«Без козиря» Петро Панч

Читати онлайн повість Петра Панча «Без козиря»

A- A+ A A1 A2 A3

Поручика Набутідзе знайшли в калюжі крові, без ознак життя й без похідних речей, з якими він їхав на передовий пункт. Помутнілі його очі вистрибнули на лоб, а з перетятого горла стирчав кінчик колючого дроту, яким для міцності почали заміняти останнього часу телефонні дроти. Тут же поруч по землі лазив телефоніст пішого полку і кляв поручика за порушений зв'язок.

На батареї "Л" це була перша втрата, і тому, що це трапилось так несподівано й безглуздо, войовничий настрій офіцерів, що бродив, як молоде вино, непомітно змінився гнітючою тугою за давно страченими мирними часами. Тепер стали заполохою і німецька "ковбаса", що день у день, як гусінь на шибці, прилипала до неба за Обринчовим лісом, і настирливе, хиже кружляння "Альбатроса", що на нього раніше не звертали уваги, навіть збільшений алюр козака, що, напевно, віз із штабу новий наказ, теж здавався тривожним, і від цього боляче стискалося серце. Штабний священик, увесь захований у бороду, із смертною тугою позираючи через труну на аероплан, говорив про щастя вмерти на війні, але тінь від "Альбатроса" все ближче підповзала до цвинтаря, і священик, поспішно намахавши хрестів, сховався у бліндаж.

Тоді поручик Туманов востаннє схилився над зсудомленим передсмертним жахом лицем Набутідзе і, сполотнілий, відійшов до сусіднього хреста. Забобонне передчуття настирливо заворушилось у його непокритій голові. Він не чув, коли від'їхав Набутідзе на пункт, але, мабуть, скоро після цього прокинувся від сирітного, не то старечого, не то дитячого стогону. Стогнало, нило й охало тоскно й безнадійно біля Набутідзевого намету. Туманов обережно відхилив полотнище свого намету й прислухався: кругом було тихо. Поміж наметами, що по горбу сіріли під густими грабами, тривожно сопла темна ніч, та за лісом, над шанцями, підпалюючи хмари, перемотувались блискавиці. "Невже це Набутідзе плаче?" — подумав він і зловтішно засміявся над його слабодухістю, але тужливий стогін розтявся вже над його головою і впав на капітанів намет. Неприємний страх пойняв Туманова. Він хотів подивитися на це тверезо, але думки ніби взялися димом, і навіть волосся заворушилося на голові. Намацавши на долівці грудку, Туманов поквапливо схопив її в руки. Обережно вилізши з намету, Туманов, увесь тремтячи, прислухався знову і з усієї сили пошпурив грудку в чорний силует намету. Грудка хуркнула в темноті, потім десь розсипалась унизу на дорозі, а сич продовжував розпачливо тужити вже на другому наметі.

Увесь день, щоб не зроджувати в собі гнітючого передчуття чогось неминучого й страшного, поручик Туманов уникав підходити до трупа, але й від свіжої могили війнуло на нього чимсь холодним і тривожним. Сірим смутком укрились обличчя й інших батарейців, коли над призначеною на вічне забуття могилою замаячив самотній хрест. Лише капітан Забачта зостався, як завжди, байдужий, урочисто спокійний і холодний. Він востаннє зробив, мов сигнал "до бою", на грудях хрест і тим же рухом розірвав привезений козаком конверт з алюром "два хрести".

Наказ був трафаретний: "17 червня о п'ятій годині ранку на фронті 11-ї армії розпочати артилерійську підготовку, а о десятій годині 18 червня піхоті перейти в наступ на висоти: Фердінандів Ніс, Обринчів ліс і висоту Дикі Лани". Третій батареї "Л" наказувалось зруйнувати все. Далі наводився точний вимір ділянки кожної батареї й умовні ознаки ракет. Закінчувався наказ відомостями про німецькі шанці, де сидять зараз зголоднілі турки, яких для зміцнення свободи, рівності й братерства треба знищити, а тому "снарядів не жаліти".

Видавши цей наказ, главковерх Керенський на багатосильному авто відбув по фронту розшукувати замість розформованих частин більш надійні, що не відмовилися б піти в наступ. До тих же полків, що після врезонювання сенатором Соколовим залишили окопи, прибув сам начальник дивізії, з'їдений міллю генерал фон дер Крок. Тиснучи перед від'їздом у штабі м'яку, спітнілу руку Корейського, генерал нарешті наважився сказати:

— Усе це, Олександре Федоровичу, ваші "декларації прав солдата". Хіба можна так підходити до людей? Руський солдат, Олександре Федоровичу, любить гострий тон і батьківську ласку, а ви хочете на смерть посилати побратимством. Нє-є-є-тс, дурниці все це! Так тільки можна послабити непохитність, міць і боєздатність нашої армії, а це і для країни, і для вашої (генерал часто заскріб підусника), я хочу сказати, для свободи, крім ганьби, нічого не готує. Для наступу в нас все готове, крім того духу. За свої полки я ручусь: у вогонь і воду вони підуть за мною, аби тільки "комітети" зуміли нам допомогти.

