Вузькі сорочинські вулиці, ніби від древності, повгрузали в землю разом з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась зачарована брама — у всій величі красувалася кам'яна Преображенська церква, збудована безславним гетьманом Лівобережної України Данилом Апостолом. Власне, збудована умільцями Полтавщини — каменярами, різьбярами, мулярами. Зір приваблює пластика фасадів, декоративна майстерність ліплення, химерна різьба дверей, кольорова гра вітражів. Українське бароко. Слава трудівничим рукам полтавських умільців!
Роздоріжжями поїхали, залишивши Сорочинці... Несподівано рвонув вітер, засвистів, б'ючись об придорожній покошланий тонконіг та поруділі куделиці буркунів. Наповнений сивизною простір розкришила блискавка.
— Коли б скоріше до тих хуторів доїхати. Там є корчма, — фурман показав пужалном і тривожно поглянув на північ, звідки насовувалась темна хмара. — Но-о-о, ледачі!
— Байдуже, — спокійно відповів Панас. У голосі чулось незадоволення з того, що фурман порушив роздуми.
Та ось ніби велетенський казковий дракон розпростер чорні крила, обіймаючи ними півнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобій з косматою потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завісою кутався обрій, заслоняючи шлях.
— Но-о-о, ледачі!
— Не поспішай... Вперше серед степу бачу такі змагання неба з землею, — Панас аж звівся на бричці, оглядаючи затьмарений небосхил.
Не встигли доїхати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожніх.
У корчмі порозвішували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горілкою. За столом куняли якісь підпилі чоловіки, не скидаючи з себе свиток та вогких сіряків.
Один кремезний з виду, літній чоловік роздягнувся, латав сорочку та зашивав дірки на смугастих штанях, бурмочучи:
— Оце такі бурлацькі заробітки...
— Латай, може, й долю свою драну залатаєш, — відповів сивоголовий, з запалими очима чоловік.
— Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.
— Досить того, що наші діти та жінки плачуть.
— Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька сліз позичати, а своїх не вистачає.
— Плакати, то однак, що дурному з гори бігти, — блиснув очима той, що латав сорочку. — Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькі святі. Ті сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусіди попросимо на латку, — з прихованою посмішкою глянув на завіталих подорожніх, примруживши око.
Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман відвернувся, знизавши плечима.
— Латані сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вільні за царським маніфестом, то на старі латки нашиваємо ще й нові...
— Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графської землі, то, може, й сорочку б мали нову...
— Пошматуєш... Хочеш закабалити себе і своїх дітей та внуків, то бери кілька десятинок землі в Гудовича і сплачуй за неї протягом сорока дев'яти років. Сплачуй уп'ятеро дорожче...
— Не дешевше віддає на викуп і пан Ґалаґан. Дарма, що кажуть, він козацького роду.
— Від того роду дочекалися гіркого плоду.
— Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
— А де той слушний час?
— Запитай вітра в полі.
— Та ще й потихеньку, щоб хто не підслухав, бо спина буде бита.
— Нема долі, і слушного часу не дочекаємося, — понуро загули сіряки.
— А докіль треба голодну нашу волю чимось підживлювати...
— Чаркою горілки...
— Не допоможе...
Чоловіки перезирнулися, криючи якісь таємниці в гірких усмішках.
Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмові шматки недожуреної журби, невиплаканих страждань, недосміяного гіркого сміху, недомовлених проклять. То розмовляли люди невільної праці, сини степового простору і бідності. Ніч своїми широкими обіймами укривала їх у цій похилій придорожній корчмі. Поволі розмови уривались, канули в сірих сутінках.
Чадив каганець, гойдаючи примарні тіні. Ніби козак Голота, посвоячившись з сатаною, шукає роздолля, рветься на волю з похилої корчми...
Фурман ліг спати на долівці. Корчмар запропонував Панасові ослінчик, вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увібрала в себе всі корчмарські пахощі разом з вологою.
— Ні, я пересиджу до ранку, — відповів Панас, примостившись на ослінчику.
Ніч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотів, то затихав дощ за вікнами. Жебоніли струмочки, а за ними снувалася каламуть роздумів, хвилюючих вражень, перемагаючи дрімоту. Розвихрені тіні негоди відміряли тривожні хвилини.
Під ранок дощ ущух. Закліпали зволожені вранішні зорі Сонце, не виринаючи з-за обрію, чекало золотаво-багряним віялом проміння по верхів'ях дерев, ніби довідувалось, чи можна спокійно визирнути на обважнілу, зволожену землю. Ночівники-нетяги один по одному зникли з корчми...
Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюці, колихаючись по розмитих вибоїнах. Благословляючи народження дня, забриніли на променевих струнах стрижі. Над чорною ріллею поважно попливли в сизому повітрі граки. Під склепінням прозорого неба кожна жива істота почала славити життя. Хотілося обіймати зриму далеч, збагнути осінні кольори лісу, до якого наблизилась бричка.
Ніби виринули з лісу — стали на дорозі чотири чоловіки. З ними кудлатий собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бік, оглянувся на Панаса. Той прочитав у його погляді щось непевне.
— Но-о-о! З дороги там! Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед сповіддю, — пробував пожартувати фурман, приховуючи острах.
Але чоловіки, як кам'яні ідоли, стояли на дорозі, не зрушили з колії. Найкремезніший схопив коней за вудила.
— Стій! — владно зупинив подорожніх. Пес загарчав, показавши зуби. Панас пізнав того, що латав сорочку в корчмі. Вигляд його був суворий і владний.
Чоловіки обступили бричку. В одного, підперезаного вірьовкою, виглядала сокира. В другого в руці — замашна дубина. Стояли просто і твердо, як господарі на власній землі.
— Хто їде? Звідки й куди?
— Так-таки іменно... Звідки і куди? — хитро додав натоптуваний, з круглим, зарослим, як у куширі, обличчям чоловік. За халявою в нього виднівся колодій.
Панаса не стільки злякала, як зацікавила ця подія. Він витяг цигарки, запалив і зійшов з брички.
— Добридень вам, добрі люди! — з усмішкою привітався і простягнув цигарки невідомим. — Запалюймо!
— Запалимо потім, — понуро відповів той, що зупинив коні. — А зараз у нас є діло.
— У доброму ділі треба, щоб були руки білі, — пробував пожартувати фурман.
— Руки у нас не білі, а отакі, — показав свою, як гиря, руку отаман. — Ми чорними руками робимо святе діло.
— Та шукаємо свою голодну волю! Охляла вона, як курка на прив'язі, — додав другий.
— Так-таки іменно, що голодна. Як на прив'язі під тином.
— То такі шукачі і є добрими людьми, — Панас не втрачав спокою. З його уст не сходила лагідна усмішка. Помітив, як промайнула усмішка і в великих очах наймолодшого. Щось добре і гнівне світилося в них.
— Хіба ми такими дурнями родились, — обізвався юнак, — щоб лише байдикувати по світу, незрячими шукати шляхів? Хто шукає, той знаходить... Мені хочеться з цим чоловіком порозмовляти.
— Порозмовляй, Гнате! Ти ж умієш підсипати перцю у варену юшку.
— Так-таки іменно, — сміявся присадкуватий, поправляючи колодій за халявою.
Чоловіки тісніше обступили подорожніх. Дивилися суворими очима, в яких світилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте від давніх поколінь половецького хижого роздолля. Читав у них Панас жагу, пронесену крізь століття до днів голодної волі.
— Вийшли з яру на шлях, — знову заговорив Гнат, — відбирати своє, награбоване багатіями... Ви що везете? Може, маєте великі гроші, то поділімося з нами, — загадково усміхнувся. У його великих очах світились і згасали вогники.
— Так-таки іменно, поділімося з нами... Потруси, Гнате, їхню калитку, — підтоптуватий торкався до колодія за халявою.
— Великих грошей не маю, — неквапливо відповів Панас і, витягнувши з кишені гаманця, подав його юнакові.
Чоловіки обступили його, дивилися, що там є. Перемовилися між собою.
— Поділимося пополам, — твердо заговорив Гнат. — Один червінець нам, другий — вам, може, знадобиться в дорозі. А то ще зустрінуть вас наші спільники по той бік яру. Треба й з ними поділитися. Це ми позичаємо до слушного часу. Коли надійде наш час, то повернемо борг.
— З процентом, — додав кремезний.
— Так-таки іменно, що повернемо... Добре придумав, Гнате!
— В поліцію, мабуть, доноса напишете? Не кваптеся. Вітра в полі не спіймати. А яри наші несходимі. Та й ночі темні — наші побратими.
— Поліція так само осоружна мені, як і вам. На таких, як я, теж пишуть доноси.
Чоловіки загадково переглянулися.
— То ви, паничу, теж за нашого брата? — широко розплющеними очима дивився Гнат. — Такого ми ще не зустрічали.
— Безталання ваше болить кожній чесній людині.
(Продовження на наступній сторінці)