоза. Тому що перед очима в жовтій смузі світла промелькнув тільки один телеграфний стовп, Лец-Отаманів зрозумів, що поїзд суне надто повільно, ніби боїться наближення до Єлисавета.
З крайнього купе, перед яким вони зупинилися, вилітали мелодійні звуки скрипки. Рекало притримав Леца за рукав, але він і сам зупинився.
Знайома мелодія пісні, схожої на молитву, яку не раз він чув на концертах, зараз полоснула його ніби ножем по серцю. Певне, так само вона вплинула і на Рекала. Він ніби вже нічого не чув і не бачив довкола себе.
Нарешті вони відсунули двері. Хорунжий Сокира, кремезний парубок з кучмою чорного волосся, яке дугами спадало на лоб, сидів на канапі, опустивши голову на руки. Він тільки зирнув спідлоба на прибулих, але пози не змінив. Чижик винувато опустив скрипку.
— Грай! — блимнув на нього Сокира.
Чижик підкинув до підборіддя скрипку, розсипався дурнуватим смішком і зацигикав банальну полечку.
— Кинь! "Ой зійшла зоря вечоровая…"
З Чижикового обличчя зникла дурна посмішка, він підійшов до вікна, заплющив очі, поклав смичок на струни, і в той же момент навіть його обличчя змінилось. Круглі щоки ніби витягайся, від носа до колючого підборіддя проступили глибокі зморшки, а олов'яно-сірі повіки нервово засмикалися в такт смичка.
І знову звуки, що краяли серце, сповнили купе.
— До біса! — зарипів зубами Лец-Отаманів і з серцем штовхнув ногою Чижика. — Знайшли час нюні розпускати. Ніяка Божа Матір не врятує нас, коли не встигне з допомогою Антанта! Вогню, заліза, а не молитов…
Чижик покірно опустив смичок, Сокира все ще тупо дивився в підлогу. Мовчав і Рекало. Лец-Отаманів роздратовано зробив кілька кроків між дверима і вікном, кожного разу безцеремонно штовхаючи Чижика.
(Продовження на наступній сторінці)