— Треба рятувати свободу, — сказав, хвоськаючи стеком, главковерх, — свободу й революцію, генерале, а ми вам допоможемо, чим хочете.

— Я так і поясню, і будьте певні, що рядові мене зрозуміють. Для цього потрібен тільки маленький секрет: треба знати нашого солдата.

Для зустрічі генерала полки були вишикувані в балці за Риндівським лісом. Командир бригади, забачивши на коні фон дер Крока, з тугою оглянув розхристані шеренги полків, крикнув: "Струнко! Праворуч з очей… Панове офіцери", — і галопом поскакав назустріч з рапортом.

Солдати охоче повернули в бік генерала не тільки голови, а навіть і весь тулуб. Доки начальник дивізії, крекчучи й боязко оглядаючи небо, злазив із коня, вони, щоб не гаяти задарма часу, почали ділитися своїми враженнями від його схожої на поржавілу тараню постаті.

Прийнявши рапорт, генерал з давно приготовленою посмішкою дрібушки зайшов із правого флангу і, закинувши назад голову, пискливо викрикнув:

— Здорово, молодці! — і, задоволений, що голос пройняв навіть його самого, цвілими очима обвів шеренги.

Солдати, розкривши роти, мовчки закліпали віями і з задоволенням показали свої білі зуби; тільки один, що стояв проти самого генерала, босий і без паска, виступив уперед, поставив ногу на голу п'ятку, кокетливо помахав нею перед генералом і не менш кокетливо відказав:

— Здоров, здоров, маладець!

Генерал фон дер Крок спершу витріщив очі, потім хотів розсердитись і посміхнутися разом, але тут же раптом брязнув навзнак — і на другий день його в цинковій труні відіслали в Росію.

Після наглої смерті генерала частина приголомшених солдатів, погодившись з черговим промовцем, що війна повинна бути до "побідного кінця", вернулася назад у тил, а частина перейшла в першу лінію шанців і заволала, щоб їх увесь час прикривала артилерія, навіть важка.

Артилерія від найменших "гочкісів" і до двадцятидюймових "обухівських" гаубиць причаїлась майже за кожним горбиком, за кожним кущем. Чорні пащі були вже напоготові, щоб у першу ж мить, за командою, загарчати своїми сталевими горлянками на ввесь світ.

— Але, пане полковнику, — відповів на виклик піхоти командир батареї "Л", — ви ж знаєте, що скалки від наших набоїв розлітаються на півтори версти… Ну да, не тільки турки, а й ви не всидите в своїх норах… Завтра? Ну, завтра вас там і духу не буде. А сьогодні, для розваги, може вам постукати й легка батарея.

Поклавши трубку, він сказав уже до своїх офіцерів:

— Лякають, що окопи покинуть.

— А як же сидіти тоді на нашому пункті? — запитав поручик Туманов і, почервонівши, заморгав рудими віями.

— Ну, сидіти там ніколи буде, — жартівливо відповів командир, — а потім, як для кого, так і піхота не в поміч. Хто з вас іде?

Це запитання знову наблизило той момент, що його так старанно відсували все надалі. І от знову: "Хто йде?"

Десь усередині в кожного війнуло холодком (можливо, спливла на очі могила Набутідзе), проте поручик Ергле зіскалив одне око й проговорив:

— Знову клюквочка проситься на ефес. Ex, єр, єри, ять! Давайте жеребки!

Першим тяг жеребок Туманов. Він тремтячою рукою обмацував білі клаптики, аж доки до кашкета нетерпляче сунувся й Ергле. Витягли руки вони разом, але трималися за один і той же клаптик. У кожного раптом блиснули в очах вогники й нігті врізались у папірець. І від цього із одного їх стало два. Ергле метушливо розгорнув свій шматочок. Там стояло "Передовий…" У Туманова в тремтячих пальцях зостався "пункт". Тоді решта офіцерів, захлинаючись від задоволення, відмовилась від пережеребовки.

Тягайтеся тепер самі, а ми теж без "анексій і контрибуцій".

У Туманова від образи виступили на щоках червоні плями, але десь у глибині раптом прокинулось його приховане жадання, і він уже задерикувато подивився на Ергле. Стривожений латиш намагався вдати безтурботного і своє хвилювання маскував безперестанною лайкою:

— Тягни знову, дохлий пацифісте!

Потягли. Тепер зареготався Ергле, а Туманов, сполотнілий, проговорив:

— Я чекав на це, я на це чекав… Ну, панове, — він глибоко зітхнув, — адрес знаєте, коли що, мої речі…

— Та не розводь ти завчасно панахиди. Теж герой!

— Я не смерті боюсь, а бути на все життя скаліченим.

— За тебе й так ніхто не віддасться, Володю.

— А будеш героєм, то, може, хоч на хрест хто позаздриться.

Невчасні жарти егоїстично веселих товаришів остаточно образили Туманова. Він виструнчився, підтяг амуніцію і тут же наказав фельдфебелеві призначити до нього двох телефоністів на передовий пункт.

— І на два дні консервів!

(Продовження на наступній сторінці)