Омелько оглянув хату. У ній було одно невеличке вікно, стіни були доволі високі, тільки дуже брудні: павутиння скрізь аж чорніло. Тьмяно, порожньо...
— Ні, погано тут! — одмовив Омелько. Свирид і сторож засміялися:
— А ти, хлопче, думав, що гарно? Хіба ж би люди саджали сюди нашого брата, якби тут було гарно? Ні, братику, не саджали б!..
Тітка Свиридиха не сміялася, вона сиділа сумна, підопер-шись рукою.
— Лепського ти узвару приніс,— почав знов Свирид до Омелька,— та й кутя ловка, спасибі, синку!.. А де ж у вас груші на узвар наросли? Хіба на тій вербі, що в воротях?
— Е, ні, не на вербі! — засміялося хлоп'я.— А на тій щепі, що батько ще давно прищепили. Було груш багато, та ми поїли, а трохи мати зсушила на узвар.
— Лепсько, лепсько! — промовляв Свирид.— Ну, а тепер, хлопче, бери свої горщечки та й іди, бо воно вже пізненько.
— Та ось разом підемо! — сказала Свиридиха, встаючи, й стала прощатись.
— Борошно ще в тебе є, хоч на святки? — спитав її Свирид.
— Ще є трохи...— одказала жінка.
— Ну, іди здорова... Прощавай і ти, синку. Так подякуй же гарненько матері... Святкуйте там здорові... Дай боже й нового року діждати при добрім здоров'ї.
— А ви тут і на святки сидітимете? — спитав Омелько.
— Либонь, що так, синку! — усміхнувся Свирид.— А обтім, незвісно... всяково може буть. Може, мовляв, як миш голову не одкусить, то ще й на святках побачимось!.. Прощавайте! Ідіте з богом...
Батько Свирид мовби й нічого, жартував собі, а тільки Омелькові дуже жалко його зробилося, як вони, виходячи, зоставляли його самого в тій поганій, порожній хаті...
IV
Свиридиха перше йшла разом з Омельком, а потім повернула на свій куток.
Омелько проходив сам поуз панське дворище. "Бач, як світиться в вікнах! — подумав він.— Либонь, сидять собі. Що вони там роблять? Чи не подивитись, як вони вечеряють? Ще ж тоді саме варилося... Тільки якби не з двору зайти, бо там собаки,— та й слуги повибігають,— а якби зайти од садка?"
Омелько й зайшов од садка. Заглянув у одно вікно: у великій хаті було так ясно, та нікого не було. А он там, далі... Омелько підійшов під інше вікно: сидять за столом, так багато їх!.. Се, либонь, та сама хата, де він був. Тільки не дуже-то добре видно, високо... от якби вилізти...
Омелько поставив кошика на землю, а сам видряпався на дерево, близенько од вікна, хоч се й трудно йому було, бо ще й п'ятак заважав, що пані дала: Омелько все держав його у жмені, бо нікуди було сховать.
— О!., тепер добре видно і навіть усе чутно, як трохи одхилить кватирку.
Старий слуга носив на полумиску щось біле, підходячи до панів і паненят. Говорили щось про кутю.
— Я не люблю сеї куті,— мовила пані господиня,— я люблю просту, пшеничну; тільки в нас її ніхто не їсть, то я й не казала її варить. А шкода!
— Стривай! — озвалась до неї пані гостя.— У тебе ж є твоя кутя, що тобі твій хрещеник приніс! То ж якраз така, проста.
— Ах, правда,— усміхнулася господиня.— Лаврентій, подайте мені ту кутю, он що там на столику стоїть,— так з горщиком.
Лаврентій поставив перед панею горщечок на тарілці.
— Боже мій! Невже ви будете се їсти? — жахаючись, попитала бабушка невістку.
— А чому ж ні?
Бабушка тільки плечима здвигнула.
Молода ж пані потрошечки їла кутю й говорила:
— Сама звичайна кутя! Та інакшою вона й не може бути; зовсім така, як і у нас було варять.
Тут уже вмішався й чоловік, пан господар: —— Ну, як у нас варилося, так ти знала, що все ж таки чисто, а тут — бог знає що!
— І тут нічого не може бути нечистого,— правила пані; однак їсти перестала, тільки розгрібала кутю ложкою...
Тут діти й собі стали намагатися, щоб мати й їм дала "своєї" куті.
— Боже мій! — покликнула бабушка.— Та не давайте ж хоч дітям сієї пакості!
— Якої пакості? Чому їм не дать самої звичайної каші? — сперечалась молода пані.
— Ні-ні, прошу тебе, сього не роби! — гукнув знов і пан.— Що за охота травити дітей?
— Травити? — усміхнулась пані.
— Звісно, травити. Там, може, повно яких бацил! Може, яка-небудь сама настояща зараза!
— Вибачайте ласкаво,— вмішався і офіцер, що сидів поруч із молодою панею,— можна поцікавитись?..— Він посунув до себе горщичок із кутею, заглянув у його, понюхав, потім разом осторонився.— Ох, ні! — покликнув, скривившись.— Не можна!., чимсь таким душить!
