Заклавши руки на спину, стала Наталка в кутку під грубою, сірим силуетом у тіні вимальовуючись. Від зеленавого світла лямпи видавалось її обличчя неприродно блідим, з темними западинами круг очей, а самі очі світилися тьмяно, инколи — як повертала голову — гостро поблискуючи. Пильний її погляд не давав Іванові Семеновичу писати: здавалось, обвивав він руки йому невидимою, але міцною й важкою сіткою.
— От і скінчив,— заховав він руки на коліна, хоч і не дописав до крапки.
Наталка мовчала.
"Може, це вона так тільки... повечерничати?.."— подумав Іван Семенович. Але не ставала від цього мовчанка легшою: однаково, треба було покласти їй край, заговоривши.
— Ти що, Наталю? Справа яка, чи так просто?
— Поговорити,— відказала стомлено.— Все нервувало тебе, що мовчу, тепер поговоримо. Час надійшов... Чи, може, не хочеш?
Хотів сказати Іван Семенович, що не треба цього: не через те, що не хоче тепер, а зовсім не треба, ніколи, бо й говорити нема про що — кінчилось... Та й кінчилось так дивно і несподівано, мов прокинувсь після важкого і неприємного сну, де, як звичайно буває в снах, усе перекручене фантасмагорійно, під подобою одного инше розуміти треба... Хотів, але не сказав, бо що з того, що скінчилось для нього,— для Наталки ніщо не кінчалось, для неї, може, лиш почалося...
— Ну що ж, поговоримо,— скосив він на жінку здивований погляд,— бачив, що нервує вона, незвично нітиться, під великою кулячись шаллю. Не міг пригадати Іван Семенович, щоб бачив її такою; навпаки, пам'ятає її завсігди спокійною й витриманою, врівноваженою й холодною... "Значить, важливе щось",— подумав спокійно, і що більше впевнявсь, що нервує Наталка, то все спокійніший ставав і розважливіший.
— Ти не хвилюйся...— порадив, коли, закусивши губу, почала ходити з кутка в куток; і додав несподівано для самого себе:— Наталю...
Хотілось йому сказати їй щось таке — ласкаве і товариське — що дало б їй відчути близькість його, зрозуміти його силу й незрадність, бо видалась вона безпорадною і маленькою, стомленою так, що його, чоловічої, руки потребувала. Це сповнило його призабутою радістю — значить, справді близький він їй і потрібний, коли все так переживає; значить, не помилився він, коли в хвилину слабости волів на плече ЇЇ спертись... Значить, друзі вони... Більше — подружжя.
— Я передумала все, Іване,— раптом затрималась вона проти нього, але ж не спинилась і через плече, з кутка вже, докинула:— І тепер ясно мені: ми мусимо розійтися.
Не дочув, здавалось, Іван Семенович — все посміхався ласкаво, але вже тільки губами, немов забув їх стулити, а верх обличчя весь споважнів, зеленавою — через лямпу — блідістю відливаючи.
— Як ти сказала? — мов підглухий, прихилив він вухо.
— Мусимо розійтися.
І ніби з цим словом спав їй тягар з рамен — випросталась і зітхнула з полегкістю; але ж не дивилась на Івана Семеновича, одійшла до вікна і, нігтем об шкло поскрипуючи, підкреслювала цим тишу, що за спиною їй запала.
А коли обернулася,— тіпався правий куточок вуст у Івана Семеновича, в криву гримасу переходив усміх.
— Нащо це ти? — з чудним, як у старого грамофона, прихрипом вигукнув він.— Нащо, Наталко?
І вже спинитись не міг — все, що за довгої мовчанки був передумав, рвалося на язик, шукало вислову. Кидав безладно слова, обривав несподівано речення і знов поспішав говорити; здавалось, боявся, що, замовчавши раз, вдруге заговорити не зможе. Зло й ущипливо докоряв, що зрозуміла його по-міщанськи, ні, зовсім зрозуміти не захотіла; то благав щиро не поспішати — адже не обговорили вони всього, не обміркували вдвох,— а як же сама, його не почувши, може вона все це рішати; то запевняв, що все кінчено, що йому навіть смішно згадати...
Що далі казав, то хвилювався все більше, а що більше він хвилювався, то все спокійнішою ставала вона. Це дратувало чоловіка.
— З ревнощів? — поставив питання руба, несвідомо прагнучи принизити її, щоб хоч так свою силу відчути.
— Ні.
— Ні? — розгубився він перед складністю того, що в коротенькій цій відповіді ховалось, і, бажаючи спростити це й узвичайнити, кинув:— Брешеш! Уходиш, бо простити не можеш...
— Мені нічого прощати тобі, бо ти невинний супроти мене. Ну, кажи, в чому провина твоя, якої я простити не можу? Кажи! — посміхнулась вона очима.— Ні, Іване, не те. Зовсім не те...
Він мовчав. Справді, де гріх його супроти цієї жінки? Його немає і не було. Він не скривдив її, він не зрадив її, він не образив... Тоді що ж? Що штовхає її від нього?
