Начальник станції, отетерівши спочатку від таких високодержавних гостей, а тепер — від прискореного наступу на його дружину, з розгубленою посмішкою намагався вирвати її з п'яних рук:
— Вам би дівчонку…
— Ми люди непереборливі, — відказав старий Карюк і вщипнув господиню за те місце, під яке силкувався підсунути й своє коліно капітан Трюковський.
Комісар, що вже намовляв заспівати "нашу парубоцьку", раптом відкинувся назад і, ніби лещатами стиснутим горлом, завів: "Во Іордані хрещається тебе, Господи…" Не на той глас!.. — І він покрутив одчайдушно головою. — "Чіжіла ти, безотрадна, доля бідняка", — і, схилившись до старого Карюка, чмокнув його в щоку.
Карюк витер скоринкою хліба поцілунок і тихо запитав:
— Невже ж таки ніяк не можна повернутися додому?
— Всіх до ноги вирізують. Раз ти українець або побачили на стіні Тараса Григоровича — амба!
— Та господи, який із мене українець? Ну, Андрюшка — це синок мій — у себе там, у семінарії, нахватався мужицького духу, а я хіба тільки щоб поспівати.
— І за те, щоб поспівати, — до стінки.
Карюк зітхнув:
— Хуторка шкода. Без хазяїна, самі знаєте, розповзеться все.
— Були хуторки, тепер — амба! — закрутив головою комісар. — От землі возідоша, в землю ізидіше.
— Ми їх з горлом видеремо! — вигукнув молодий Карюк і брязнув склянкою об стіл. — Бий більшовиків!
— Стріляй їх! — гукнув хорунжий Сокира, чорний, озвірілий, і всадив кулю в самовар.
Куля пройшла кип'яток і, ніби ошпарена, кинулася через кімнату. На дорозі їй попався буфет, потім двері і нарешті в другій кімнаті — колиска з дитиною. Господиня заверещала не своїм голосом. Кип'яток через дірочки дужками, паруючи, лився на стіл. Молодий Карюк, захоплений із такого видовиська, всадив у самовар ще одну кулю.
Пищимуха схопився за карабін:
— Чорна смерть! — але його вже згріб під себе ад'ютант Кований.
Доки під столом ішла мовчазна боротьба за карабін, до кімнати вскочила, як ураган, розпатлана, в пошматованій кофті жінка і, кидаючись то до столу, то до вікон, закричала:
— Рятуйте, караул, убивають!.. Ой людоньки, всю піч розвалили, старому голову розбили, рятуйте!
Полковник схопив її за руку:
— У чім справа, судариня, чого ти кричиш?
— Ріжуть. Ой ваше благородіє, я ж пустила ваших солдатів як людей, а вони в піч накидали патронів. Чули? Та хіба ж це порядок, анахтемські ви душі, щоб у піч патрони?
— Спокійно, мадам!
— Яка я тобі мадам, у мене чоловік законний!
— Ми теж законні. Сідай до столу…
— Які ви законні, як ваші харцизяки вже ганяються он за явреєм по станції. Ой людоньки, рятуйте! — І вона, схопившись за голову, вискочила з хати з криком: — Караул, люди добрі, рятуйте!
Лец-Отаманів увесь час сидів мовчки. В міру того як він пив, обличчя в нього все більше кривилось, червонішало і наливалося злою, роздратованою кров'ю. Коли жінка вискочила з хати, він встав, відкинув стілець і мовчки покинув кімнату.
Надворі стояла вже зимова ніч. У синьому небі миготіли іскрами зірки, а під ногами рипів пищиками примерзлий сніг. Від Знам'янки уже виразно чулась канонада. Артилерія могла тепер брати участь у боях тільки з бронепоїзда. У Лец-Отаманова мороз пройшов поза шкірою. Канонада настирливо нагадувала про безвихідне становище, в якому опинився не тільки їхній дивізіон, а і вся армія.
Слідом за сотником вийшли із будинку й інші старшини, наповнивши тишу п'яними голосами. На станцію збігалися якісь люди. У декого за плечима стирчали гвинтівки, інші були з коляками. Між ними штовхались і деякі козаки.
Лец-Отаманів зрозумів, що коли прилюдно не будуть покарані бешкетники й злодії, в ближчих селах може вибухнути повстання, а може, і в самому дивізіоні. Полковник Забачта був п'яний, але й поза цим йому було байдуже, і сотник вирішив діяти на свою відповідальність. Заскочивши до канцелярії, Лец-Отаманів викликав молодого Каркаса, який був черговим по дивізіону, і наказав негайно допитати всіх, хто був у сторожа.
Віддавши наказ, він трохи заспокоївся. Вино ще бурувало в жилах, і Лец-Отаманів, уявляючи, як буде здивована з цього Ніна Георгіївна, злорадно посміхнувся. "Так і скажу: ви в цьому винні. Я більше не можу. Ваші очі, ваша посмішка, ваші білі руки, ваші пишні… Я мушу відчувати їх коло себе, в собі. Ви це мусите зрозуміти й не просити мене, не благати, не кричати, — все одно я завтра чи позавтра, може, накладу головою, але сьогодні я хочу пережити насолоду…"
— Дома Ніна Георгіївна? — запитав він у Цацохи, що підмітав коридор.
