«Зачаровані музиканти» Галина Пагутяк — страница 33

Читати онлайн роман Галини Пагутяк «Зачаровані музиканти»

A

    Ні, тепер усе мало бути по-іншому. І музиканти змінились, а в Матвія на пальці сяяв перстень княгині. Музиканти дивились на перстень, а він на них. Обидва були молоді: один чорнявий, схожий на цигана, інший – з довгим білим волоссям. Вбрані по— старосвітськи в довгі плащі з каптурами, вузькі штани, заправлені і сап’янці.

    — Дійшов? – сказав чорнявий, не то стверджуючи, не то питаючи, чи правда се, чи їм привиджується.

    Другий зітхнув, вийняв з торби скрипку й подав Матвієві. Той не вагаючись прийняв її, бо знав, що тепер усе буде по-іншому, тепер його мусять прийняти до кумпанії. Він посміхнувся.

    — Чого шкіришся? – гримнув чорнявий. – Ще не поставив нам могорича, а вже тішишся. І грати на скрипці не вмієш.

    — Навчуся, — відказав мирно Матвій.

    — Ти навіть тримати її не вмієш.

    — Годі тобі, ми теж не вродились музикантами, — озвався білий, і Матвій помітив, що у нього сумирні сиві очі, а одна повіка чогось сіпається. Білий продовжив:

    — Чи ти знаєш, що ми служимо княгині й вона для нас важніша, ніж князь?

    — Тепер буду знати. А ви ті, хто літає в повітрі?

    — Коні літають, а не ми, — пояснив білий. – Люди не літають.

    — А я й не кажу про людей.

    — Нема чого балакати. Мусимо втрапити нині до двору, — обірвав чорнявий. – По дорозі розкажемо, що та як.

    Матвій подивився і побачив, що очі в чорнявого не злі й не колючі, а просто втомлені, що його дуже врадувало. Білявий дав йому торбу, щоб покласти до неї скрипку. Матвій завважив у нього на мізинному пальці темний обідок, наче від розпеченого персня, але не пов’язав це зі своєю фортуною, бо ж у нього на пальці була квітка і він майже її не відчував.

    — Наші коні літають лише при місяці, — тихо пояснив їхню пішу подорож білявий.

    — Я знаю.

    — Звісно, знаєш, — перекривив його чорнявий. – А коли будеш знати ще більше, пожалкуєш, що втрапив сюди. За тими, хто потрапляє землею, тягнеться кривавий слід. Тому найперше ми підемо до озера Обшир, щоб ти змив із себе кров.

    " Так, — подумав Матвій, — кров з мого серця."

    Він уже звик до своєї рани. Така сама була в його діда, і в його батька, і могла би бути в сина, якби Матвій мав сина. Цю рану завдано не рукою, а поглядом. І хоч зараз кров не текла, Матвій здогадувався, що мають на увазі музиканти. Він стікатиме кров’ю доти, доки це потрібно.

    Печера коло Ілова. Княжий двір.

    — От ми й прийшли, — сказав чоловік-олень, коли попереду заясніло сонячне світло.

    Івась з Боніфацієм довго терли очі, звикаючи до звичайного денного світла, а не до примарного. Потім виявилось, що під ногами в них вода, попереду верболіз, а назад вони не встигли глянути, бо чоловік-олень повів їх через лози кудись вгору й через якийсь час вони побачили високу заліснену гору, де просвічував сірий камінь.

    — Ми останні, — мовив чоловік-олень. – Либонь, і коні вже там.

    Івась ніколи не бачив таких високих гір, вищих навіть за Бокоцин, а гора з каменем була схожа на височезну копицю сіна.

    — Там, — продовжив чоловік-олень, — двір князя, а двір княгині он там. Ми туди вночі підемо. А доки ми тут – ні слова про княгиню.

    — Чому?

