— Так, я все це розумію, Іване, й инакше розуміти не можу. Отже, й висновок для мене один: ми мусимо розлучитись. Живімо окремо, не в'яжучи одне одного. Може, я й помиляюсь,— тоді повернешся колись до мене... Але сам. З власної волі, добре себе перевіривши, як до жінки, яку хочеш, а не як до дружини, до якої звик. Бо і я — як і всяка — шукаю кохання, а не шлюбу. Бо і я — як і всяка — хочу будувати життя, а не побут.
Коли зачинились за нею двері, сидів нерухомий Іван Семенович, все ще руку з очей не знімаючи,— слухав, як пливе звідусіль безбережна, дзвінка порожнеча... Вона заливала його, тихо гойдаючи, несла у безвість, а далеко-далеко, в тумані синявім, пропливали всі ті, кого знав він і мав за близьких... То зникали з очей, то знов виринали з иншого боку — здавалося, обертались навколо невідомого центру; зближалися на хвилину і знову розходились — і кружляли, кружляли, кружляли...
"Млость",— примусив себе подумати Іван Семенович і, через силу розплющившись, ковтнув холодного чаю, що стояв на столі до письма.
— Фу, гидота! — промимрив півголосом, сам не знаючи, що — чай солодкий занадто чи несподівана слабість — йому неприємні; і, важко черевиками порипуючи, пішов до передпокою, не міг залишатись і далі на самоті в цій кімнаті, потребував свіжого повітря, а головне — голосів і руху...
Безлюдні навколо заводські вулички не вабили Івана Семеновича. Темні, але й у темряві добре знайомі, вони гнітили його морозною тишею, не розвіювали його почуття несходимої самотности, що розгорталася перед ним, як широка снігова пелена... Несвідомо він прагнув метушливого вечірнього натовпу, неприродно ясного світла великих вулиць, нових, незнайомих облич, щоб, віддавши їм увагу свою, не прислухатися до самого себе...
Дочекавшися трамвая, він не пішов до середини брязкотливого старого вагона,— став на задній площадці і, дивлячись, як зникають позаду, в сіравій імлі, невиразні обриси передмістя, тьмяні точив думки про те, що отак само тікає від нього назад і все його дотеперішнє життя... Воно, а не він від нього... Що він? Він навіть не знає, чи хотів би його спиняти... Та й що його, Івана Семеновича, бажання? Ну, от встав би він зараз, вернувся додому й сказав би: "Не треба. Хай все лишається по-старому",— так це ж йому "не треба", а не Наталці... Вона передумала все, пережила, і їй — треба. І хіба може він не визнати їй рації, хіба не права вона, як і він? В тім-то й сила, що кожен з них правий, і не їх вина, що правота не одна буває...
"От і будуй!" — нагадав Іван Семенович казання Сквирського... Та хіба ж тільки від твоєї волі залежить твоє особисте життя, хіба це тільки твоя будова? Ні, кожен, кого ти хоч раз підпустив до себе, покладе в цю будову свою цеглину, а коли захоче назад узяти — то, може, й уся будова захитається; в кожному разі план порушиться, архітектура не та буде... Це — як мереживо: і один візерунок, та ниточок багато; смикни одну — все заплутається...
"Ну що ж, нехай..."— мляво подумав Іван Семенович, пірнаючи в густий натовп на розі Бурхливий людський потік підхопив його і поніс вниз розлогою вулицею повз залиті холодним світлом вітрини, де крізь уквітчане морозами шкло грало фарбами все, що праця і примхи створили на потребу й розвагу людям. Відбиваючись від загальної течії, роїлись перед вітринами купи цікавих — тих, що ближчого часу мали щось десь купувати й тому з приємністю оглядали все і всюди, і тих, що вже довший час не могли анічого собі придбати, отже, мали змогу спокійно на все роздивлятись... Ще більш юрмилося люду коло широких під'їздів кіно і кав'ярень. Тут рух помітно притишувавсь, а розмови вибухали жвавіше, і відразу впадало в око, що всі ці люди зовсім не мали куди поспішати — хіба що якнайбільше почути й побачити за короткий вечір, за ті кілька вільних годин, що лишались їм по робочому дні...
І ще помітив Іван Семенович: всі тут були парами або ж пари шукали. Навіть голосисті зграйки підлітків додержували паристости, серйозно — немов у дорослих гралися — виконуючи і в простоті своїй складний ритуал залицяння, тоді як дорослі навмисно дитинились, непомітно порушуючи від них же запроваджені приписи, щоб хоч так трохи ускладнити ту просту гру, що між ними точилася...
Щодалі все дужче хвилювало Івана Семеновича бажання теж не самому бути, щоб міг і він, як всі инші, прихиляючись, у чиїсь очі дивитись, почувати під рукою чийсь круглий довірливий лікоть... Чому він — саме він — мусить відмовляти собі в тім, що приступне для кожного; чому в нього виходить так складно все те, що в инших елементарно просто?