— Мужиччиною? — спитала жартливо пані гостя.
— Ха-ха-ха! — реготав офіцер.— Іменно, іменно, мужиччиною!..
Не вспів він те сказать, як сталося щось дивне: щось мелькнуло перед очима, свиснуло, брязнуло, вибило чарку з рук в офіцера.
— Ах!! — скрикнули панії.
"Стріляють!!" — подумали й пани, і всі мимоволі пригнулися до стола.
А тут знов — грюк! брязь! Полетіла шибка з вікна. Тут уже всі кинулися з-за стола врозтіч!
— Стріляють!., б'ють!! Рятуйте!! — репетувала гостя, пані поміщиця, біжачи до слуг.
Інші кинулись у другий бік, у світлицю.
Бабушка випросталася з свого крісла після всіх, зачепила, вилізаючи, край скатерті й звалила додолу скілька тарілок та чарок — так все й брязнуло!
Почувши той брязкіт у столовій, ті, котрі були в світлиці, подумали, що розбійники вже б'ють у покоях, і кинулись куди очі.
Слуги ж кинулись у покої,
— Та що ж се таке було?.. Ніде нікого нема! — гукнув хтось.
Потроху ті, що були ближче, почали зазирати в столову. Пан господар оглянув вікно; в вікні теліпалася незащепнена кватирка з розбитою шибкою.
Пан дивився в вікно.
— Нікогісінько нема! — промовив він, дивуючись. Всі зібралися знов у столову.
— Що се було?? Як се було? — питали" один одного.
— Панове! — гукнув одразу слідователь.— Дивіться! Ось на столі, біля розбитої склянки, лежить п'ятак!..
— П'ятак?..
— Еге. Ось, бачите ж.
— Дивись! — мовив пан господар до жінки.— Се ж, здається, той п'ятак, що я дав для того... хлопця, такий самий, новий...
— Такий...— одказала пані й озирнулася на кватирку... Значить, кватирку тоді, після чаду од сосонки, не защепнули..
— Може бути, що се той самий п'ятак...— тихо проказала пані.
— А! — вдався до неї пан офіцер.— Так се ваш прекрасний хрещеник таку штуку утяв?! Спасибі за таку приятність! — Брязнув острогами й одвернувся.
Всі заговорили разом: та що, та як, що саме було і як воно все могло статись.
Інші стояли, інші присаджувалися до столу. Ладу не було. Ніхто теж не вважав, що у пань було зовсім розкудовчене, позбиване набік оте штучно вивершене волосся;, не вважали, що у панів убрання було в крейді чи в глині, немовби вони лазили десь по кутках. Ніхто не завважив і того, що бабушки зовсім не було в гурті. Манька пак привела її з кухні попід руки й положила в постіль. (Тепер ключниця розтирала бабушці ноги мурашковим спиртом, а вона нюхала якусь аптечну гостру сіль, бо все неначе умлівала.)
Одначе Лаврентій, бачивши, що всі інші пани сяк-так зібралися знов докупи, при столі, підійшов до пані господині й спитав:
— Чи подавати компот, що мав бути замість узвару? Пані тільки рукою махнула: мовляв, який уже там компот!..
V
Розгніваний ішов Омелько додому.
"Подлі вони, лихі,— думало хлоп'я,— осміяли, назнущалися! Регочуться! А чого? Ми з їх не регочемось! Адже як пані прийшла до нас, то мати не знали, куди й посадить, і вітали, й приймали, давали дітям і оріхів, і меду, що дід принесли... А вони в себе тілько сміються та лаються. А ми ж не сміємося? Може, й нам було смішно тоді на Великдень, що в панночки на голові зовсім мовби соняшник був начеплений, а в панича штанці по коліна, чобітки по кісточки, а литки голі, так і світить ними! Та ми ж не сміялися? А вони регочуть! І куті нашої не хотіли їсти, кажуть — воняє. Самі вони вонючі!"
Прийшовши додому та ввійшовши в хату, Омелько поставив кошика і почав шпарко роздягатись.
Баба Явдоха вже була на печі, Хведір теж лежав на полу, тільки Оксеня шпорталася ще по хаті, либонь, дожидала Омелька.
Вона зараз же постерегла, що він якийсь понурий, одначе привітненько озвалась до нього:
— А, се ти, Омельку?
А він, замість одповіді, одразу почав дорікати.
— Нащо ви мене послали до панів? Я більше ніколи до їх не піду! Нехай вони виказяться! — так говорив хлопчик, а в голосі аж сльози тремтіли, от-от заплаче.
— Що ж там таке було? — несміло спитала мати.
— Вони тілько сміялися з мене і з усього нашого! Пані покликала в горниці, я оддав вечерю, а вони обступили та все регочуть, що не скажеш. А ще один нахвалявся бить мого хрещеного батька. Потім я бачив у вікно, як вони вечеряли, а нашої куті не дали й дітям, і на хрещену матір напалися, що покуштувала, сказали, що ваша кутя вонюча, що в їй щось погане є!..
— Оце, боже мій! — вкинула Оксеня.
— Ну, я ж казав!..— озвався й Хведір з полу.
(Продовження на наступній сторінці)