— Тільки що вийшла кудись із бунчужним, — відповів облизуючись Цацоха. — Ох і баринька, у-у-ух… Якби нам таку з вами!
Лец-Отаманів роздражнився ще більше. Здавалося, коли б зараз зустрілася Ніна Георгіївна, він би просто розчавив її у своїх обіймах, затоптав ногами в сніг і цілував би кожну частку цього білого, терпкого, як вино, тіла, аж доки б не впився до безтями.
"А бунчужний, мабуть, піснями частує", — подумав він, криво посміхаючись.
Усі старшини зайшли до другого вагона, звідкіля долітали звуки скрипки. Лец-Отаманів хотів теж повернути туди, але його нагнав молодий Карюк. Він був переполошений і ще з порога крикнув:
— Сам іди їх допитуй! Насилу втік.
— Напудив! Теж мені вояка! Тільки пити вмієте.
— А як вони за кулемет схопились.
Лец-Отаманів хутко зайшов до старшинського купе. Усівшись за стіл, на якому стояла пляшка, старшини вже весело ляпали картами. Чижик грав щось сумне і тривожне.
— Панове, — сказав Лец-Отаманів сердито, — ми так дограємось до заколоту. Козаки вже за кулемети хапаються. Пане полковнику, накажіть зразу ж заарештувати зачинщиків!
Забачта п'яно ухмильнувся:
— Ви ж хазяїн.
— До біса з кривлянням!
— Арештовуйте хоч і весь дивізіон. А-а, дозвольте, за віщо? Вам налити?
— Ви ж чули: за кулемет хапаються.
— Який, де?
Лец-Отаманів роздратовано махнув рукою:
— Ходім, Карюк!
Вони попростували до вагона телефоністів. Біля нього юрмилися козаки. Певне, побачивши сотника, із юрби вийшла Ніна Георгіївна. Вона була збентежена, але намагалась не показати цього.
— І ви тут? — здивувався Лец-Отаманів.
— Безобразіє! — проговорила вона, стрельнувши сердитими очима на бунчужного.
Тут же топтався й Кудря. Обидва вони були стурбовані і ніби почували себе в чомусь винними. У вагоні, брутально лаючись, вовтузилися з кулеметом Кавуля і Смицький. Ніна Георгіївна з ображеним виглядом звернулась уже до сотника:
— Повертаюсь із прогулянки, а вони знову… Уже й кроку жінці не можна тут ступити. Така армія?
— Хто?
— Ті самі. Коли б не ваш бунчужний, чи й врятувалася б.
Лец-Отаманову аж помутніло в очах: якась босота насмілюється нарівні з ним залицятися до такої жінки, як Ніна Георгіївна.
— Зараз ми покладемо цьому край. Що ви робите з кулеметом?
— Заїло, — відказав бунчужний. — Дармоїди чортові. Навіть кулемета не можуть тримати на справі.
— А він чому тут? Забери до себе у вагон!
— Нема дурних, — відказав Кавуля.
— Струнко! — голосніше ніж треба викрикнув Лец-Отаманів і вихопив револьвер.
Гучна команда, підсилена револьвером, мимохіть вплинула на Кавулю, Березу, Богиню і Смицького, що були у вагоні. Вони облишили кулемет і виструнчились, Карюк скористався з цього і хутко висмикнув кулемет надвір.
— Під арешт! Бунчужний, подвійну варту! Ведіть на станцію!
— Давно пора! — почулося кілька голосів.
Заарештовані вже не буянили, а тільки криво посміхались, дивуючись, мабуть, що проти них враз наїжачився майже увесь дивізіон.
— Хто вони? — спитала Ніна Георгіївна, повертаючись із сотником до свого вагона.
— Босота! — коротко відказав Лец-Отаманів. Він важко дихав і, здавалось, чогось не міг зрозуміти. — Карюк, ти сам доглянь. Поведінка бунчужного… Не треба ні на кого покладатись. Зрозумів?
Ніна Георгіївна, певне, відчула, що він при ній чогось не договорює, з докором сказала:
— А навіщо таких тримати в армії? Це ж просто злочинці, а не вояки.
— Вони і прийшли до нас із тюрми, — відказав Карюк.
Лец-Отаманів блимнув на нього сердито:
— Нема нічого без "але".
Знову почулися далекі вибухи. Вони ставали щогодини виразнішими, із степу вже долітав скрип обозів, які теж тяглися на захід, а ешелони ніби навіки примерзли до рейок.
— Ми коли-небудь рушимо з цієї проклятої станції? — спитала Ніна Георгіївна, коли вони зайшли до вагона. — Навіщо я змарнувала день? Пане сотнику, дайте коня з'їздити до села. Я найму там підводу.
— Ні, ми вас не відпустимо, — грайливо сказав сотник. — Завтра скінчать розчищати колію.
— До завтрього нас може наздогнати бронепоїзд.
Лец-Отаманів посмутнів:
— Піхота відступає з боєм. У нас теж є гармати.
— Може, мені краще в містечку перечекати?
— До містечка, кажуть, верстов шість.
(Продовження на наступній сторінці)