Купка солдатів по черевиках присипаних трупів намагалася відгадати свого ворога й для цього стукала кривцями в товсті, цвяшками ковані підошви.
— Треба в ранець подивитися.
— Кинь: командири вже в другій лінії.
— Вони по хрести побігли, а нам хоч би сорочку.
— І телефон, братці, тоже вещ, — сказав Цацоха і, шмигаючи носом, юркнув по окопах. Він спочатку відчував себе мов на ярмарку: довкола метушилися збуджені люди, перегукувалися між собою і голосно дивувались міцним спорудам, а позаду над окопами, немов вийшли подивитися на гулі молодят, маячили під сонцем ті, хто не хотів утруждати себе в спеку зайвими рухами. Але коли Цацоха обернувся й помітив, що за Обринчевим лісом все ще спокійно теліпається німецька "ковбаса", йому стало моторошно.
— От гадюка, жде, мабуть, доки я її сам злапаю.
Із піхоти притягли телефон.
— Що там, товаришок? — запитав Цацоха, наставляючи одно вухо.
— Зліва зайняли вже станцію Мичищів, а праворуч підходять до села Ольховець.
— Ну? — Цацоха глянув уже сміливіше на "ковбасу". — Казав — злапаю, і злапаю, — і пустився бігти через обвали.
У другій лінії теж над кожним трупом, що визирав з-під землі, уже густим колом стояла піхота й намагалася по окремих речах відгадати національність ворога. Він був чомусь мало подібний до турків, яких гадали застати в німецьких окопах.
Цацоха почухав потилицю й кинувся по ходу сполучення, що починав спускатись уже в третю лінію окопів. Слідом за ним підтюпцем побіг піхотний полковник із купкою солдатів, між якими був і фельдфебель. Нараз збоку, з третьої лінії, вискочив у чорній касці з орлом солдат. Він, мабуть, хотів бігти вниз і нагло зустрівся очі в очі з Цацохою. Від несподіванки солдат закліпав очима, зблід і потім не крикнув, а заревів, як під обухом віл. Цацоха з розгубленою посмішкою скам'янів на місці, потім дриґнув у повітрі ногами й теж несподівано для себе, як буханець, покотився в глибоку яму.
"Ото нагнав бусурманові холоду, — подумав він, причаївшись на дні. Але тут же до його свідомості дійшло, що солдат був у чорній касці на білій голові, і Цацоха відчув, що холоне. — Так то німець. Німець?"
Він злодійкувато викарабкався наверх і боязко озирнувся назад. Двоє німців, схопивши за петельки полковника, мов вовки свиню, мовчки тягли його на долину, а фельдфебель уже перескакував обвали й щодуху гнав назад. Він, забувши про рушницю, вимахував руками й кричав:
— Німці, німці!
Цацоха відчув, як у ногах ніби запрацювали пружини. Він прищулив вуха, втяг голову в плечі і, як заєць від хортів, увірився ногам.
У другій лінії теж кричали:
— Вперед! Німці! Назад! Обдурили, бий їх! — і бігли вперед і назад. Серед галасу заклацали затвори й тріснуло декілька пострілів.
Цацоха все ще стрибав через обвали. Страх уже, як батіг, хльоскав його по босих ногах. У першій лінії німецьких окопів перегородив дорогу присипаний землею труп. Цацоха, не зупиняючись, стрибнув через нього і в ту ж мить відчув, як купа глини під ним розсунулась і він, перекидаючись, покотився кудись у темну яму. Спина, боки й голова бились об щось гранчасте, і з очей почали сипатись іскри.
Цацоха, падаючи стрімголов у безвість, несподівано згадав про чоботи, залишені у батарейного шевця, який напевно вже полагодив і тепер може їх привласнити. А головне — ніхто про це не буде знати. Його взяла досада. А все це через телефонний дріт, будь він проклятий! Іскри вже оберталися в круглу цятку. Він востаннє стукнувся головою, і нарешті все тіло ніби виприснуло із труби й розпласталося на чомусь вогкому.
Як довго Цацоха летів, потім лежав на долівці, він уже не уявляв, та коли нарешті десь поблизу почувся стогін, Цацоха смикнувся, хутко згріб з очей землю й боязко їх розплющив.
В очі впала невеличка лампа. Вона чаділа на розсосі під земляною стелею. Під лампочкою на тій же розсосі, мов пляшки з-під самогону, висіли ручні гранати. Цацоха повів очима навкруги. Такі ж гранати, впереміш із протигазами, висіли й на других розсохах, які стояли в чотирьох кутках великої землянки. Під одною стінкою він помітив іще польовий телефон і кулемет "кольта". Нікого живого в землянці не було. Цацоха лише хотів обмацати свої ноги, що нестерпуче нили, як знов поруч себе почув той же стогін. Він як підколений зірвався на ноги і втяг у плечі голову. На землі попід стінками ворушилися сірі френчі і, намагаючись бути непоміченими, заціплювали в зубах зойки, що рвались із скривлених ротів. Калюжі крові вороним блиском відсвічували в різних місцях, тхнули терпким, як на різниці, духом. Декілька пар гострих очей з ненавистю вп'ялися мовчки в Цацоху. Він відчував, як на голові йому ворушиться волосся, рука інстинктивно шарпнула із кобури револьвер. В одну мить Цацоха звів курок і хутко зирнув по землянці: позаду були східці, по яких він скотився сюди, збоку — дірка до другої землянки. Там теж було тихо.
