«Грозовий ранок» Іван Пільгук

Читати онлайн роман Івана Пільгука «Грозовий ранок»

A- A+ A A1 A2 A3

— Частини, але дуже дотепні, Іване! Пригадуєш, ще в семінарії тебе обзивали римачем. Отже, недаремно.

— Я так не хочу... Не хочу, — збуджено повторював поет. — Я того Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок:

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать...

— Здорово, Іване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклі мацапура, а книга є на славу нашим землякам. Чудова книга!

Друзі перегортали сторінки, читали окремі рядки, сміялися. Далі слухали про столичні події, про які сміливо розповідав "курінний".

— На Сенатській площі кожен день паради перед лицем імператорської величності. Заводить муштру на прусський манір. Кожного разу виявляє якесь невдоволення. Одного разу перед імператором проходила рота велетнів гренадерів. Це роздратувало низькорослу величність. Він виявляє неприязнь до кожного, вищого зростом за нього. Пролунала команда: "Стій!" Рота зупинилася. "На коліна!" — заверещав імператор. Гренадери-велетні стояли нерухомо. Тоді ще хрипкіший пролунав вереск: "Кроком руш на Сибір!" Рота рушила за місто, а далі маршем попростувала шляхами на Сибір.

— Це ганьба!

— Образа честі воїна!

— Образа честі людини!

Звівся Іван Петрович.

— Панове! — почав він. — Згадаймо того, хто говорив:

"Скажи же, в чьей голове может быть больше несообразностей, если не в царской?"

— Радіщев! — обізвався один із офіцерів, який знав, що проголошені слова належать автору "Путешествия из Петербурга в Москву" — твору забороненого, але розповсюджуваного просвітителями в рукописних списках. Тому напівголосно додав офіцер: — Це той, що мав мужність сказати: "Не бойся громов всесильного!.. А сия цензура єсть лишняя. Один несмысленнмй урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие лета остановку в шествии разума".

Жвавішала розмова. Коли ж виявилося, що не тільки обраний за "курінного" офіцер, а й сам начальник інспекційної комісії генерал Дотішамп критично ставиться до заходів нового імператора, Іван Петрович прочитав присутнім :

Вельможі царство збунтовали,

Против царя всіх наущали;

Вельможі! Лихо буде вам.

Вельможі! Хто царя не слуха,

Таким обрізать ніс і вуха

І в руки всіх оддать катам.

— Здорово вліпив!

— Обрізать ніс і вуха! Залишить тільки мідний лоб і свинячу потилицю, як в Аракчеєва!

— Ха-ха-ха...

— Правильно!

— Просимо ще Івана Петровича!

Коли вгамувався регіт веселих офіцерів, Котляревський продовжував далі читати уривки з нової, четвертої частини "Енеїди".

Але жваві, невимушені розмови раптово обірвалися, бо в кімнату ввійшов офіцер Вербицький.

— Вербицький духом чує, де можна випити, — обізвався хтось із гурту.

— Така моя доля, — поправив вуса Вербицький і налив келих. — За здоров'я нашого батюшки-царя Павла, — додав він, п'ючи.

— І за упокій душі його батенька Петра Третього, що не своєю смертю помер, — додав один з офіцерів, викликавши усмішки інших.

9

Стежка до Сіркового дуба не заростала, бо нею ходила Наталя, як тільки могла бодай на часинку залишити панське подвір'я. Ще не доходячи до дуба, прислухалася до шелесту листя. Пригадувала, як казав Іван Петрович: "Багато про що шепоче те листя".

Хотіла збагнути його таємничий шепіт. З хвилюванням підходила ближче, але нікого не знаходила тут. Схилялася позолочена гілка, задумливо гнулася до води. Повійне вітер — і розносить, розсипає шепіт. А коли падає листя додолу, то з ним падає і той тихий шепіт. Такий він рідний, дорогий. Хочеться зібрати його в пригорщі, не дати вітрові розносити в безвість.

Тримаючись за віти, нагиналася гнучким станом, зазирала у глибінь. Там, як у дзеркалі, бачила себе, ніби гойдалася на легкій хвилі. Думала: "Кажуть люди, що й русалки гойдаються так на вітах. Та хоч би й русалкою стати, аби..."

Повіяв вітер, погнав жвавіше хвилю, і в ній затремтіла віддзеркалена постать. Заспівала тихо, щоб не приглушити рідний передзвін листя:

Віють вітри, віють буйні,

Аж дерева гнуться,

Ой як болить моє серце,

А сльози не ллються.

Де ти, милий...

Війнув ще рвучкіший вітер, зірвав цілий жмуток жовто-гарячого листя. Погналася за ним, але він упав на течію. Ступила по коліна у воду, та .не спіймала. Дивилася, як пішли по воді від її ніг брижі, погнали листя, і воно закружляло на водограї, мішаючись із збитою піною.