Та тепер, як усе в його житті спростилося так несподівано, не ускладнятиме він його знову — братиме так, як воно дається; треба жити, а не розводитись про життя... От приємно йому в товаристві Завадської бувати, тягне його до неї — нема чого дибки ставати, собі й иншим голову забивати: а як-то воно, а через що-то воно... Життя само покаже, як і що має бути.
Він прочитав на розі афіші — Завадська того вечора не співала; кликнув візника і поїхав до неї, сподіваючись, що у великім — як звичайно в неї — товаристві зможе він непомітно розвіяти невеселі думки свої. Але в Завадської не було нікого, а сама вона чи нездужала, чи була дуже стривожена чимсь, так здалося принаймні Іванові Семеновичу: говорила уривчасто й мало і весь час курила жовті тоненькі пахітоски, чого звичайно не дозволяла собі.
Після кількох незначних фраз замовкли, нудно стежачи за синіми кільцями диму. Почував Іван Семенович: мусить він щось говорити, але й слова видобути не міг, посміхався тільки недоречно і винувато; так мучительно було це, що невимовно зрадів, коли знову заговорила співачка:
— Давайте поговоримо, товаришу Орловець, щиро... Вмієте ви цього?
— Спробую,— відказав серйозно, не добравши, жартує вона чи ні.
Завадська пройшла по вітальні й. несподівано спинилася перед ним.
— Чого, власне, ходите ви до мене? Думали ви про це? Сам почуваючи, який кумедно-розгублений вигляд
у нього, підвівся й собі Іван Семенович і часто переступав з ноги на ногу, наче пересидів обидві зразу або ж нагрітися хоче; тоді подумав, що це безглуздя — витанцьовувати так перед нею, і розгубився зовсім, випростався весь, звісивши руки, і стояв, мов школяр покараний...
— Чи не здається вам наше знайомство неприродним трохи? — знову заговорила Завадська.— Ви дивіться — у нас навіть путньої розмови не було... Ви зовсім мене не знаєте й, погодьтесь, зовсім не хочете знати. А разом з тим — ми говоримо щиро — вас тягне до мене... Чи не здається вам, що діє тут виключно специфічна чоловіча цікавість до жінки? Що підходите ви до мене... ну як до проститутки, чи що...
— Як? — здивувався Іван Семенович і сів. Вона подивилась на нього зверху, посміхаючись:
— О, я не кажу, що ви свідомо вважаєте мене за таку, але ж несвідомо ви ставитеся до мене, як до такої... Та й не тільки ви, Орловець, всі ви, чоловіки, хоч і які різні, в цьому тепер однакові: всяка жінка для вас — проститутка. Тільки до одних ви підходите просто й грубо, витрачаючи на це мінімум часу і по можливості — мінімум грошей; а до инших — забарніше... Але ж в обох випадках однаково: добившись свого, відходите ви так же легко й спокійно, як і не добившись,— шукати иншої. Молодші з вас називають це гордо "вільним коханням", старші — нишком — "розпустою"; але ж усі вихваляють пристрасть... І не це обурює мене, зрозумійте... А те, що кожен з вас вважає, що вправі він нав'язувати себе жінці! Комусь заманулася жінка, і він, навіть не питаючи, чи хоче вона мати його серед претендентів на її ласки, спішить пристати до гурту! Про неї саму він не хоче говорити з нею самою; він воліє змагатись, коли не торгуватись, за неї з иншими... кавалерами. І коли не щастить в однім місці, він поспішає в инше. їй-богу, инколи здається, що багатьох з вас цікавить не здобуток, а самий процес здобування...
— Ви спрощуєте,— не знаючи, що казатиме далі, почав тихо Іван Семенович і враз пояснив:— Буває й кохання!
— Кохання? — знову спинилась вона перед ним.— А що називаєте ви коханням? Ну!
— Я? — і засміявся з полегкістю: почувся в передпокої дзвінок і за мить — повний жіночий голос.
— Це балерина,— зітхнув він назустріч білявці з лорнеткою, радий, що несподівано так кінчилась розмова.
XV
Ті самі кімнати і в кімнатах все, як раніше, отже, й здається: повернеться незабаром Наталка — в справі якійсь забарилась, а може, до подруги завітала... Працюючи вечорами, прислухався инколи Іван Семенович, чи не дзвонить, хоч і знав, що даремно,— не з таких...
Як відходила, сказала спокійно:
— От ми й розлучаємося, Іване...
Чекав цього, знав, що буде, а все ж вразився — так несподівано. Думав, ще довго й багато говоритимуть, обміркують докладно все, розважать, а вона просто як — зібрала клуночок невеличкий, та й край!
Подивився на неї розгублено, не розуміючи мов.
— Уходжу я,— пояснила,— зовсім.
— Уже? — підвівся з-за столу Іван Семенович; кінчав обідати сам, забарився в Управі трохи.
— Чого ж чекати? — немов посміхнулася жінка.— Для чого?
(Продовження на наступній сторінці)