— Ну, ви не дуже мені! — крикнув Цацоха від страху на все горло і поводив наганом. — Так от ви куди ховаєтесь. То-то вас не видно… Не ворушись, раз окружений!
Землянку враз затопив стогін і белькотання. Цацоха, забувши про наган, закрив долонями вуха і весь зіщулився.
— Цс-с-с! — вирвалось у нього крізь зціплені зуби. — Ріжуть вас, чи що? Дурні, у нас вам буде ще краще, потому — слобода! А це все трофея, — і він зірвав зі стінки телефонний апарат.
Німці не переставали стогнати. Цацоха, мов лікар, оглянув поранених і зупинився над одним, що лежав уже нерухомим пластом. Сірий френч прикривав йому груди, поруч простреленої голови лежала чорна каска.
— Це, мабуть, тебе нашим снарядом! — сказав Цацоха. — Ну, тоді капут! — Він узяв його френч і накинув собі на плечі. — А тобі на мою сорочку. Бач, яка тут вогкість, тобі ж уже байдуже.
Солдат, поранений в голову, нагло застогнав і через силу видавив із себе:
— Васер трінкен…
Цацоха випростався, наморщив лоба, силкуючись зрозуміти німця, подумав і поклав назад його френч. Поранений знову прошепотів:
— Васер трінкен…
Цацоха ще більше наморщив чоло, потім уже весело відказав:
— Перестали вже. Тепер тільки піхота балується… Ти лежи, лежи, браток, я санітара пришлю. Ex, війна, війна, мабуть, дома й діти є, і, мабуть, поле неоране, звісно, без хазяїна…
Німець знову проговорив:
— Васер трінкен… — і показав до уст рукою.
Цацоха полупав очима й нарешті догадався:
— Так ти б так і сказав "пить", а то трінкаєш собі, а воно правильно "пить", розумієш — "пить". — І він подав йому кухоль із водою: — Пий на здоров'ячко… а ви лежіть мені смирно. Потім на Расєю.
Держачи в руках наган, Цацоха схопив телефон на плече і, задкуючи, вийшов на східці, що вузенькою норою вели догори.
Коли він у темноті нарахував уже сорок східців, над головою знову почулася артилерійська канонада. Як артилерист, він зразу визначив, що це рвалися руські снаряди над німецькими окопами.
"Напирають, мабуть, — подумав він, — ще й вискочить не встигну". І вже карачки хутко подерся догори.
Осилити довелося ще аж шістнадцять східців, доки над головою засяяло небо.
Снаряди дійсно летіли через голову на Обринчів ліс, а поруч поміж окопами в безладді метушилися, стріляючи куди попало, солдати в гімнастерках. Цацоха, все ще з револьвером у руці, нарешті вистрибнув із "лисячої нори" і впав на коліна просто перед піхотним капітаном, який теж карачки ліз по окопу. Капітан од несподіванки випустив наган, сполотнів і, вирячивши очі, щосили крикнув:
— Здаюсь!
Цацоха винувато покліпав очима, потім повів по чорній касці рукою й задоволено розплився в посмішку:
— Ваше високородіє.
— Да… Здаюсь!..
— Так це ж я, ваше високородіє, ваш Цацоха, чижолої батареї.
Капітан все ще держав руки догори й цокотів зубами, потім раптом оскаженів:
— Ах ти ж, боягуз паршивий, барахолиш?
— Ага, барахолиш… попробуйте ви, я телефон должон дістати для батареї!
Капітан встиг уже вхопити із землі револьвер і з тим же оскаженілим виглядом раптом вистрелив через його плече. Приголомшений і засліплений, Цацоха озирнувся назад: окопом, перестрибуючи з ямки в ямку, до них підповзало декілька німців.
"Аж тепер тобі, Цацохо, капут", — подумав він і теж стрельнув у переднього німця, вистрибнув на бруствер і щосили кинувся до своїх.
Солдати, що, скрючившись у дугу, теж пробиралися назад, порснули від нього врозтіч, але Цацоха зараз лише думав про те, як би скоріше вискочить за пелену диму і з телефонним апаратом добігти до своїх.
Попереду купка солдатів вела чоловік десять полонених у таких же касках, як на ньому. Забачивши Цацоху, німці здивовано перезирнулись і, коли він перший стрибнув до окопу, роздратовано забурмотіли:
— Дезертир, швайн![6]
Цацошин приятель, кирпатий Свир, досі сидів в першій лінії і оскаженіло тицяв у кнопку апарата. Над ним стояв, суворо насупивши брови, поручик Туманов і ніби розтирав на зубах пісок:
— Ну що, скоро?
— Не чути. Це знову якийсь гад… Ось Цацоха!
(Продовження на наступній сторінці)