Так і доля людини...

Де ти, милий,

Голуб сизий?

Де ти, озовися?

Пісня застрявала в горлі...

Сіла на вогку землю, обняла коліна руками і думала-гадала, ніби розмовляла з дубом.

Повільно кружляючи, на коліна упав листок. Взяла його, притулила до теплих уст. Пригадувала...

"Він говорив, що листя стає жовто-багряне тоді, коли вбере в себе досхочу сонця... І пахне сонцем".

Пригортала до грудей листок. Здавалося, що вона не одна. Ставало тепліше, втішніше. Зачаровано заніміло дубове гілля...

Та ось знову рвонув вітер, заворушив вітами, покотився тривожний шелест, братаючись із плескотом розбудженої хвилі. В тому шелесті знову й знову снувалася нескінченна розповідь-казка.

Через море до султанських берегів ходили визволителі невільників. Там, на Чорному морі, на камені білому, стояла темниця кам'яна. То не сизії орли клекотали, не буйнії вітри повівали, а біднії невольники плакали-ридали. Ті ридання дівка-бранка зачуває, темницю відмикає, невольників визволяє. Не повернулася до рідного краю дівка-бранка. Зустрівшись на мурах з турецьким пашею, вона сміливо кинула йому прокляття і загинула. Щоб не щезла слава про неї, невільники, повернувшись до рідного краю, насипали в степу на роздоллі високу могилу і назвали її Дівочою могилою. З вітрами розмовляє вона на просторі. А прийде час, — так розповідали люди, — повіють вітри з чотирьох боків — і почується живий голос дівки-бранки. Тоді застугонить дивним гомоном земля...

А вітри гудуть і гудуть, стелять казку-пісню, якою не раз милувався той, з ким поділяла такі оповіді.

Померкле сонце окуталось позолотою. Вловлювала останні його промені. Холод проймав босі ноги. Підвелася, випросталася, склала руки на груди, щоб було тепліше, і понесла свій смуток до панського двору. В думці складала лист до єдиної дорогої людини, називала її соколом сизокрилим, благала, звертаючись до вітру, до зів'ялої трави, сухого очерету, щоб понесли до нього невгамовану скорботу. Шкодувала, що не встигла добре навчитися від нього грамоти.

Чим ближче підходила до панського двору, болючішими ставали думки. Пан став пильніше приглядатися, вимагає одягати нове вбрання, коли наїздять гості. Терпить зневаги від Вербицького, коли той приїздить свататись.

У дворі з докорами зустріла панна, а пані, вирячившись, не вгавала, як перед дощем жаба. Дівчина гордо звела голову, ніби викресала блакитну блискавку непокори. Хотіла бути такою, як та дівка-бранка...

З непроханою журбою линули захмарені дні. Снігом замітало стежку до дуба. Поволі кригою сковувався Дніпро. Та не сковувалися пекучі думи-болі. Єдину втіху знаходила, дивлячись на калиною вишитий рушничок, пригортала його до грудей і пестила найсердечнішими словами, які тільки могла витворити дівоча пісня.

10

У новому вбранні прапорщика Іван Петрович поспішав ранком у штаб полку. Думав про Наталю. Тепер, добувши звання офіцера, він може виконати обіцянку зустрітися з нею. Треба лише домовитись про відпустку і збиратися в дорогу. Багато рожевих думок-надій промайнуло в уяві.

Пригадував зустрічі, тихі розмови. Не міг розвіяти дум, що глибоко опанували ним. А коли біля штабу зустрів знайомого кучера Микиту з маєтку під Золотоношею, то дуже зрадів.

— Як потрапив сюди, Микито?

— Привіз офіцера Вербицького. Він же посватався і заручився з панською дочкою Мартою Тому пан звеліли возити його нашими кіньми.

— То це неабияка подія, — засміявся Іван Петрович.

— Аж панські телята, радіючи, позадирали хвости. А мій буланий, бачите, слухаючи розмову, навіть хвостом хвицнув у правий бік. То, значить, стверджує правду і радіє.

— Доведеться і тобі, Микито, потанцювати на весіллі.

— Не доведеться. Сказано, панське кохання, а наше горювання... Довго дівка ждала, доки таке добро дістала, — посміхнувся Микита.

— Ну, хай їм щастить... А як там живуть наші люди?

— Є прикрості.

— Які?

— Недавно десь запропастилася служниця Наталка. Ще звечора всі гуляли з нагоди сватання, а на ранок не стало дівчини.

— Не стало Наталки? — тривожно перепитав.

— Так-так, Наталки... Тієї, що привіз пан разом з вами. Пам'ятаєте?

— Та ще й як пам'ятаю! А розшукували її?

— Наші дворові люди розшукували, пан бідкається. Така дівчина і запропастилася.

Звістка тяжко вразила Івана Петровича.

(Продовження на наступній сторінці)