«Земляне серце» Любов Пономаренко

Читати онлайн новелу Любові Пономаренко «Земляне серце»

A- A+ A A1 A2 A3

Начальника другого поверху ні в якому товаристві не обходили чарою. І хоч партія з Рогатою Вівцею не додала честі, але перші три роки він мріяв про ту мить, коли подружні ночви розчахнуться на дві половини. Ось хай підросте син. Ось призначать заступником. Ось одержить квартиру, щоб розмінятися.

Але поволі він застрявав у килимах і сервізах, тонув у барханах білизни, що вивершувала його балкон. На одному місці, кажуть, і камінь обростає.

"А було ж, було, ти пам’ятаєш?" — ліниво говорив до Рогатої Вівці, коли юна істеричка по телевізору обвивала шию битого вовка.

Чекай, а що ж було? Дівчинка з голубими кісниками, яку ти ніс уночі через болото, гуртожиток із вічним запахом смаженої картоплі, студзагін. Коли ти ходив у стертих до решета штанях, тратив гроші на репродукції Рафаеля. А ще ота ніч, коли ти з малим і дружиною поїхав до матері і машина застряла в грязюці. Ти стояв із водієм по пояс у сніговій каші, черевики примерзли до ніг, а ти скреготів зубами і тягнув.

Одного разу, коли став на службу і був начальником тільки над своєю креслярською дошкою, повертався пізно додому і почув крик кошеняти. Ти гукав, майже благав: "Киць-киць, киць!", а воно плакало хтозна-де. Ти обнишпорив під’їзди, паркани, кущі — не знаходив. Тоді став під деревом і мало сам не заплакав. І тут кошеня стрибнуло до тебе з гілки. Пам’ятаєш, як ти радів, як гладив його? І як воно замуркотіло, пригрівшись біля тебе? Ти проніс його трохи на руках, а тоді побачив, що воно обшерстило тобі пальто. Ти завагався: вчителька тут же обізве селюком, а ще, чого доброго, воно зачне повзати по столу чи напакостить на підлогу. Або нанесе вошей. І ти пустив його додолу, а коли побігло, нявкаючи, за тобою, ти натупав.

"Ой, Макбет, упади?" Так Люсі почала виливати свої печалі. Не відкрила вона тільки одного. Коли вранці, обмахуючись капелюшком, ступила на ганок батьківського дому в передмісті, коли шмигнула, як справжнісінька мишка, в свою нірку і коли, мов осіннє листя, облетіло з неї все, що тисло, різало, мучило тіло, в коридорі гримнули громом відра, а в кімнаті мигнула блискавка атласної піжами.

— Сука, остання сука! — горлав батько. — Я вижарю на тобі оцю різку, я навчу тебе, як тягатись по кущах!

— О татусю, я знаю це не гірше од вас, будьте певні!

Людка шухнула в кухню, защіпнулася там і час від часу нагадувала про себе — визирала і корчила фізіономію.

Скоро їй удалося вискочити через вікно, і навіть на роботу вона приїхала тільки за чотири хвилини після Аркадія Івановича.

"Кгм", — сказав начальник, і потяглася пауза для настраху. Він сидів такий вишуканий, що секретарці захотілось убгати його в свою косметичку. Він моралізував, але у вухах Люсі автоматично роз’єдналися напівпровідники, і вона, киваючи головою, зирила на кирпаті черевики та на "стрілки" його штанів. Так задумалась, що мало не сказала вголос: "Що за ідіотська звичка підбирати шкарпетки під колір сорочок?"

Так от, Люсі почала розповідь із того, що й завжди ("Ой, Макбет, упади…"). Оскільки їй було ніколи, а новина потребувала часу та часу, то вона притисла головою трубку до плеча і строчила пальцями куплети брехні свого начальника, а язиком дещо інше.

— Отже, прориваюся вчора в диско. Взяла собі якоїсь холодятини, коли підкочується макарончик: під горлом метелик, очі ангельські. Дозвольте на парний танець. Який-який, кажу? Пар-ний. Піду, думаю, хай у коло виведе. А воно — що ти скажеш? Маслачками порипує та мені спину обмацує. Е-ей, ти що? Яка ж ви манісінька, каже, як мишка! Глянула на прищуватий лоб і думаю: студентик, з ломбарду не вилазить.

Словом, одґвинтилась і шукаю таксі. Як на зло, ані колеса. А на годиннику тільки нуль тридцять п’ять. Люсі, кажу собі, невже ти в таку рань потягнешся додому? Щоб у ногах парш не завелася, піди-но до набережної. Часом там нудьгують такі мундирчики!

Уявляєш, Макбет? На тому самому місці стояв лімузин нашого. Моя душа передбачала сцену. Стою за кулісами-кущами, чекаю. Ізвідкись ізгори почула голос нашого. Зашуміло гілля, і величезна, як людина, птиця спустилась на лавку. За крило її тримався наш. Чуєш, Макбет, хіба я коли брехала?

Ящірка пробиралася в комірчину і годинами не зводила очей з бутля. Там були її діти. Коли під землею штормили гарячі моря чи десь вивергалися вулкани, рідина коливалася і діти мов оживали.

Часом вона виповзала на подвір’я, ховалася в траві і стежила за старою жінкою. Коли та йшла з дому, ящірка бралася до роботи. Вона лізла в город, підкушувала коноплі, соняхи, картоплю. А якось уздріла, що стара поливає за кукурудзою, і вбралась туди.

