Вітер рвонув останніми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготіла бричка.
Виїхали за місто. Віддаля прощально визирав серед горбів та комишів грайливий Псьол. Панас зійшов з брички, шанобливо поглянувши на місто, яке забрало чимало років молодості. Рука потяглася до скриньки. Витяг рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишні узори. Червоний колір єднався з чорним, наче радість із журбою обіймалися, стелячись квітами та півниками. Були вони, як ніколи раніше, милими й рідними, ніби пророчили втіху та скорботи на невідомих шляхах і роздоріжжях.
Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Ніби жмутки сонячних променів лягли туди. Нарешті й сам сів. Коні помчали, помірно вибиваючи копитами одноманітний дріб. У такт йому фурман щось мугикав собі під ніс. Добрі коні йшли прудко, підтюпцем. Бричка помірно гойдалась, колихаючи думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячі від брата і батьків. А над усім виринали постаті тих чоловіків, що перестріли в дорозі біля яру.
Переїхали вже латаними дерев'яними мостами і через Ташань, і через Грунь. Ліси, байраки, степове роздолля. Не одна пісня й легенда народжувалися тут. Та не тільки легенди, а й билиці. Нагонив страху панам і купцям Гаркуша з своєю безстрашною ватагою. Запитав фурмана:
— Про Гаркушу чув розповіді? Що кажуть про нього? Запитання припало до душі фурману, і він охоче розговорився.
— Про Гаркушу тут кожен пастух знає. Такого сміливця та вродливця, мабуть, уже не з'явиться. Хіба в пісні тільки можна почути. Його й біс уночі обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха і свого сотника покинула. Ніби чарівником був той сміливець. З'являвся несподівано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Він не був розбійником. Душа в нього щира, козацька. Коли побратається з ким, то не зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер нема таких... Либонь, тільки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибіру...
— А хто той Гнидка?
— Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповідають, що тільки в казці можна почути.
— Страшне?
— Кому страшне, а кому — примарне, як сон рябої кобили. Хай бояться пани такого, як кози вовка... Бідна голова сей Гнидка був! На все вдатний, чи до ремества, чи до роботи якої. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запальний був! Обідили його неправим судом, землю відібрали. То він почав пиячити, злигався з пройдисвітами і став лютим звіром-розбійником. Одно ім'я Гнидки наводило жах на всю округу. А він і добрий був. Дуже любив свою жінку, заступався за бідноту. Останню сорочку зніме з себе й оддасть нужденному...
Ще довго розповідав фурман різні Гнидчині пригоди, але Панас уже не прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка — дуже цікавий суб'єкт як для етнографа, так і психолога... На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побиту, пригніченого усяким панством... Де одно зогнива, там починає інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому. І от починає він боротьбу за своє місце, за своє право на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де знайдеш його у тому непроглядному мороці, який сповива усе і усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все..."
Ось уже й Опішня, прославлена горшками та сливами. Опішнянські вози, зверху обплетені лозою, як просторі ясла, можна зустріти не тільки на шляхах Полтавщини, а й за її межами. Розвозять опішнянські гончарі свої вироби, а з ними спритні молодиці торгують свіжими та квашеними сливами. Тут, на цих глиняних баюрах, від роду до роду живе, бореться за життя дотепне, життєлюбне опішнянське плем'я. Здавна опішняни звикли мандрувати. Адже недаремно опішнянський гончар Олексій Хромий став побратимом Степана Разіна!
Нагодувавши та напоївши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки. Тепер дедалі частіше доводилося проїздити через дубові ліси. Стоять дуби столітньою сторожею, криючи в своєму гомоні згадки, ніби таємниці, шепочуть про історію пригнобленого люду.
А ось і прославлені диканські велети. Про них згадав і Пушкін:
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казенных
Доныне внукам говорят...
Дуби шумлять у віковій епічній задумі. Прислухався до того завороженого голосу. Чув у ньому набагато більше сказаного поетом. Хто повідав тим дубам вистраждані думи, щоб вони для поколінь зберігали таємниці?.. Дуби шумлять, шумлять...
Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду криє кожен з них. А ось і доріжка, що веде в Чернече до жіночого монастиря, могла б розповісти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль…
Звелів фурманові зупинитися, зійшов з брички, милувався найстарезнішим велетом. Владно, нездвижно стоїть він, сперечаючись своєю могутністю з палацом Кочубеїв, з пишною аркою, під якою проїздив "благословенний". А в гущавині ліщини причаїлася стара церквиця, до якої сходилась колись козацька сірома.
