— Господи милостивий! — проказала й баба з печі.
— Еге! господи милостивий! А ви ж правили, що таки ж треба панам посилать вечерю, думали, що там Омелька за гостя прийматимуть! — докоряв Хведір тещі.
Його перебив Омелько:
— Не хочу я їх приймання! Пані була дала мені п'ятака, а я взяв потім та й пошпурив їм того п'ятака крізь вікно, у кватирку! Нехай вони задавляться ним, коли вони знущаються з нас! Я не піду до неї більше, я тілько до хрещеного
батька носитиму вечерю! Він, бідний, сидить там... а вони кажуть, що його треба ще нагайкою бити! Хлопчик почав плакати.
— Годі, синку! Годі, моя дитино! — умовляла його мати, хоть у самої були сльози в очах.— Ну, що ж робить!! Бог :і ними... А ти не плач і не кляни: гріх...
— Я їх ще й битиму, як виросту! — правив своє хлопчик.
— Годі, моя дитино, не кажи такого!.. Поки ти виростеш, то, може, буде вже іначе. Хіба ж таки довіку не буде правди на світі? Та вона ж таки колись настане!
Хлоп'я потроху заспокоїлось: материна рука голубила його, а материні слова вливали в його дитячу душу надію, що таки настане колись правда на світі!..