Оце воно — земляне серце. Гриби були круглі, великі, як дощові краплі. Ящірка розламала один: на білому тлі кружалами чорні смуги.

Вона впала, але тут же піднялась і накинулась на грядку. Болів і кривавів хвіст, який жінка одрубала заступом і який тепер поволі одростав. Тремтіли од перевтоми лапи.

Уранці стара жінка побачила розвойовану грядку і пропащі гриби.

Вона потопталася порепаними підошвами, посумувала і подумала, що гриби ростуть глибоко в землі і не може бути, щоб після дощу не було молодняку. Потім пішла в комірчину і в темряві налила синові ліків зі свого бутля. Вона зовсім не зважила на те, що посудина була відіткнута.

Тільки через тиждень стара прибирала в комірці й побачила на дні бутля щось чорне. Винесла на світло: на дні посудини плавала ящірка-мати. Вона запеклася, і зелений трунок пасмами завис аж до горлечка. Стара сплеснула руками.

Аркадій Іванович належав до тих чоловіків, чиї дружини мирно коливаються на бурях їхніх характерів навіть тоді, коли подружні ланцюги бряжчать біля самих вух. Він справжній мужчина, і вже лише за те, щоб з отаким чоловіком недільного ранку пройтися містом, можна здмухнути пилок чужої пудри на піджаці. Ха! Тим більше — нинішні любовні інтрижки не варті доброї зубочистки.

Інша річ — звичка. Коли віддираєш цю коросту, виступає кров, а натомість ростуть нові пухирі. І як болять!

Рогата Вівця стала зрештою рабинею і царицею свого дому. Він тільки дивувався, як вона розмножувала кришталі й фаянси, як увивала мереживцями подружнє ложе і навіть його кабінет. Підлеглі сюрчки завжди хляпали щелепами від здивування, коли заходили, і це теж стало необхідним ритуалом начальника.

У не дуже високому товаристві Рогата Вівця любила пожувати сенсації. Спочатку скромно щось меркотіла з кутка, а потім наступала, доки не ставала в коло, і зупинялась посередині, як удавочка.

Відколи Аркадій Іванович зачастив на набережну, Рогата Вівця затрусила хвостом: щораз частіше міняла хутра й каракулі, потіла по перукарнях і допікала кравчині: мила, я вас просила виріз робити сміливіше, і потім: що за повнота, за кого мене маєте?

Одного сумного вечора пізньої осені вона сиділа у вітальні біля дзеркала і роздивлялася своє лице. Воно було видовжене, з великим ротом і навацьканими очима. Вуха знов підросли і нависали з-під кучерявої перуки. О Господи! Та це ж овечі метастази моєї прабабці! Що, як Арик здогадається? Але він не міг здогадатися, бо йому однаково, хто біля нього миркає. Аби було так само, як завжди.

Вона глянула у вікно і сполошилася: пізно, пролітає сніг, а де може бути Арик у самісінькому плащі?

А він був на горищі старого будинку навпроти. Поставив сім щуроловок і до побачення мав наловити щурів. Сидів у павутинні і чекав. Коли в дальньому закутку починало кувікати і борсатись, кидався туди, одчіпляв приреченого й ховав у сумку. Оскаженіла від болю звірота виїдала одне одному животи.

Сова сиділа на мальованому ґанку далеко-далеко вгорі над містом і чекала. Перебрала дзьобом кожну пір’їнку, змастила лавандовою олією. Почистила золоті браслетики на лапах і срібні півмісяці на крилах.

Вона була вже немолода; але таке трапилося вперше. Довго не хотіла злітати до Аркадія Івановича, але судженого й конем не об’їдеш. Стане він говорить, а її мов хто снігом обсипле.

Часом приносив їй нотники, і вона розучувала щось нове. Розпитував, що вона любить, і те приносив. А крила, дивувався, які могутні в тебе крила. Ну й що, відповідала, мені нікуди ними летіти.

Сова постелила під лапи найдорожчий моховий килимок і почала службу. На набережній вискнув знайомий лімузин.

Ой, Макбет, я сама все бачила. Він хряпнув дверцятами, і в ту ж мить коло нього сіла дзьобата. Відкрив портфеля, і звідти стали вискакувати щури. Бр-р-р-р! Сова затремтіла, гребонула лапами — і що там скоїлось! Пташище таки мала мисливський хист! Вона заохочувала тварей розбігатись, а потім, захмеліла од погоні, вигрібала їх із листя, витрушувала з нір, витягала з кори дерев. Вона уакала і так бацала нога… лапами, аж гуло.

Скоро вона опинилась неподалік від мене. Я скралась кущами і дременула, згадавши, що прозиваюсь мишею. Але прокляті підбори зачепилися, і я гепнулась. Коли розплющила очі, побачила отакенні кігті, вони злегка ворушили мою спину, спонукаючи втікати. А-а-а-а! Мамо! Нараз поблизу захекано обізвався наш: "Облиш, це моя секретарка Люсі. А вас… а ви вважайте, що вже в мене не працюєте!" При цьому його очі в темряві зблиснули калошним блиском.

Я пустилася бігти, але добре забилася, бо одна нога хиталась, наче вихалка. І тоді я подумала, що мені вже нічого боятись, а почути щось цікаве жодній секретарці не завадить.

Підрачкувала й обложила їх із тилу. Хижачка вже заспокоїлась, вони сиділи поруч на лавці. Аркадій гладив велике замашне крило.

— Ти злітала, подивилась?

— У-а, у-а, — відповіла сова.

(Продовження на наступній сторінці)