Сонце, низько лягаючи на захід, щедро обсипає червонястим промінням шорстке листя. Те проміння всотує в себе велетенський дуб, угамовуючи невситиму жагу свідка багатьох подій, вкритих сивиною часу...
По шляху з наближенням до Полтави частіше зустрічалися подорожні. Промчить розкішний ридван, курявою обдасть піших заробітчан, що несуть на продаж свою силу, а може, і вроду. Ступала ж тут нога й незабутньої подруги. В думці бриніли скорботно слова її матері: "Будете в місті, відшукайте..." Коли б відшукати, почути рідний голос, почути недомовлену казку, недоспівану пісню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить вловлював у шелесті дубів звабливий голос, що ронить надії в розкриту для почуттів душу. Пригадалось...
Це трапилось весною, коли з неба щедро лилося золото сонця і земля вдягалася в пишні, барвисті шати. Ішов з нею заквітчаною першими польовими квітами степовою доріжкою. "Ти — польова царівна", — тихо говорив. Стала, випросталась. На чолі ніби 'забриніли колоски пшениці, а очі увібрали найяснішу блакить неба. Тоді в її голосі пізнав мелодію повені на Пслі... Сутінками кутався шлях. Потомлені коні уповільнювали ходу.
— Ось уже й Полтава, — обізвався фурман. Вечірньою пітьмою місто зустрічало подорожніх. При-марно помережані ліхтарями вулиці крили в собі таємниці. Наче виповзала кудлата потвора із темені, блимаючи тьмяними очима.
Полтава... Місто слави і безслав'я... Місто тридцяти церков, пам'ятників і розкішних будов. Місто п'ятнадцяти тюрем і сорока шинків. Полтава — стародавнє місто...
* * *
Невеликий під солом'яною стріхою будинок 14 на Монастирській вулиці належав небагатому дворянинові Осипу Адешелідзе. Кілька вікон з пофарбованими в синій колір віконницями виходили на тиху, порослу споришем вулицю, що слалася вниз на долину в підніжжя Монастирської гори. На неї виходило й вікно кімнати, в якій оселився Панас Рудченко.
У протилежний бік вулиця вела до центральної площі міста, оточеної колом державних будинків. Своїми колонадами вони змагалися з пам'ятником Слави, поставленим у центрі розкішного дубового парку. Щоб дістатися сюди з Монастирської вулиці, треба обійти архієрейський сад, на тінявій алеї якого причаїлася древня церквиця, яку відвідував колись полковник Пушкар — сподвижник Богдана Хмельницького.
Цією дорогою о дев'ятій годині ранку простував Панас Якович на службу щоденно. На хвилину зупинявся біля розлогих дубів і вчасно з'являвся до полтавського казначейства, де влаштувався працювати помічником бухгалтера.
Повертався з роботи о четвертій, лягав перепочити на канапці, біля якої повісив подарований матір'ю вишиваний рушничок.
У першу неділю пішов оглядати місто. Зір приваблювали не крамниці, в яких кишіли люди, а краєвиди, що відкривалися з гори від собору. Серед дібров і лугів химерно вигиналася, звиваючись вужем, Ворскла. Мовчазне високе небо вкривало своїм спокоєм ледве осяжну зором далечінь. Ось ніби виринула з надр землі, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи задимленою пащею. Вперше Панас Якович спостерігав таке диво. То мчить поїзд по нещодавно прокладеній через Полтаву залізниці Харків — Кременчук. Перша залізниця з'єднала Полтаву з промисловими і торговими містами.
Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далі — до залізниці. На станцію прибув пасажирський поїзд. Багато люду вийшло з вагонів — купці, ремісники, чиновники, жандарми. Підійшов до паровоза. Велетенська машина чмихає паром. На машині вештаються машиніст і кочегар. Не встиг гаразд розглянути, як загудів паровоз і поїзд рушив.
Стояв, дивився услід. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе вона моїм землякам? Чи перемога розуму заясніє волею і добробутом для народу? Чи, полегшуючи працю, віддасть та машина свою силу народній справі, чи, може, ще посилить гноблення?
Ось промчав товарний поїзд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса", "пшениця", "борошно". Загуркотів поїзд по мосту через Ворсклу, лише показав свій невловимий хвіст.
Повертаючись, Панас зупинився на Подолі, де було пристановисько чумаків. Слухав чумацьку пісню, і вона звучала прощальним голосінням, що виринало з глибини століть, розносячи кигикання чайки та гомін степових вітрів. Занепокоєний думками, пішов на Монастирську гору, з якої небо здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля ніби зомліла в барвистій позолоті, заколисана тишею.
(Продовження на наступній сторінці)