— Докоряєш, що не зрозуміла тебе... Так от спробуй мене зрозуміти, то й побачиш...
Вона сіла при столі проти нього і, тупим кінцем олівця візерунки розводячи, говорила:
— Спробуй зрозуміти мене, Іване... По-хорошому зрозуміти. Як товариша... Як людину. А головне — вір найменшому слову моєму: тільки правду казатиму, не криючись, не вигадуючи; так щиро, як, може, ніколи з тобою не говорила; так правдиво, як важко жінці з чоловіком заговорити...
— Ти от думаєш, що з ревнощів я... Ні, я не ревную, Іване. Вір мені в цьому, як я кожному слову твому про ту співачку. Та й як же я ревнувала б тебе — хіба не дав ти мені найбільшого доказу своєї вірности, допомоги в мене шукавши? Да, ти думав тоді тільки про себе, тобі байдуже було, що, може, болітиме мені від цього; більше — занятий собою, ти зовсім про мене не думав... Але ж це й упевняло мене, що ти справді від мене не відірвався, бо тільки до близьких так егоїстично ставляться...
— А ти брехні хотіла б? — несміливо посміхнувся Іван Семенович.
— Ні, ти знаєш. Але я хочу підкреслити й природу твоєї щирости, чесности супроти мене... Це для тебе вони були потрібні, розумієш — для тебе; а чи потрібні вони для мене, ти навіть не ставив цього питання, бо ти й взагалі не думав про мене. Ти не думав навіть про те, як я до всього цього поставлюсь, бо ти й не припускав, що я можу поставитись не так, як тобі треба... Ти бачив у мені тільки дружину, забуваючи про мене — людину... Це й заспокоювало мене як жінку.
Вона підвелась і широкими — чоловічими — кроками ходила перед столом. Виступаючи, нахилялася вся вперед, чудно якось у попереці ламаючись,— тоді напинали сіреньку байову сукню гострі лопатки. "Яка вона вся суха",— пригадав Іван Семенович її довге тіло, малогруде, з гострими ліктями та твердими колінами; і, злякано тамуючи спогад про инші,— круглі, як повні достиглі яблука,— думав про те, що і вдачі вона сухої... От і тепер... Наче задачу якусь рішивши, пояснює... "Наче Сквирський",— пригадав він довгоносого сухорлявого інженера.
— Ти думав, що як дружина я не можу не допомогти тобі в боротьбі проти того, що нашій родині загрожує. А раз так, то ти й сподівався, що допомога моя — побільшена увага до тебе, гарячіші ласки мої, чи що, дадуть тобі змогу перебороти себе... Звичкою до мене, як жінки, сподівався ти перемогти потяг до иншої...
Вона перехилилася через стіл і, просто в вічі Іванові Семеновичу дивлячись, закінчила:
— І, можливо, що це так і було б... Коли б я того захотіла.
Так, немов вибухло перед ним нестерпуче, ніколи не бачене світло, заплющивсь Іван Семенович, ще й руку поклав на очі, і — здалося йому — довго сидів нерухомо, прислухаючись, як розливається круг нього і в ньому самому широка дзвінка порожнеча. І з далекого далеку, з другого берега долітав йому притишений — байдужий якийсь — голос жінки:
— Я цього не схотіла. А чому? Слухай далі. Що я мала, б за свою допомогу тобі проти тебе ж? Тебе. Але ж цей ти був би зароблений. Зрозумій це, Іване,— зароблений. А я — як і всяка, можу прийняти чоловіка як дар, можу завоювати його як здобич, але заробити — ні! Ну, а завойовувати тебе... Від кого? Адже ніхто не віднімає тебе у мене, не хоче тебе віднімати. Це ти сам, сам уходиш від мене.
— Знаю! Знаю! — замахала на нього рукою, коли зробив непевний рух заперечення.— Скажеш — неправда; всій твоїй поведінці, мовляв, суперечить. Не тікаєш від мене, а чіпляєшся... А хто запевнить мене, що не страх це говорить у тобі, страх порушити звичку... Може, ніщо инше, а тільки звичка тримає тебе коло мене...
Тоді сказав чоловік, як найбільше виправдання своє:
— Я не кохаю її. Ти знаєш.
Але посміхнулася жінка, скорботно трохи:
— Так. Це і є мій найбільший довід. З цього-то я й виходжу. Ти не кохаєш її, більше, ти навіть не знаєш її, і все ж тебе тягне до неї, так тягне, що сам, без допомоги моєї, не можеш їй протистати... Ну, а про що це говорить, для мене ясно: значить, не задовольняю я тебе чимсь як жінка... Значить, шукаєш — несвідомо — иншої... І, може, шукатимеш, доки знайдеш. Тоді звичкою до мене як до дружини не врятуєшся...
Замовкла і довго ходила з кутка в куток: дев'ять разів туди, дев'ять назад — двісті шістнадцять кроків; знав Іван Семенович — по діягоналі в кімнаті дванадцять.
А потім, мов ділову нараду скінчивши, висновки — всього їх життя — повторила:
(Продовження на наступній сторінці)