    "Вічно він лізе зі своїми питаннями, — розсердився Боніфацій на малого. – Треба не питати, а слухати. Хто мовчить, той завше виглядає мудрішим."

    Чоловік-олень буркнув:

    — Так заведено. Ходімо швидше, аби нас людиська не помітили. Оселились тут, ніби місця ніде нема.

    Боніфацій зиркнув бистрим оком довкола, і не так побачив, як відчув запах хатнього диму і запах коси. Ніби ще рано було косити. Таки-так, не було на косі свіжої крові трави, просто вітер приніс неприємний запах заліза, що колись стинало траву. Потім засвербіло в носі від підкови, загубленої конем. Вона обросла мулом і все одно заважала потічку. Треба її вийняти. Але часу на те не було. Невдовзі вони опинились біля підніжжя гори, на схилах якої дерева росли абияк, а поміж ними лежали брили торішнього листя. Його вологий кислий дух нагадав Івасю й Боніфацію про зимування в лігві ведмедя. Після того, що сталося з ними під землею, обидва врешті змирилися з тим, що проспали цілу зиму, вкоротивши собі й так недовгого людського віку.

    — Декому й куцого віку вистарчить, аби накоїти лиха, — мовив чоловік-олень, читаючи думки так, ніби читав книжку й одразу коментував прочитане.

    Боніфацій одразу погодився:

    — Твоя правда.

    — Не моя, а твоя, — відрізав чоловік-олень, настрій якого мінявся, як погода в марці. Він щось поворушив рукою в листі, відкинув суху гілляку і сказав: Заходьте!

    Чоловіка з хлопцем ніби засмоктало в гору, вичавивши з легень повітря, і вдихнути вони змогли уже у великій печері, де крім них нікого не виявилося, а у стінах блищали круглі камінці й пахло затхлістю.

    — Господарю, — мовив урочисто чоловік-олень, — я привів під твій дах дві людські істоти і здаю їх на твою ласку!

    Не можна сказати, щоб такі слова сподобались двом людським істотам, але обоє служили в своєму наземному житті, не належали до панства, і розуміли, що ліпше промовчати. Але й страху не треба виказувати. Звичайна поштивість буде якраз.

    У темному кутку почувся шурхіт і звідти вийшов високий чоловік без жодних звіриних додатків, та ще й такий гарний на вроду і шляхетний на виду, що, якби він посміхнувся, вони б стали перед ним на коліна як перед янголом. Але навіть тіні посмішки не було на тому лиці, ніби він носив по комусь жалобу, не показну, а глибоку й щиру.

    Чоловік-олень вклонився, і вони теж вклонились. Господар, князь, довго дивився на Боніфація й малого, Нарешті звів брови:

    — То що мені з ними робити?

    — Здаю на твою ласку, господарю. Сі двоє проспали зиму, бачили без світла, і щось помогло їм перейти мертвий Дунай.

    — Що помогло? Тебе питаю! – звернувся князь до Боніфація, і той втішився, бо, хоч малий робив більше успіхів, але спитали його, як старшого.

    — Ми перейшли... по руках, — квапливо відповів Боніфацій і додав: князю.

    — Що ж ви їм дали, аби вони вас перенесли?

    — Та жовту квітку Івась пустив по воді. Бо ми не знала, яка то вода – жива чи мертва. Виявилось, мертва.

    — Мертва для вас, — буркнув князь і звернувся до Івася: Чого ж ти нічого не питаєш мене, отроче?

    — Надто багато питань, князю! – смиренно мовив Івась. – А часу в тебе мало.

    "Диви, — подумав добродушно Боніфацій, — який смілий! Ну, що ж, хай він і мудріший за мене, але замало прожив..." І теж наважився спитати:

    — А чи міг би я запитати вас, князю, чи здоровий той коник, якого привели з лісу акурат перед самою зимою?

    — Привели трьох, не знаю, про кого ти питаєш? Утім, ти ще побачиш, як підемо увечері.

    Князь повернувся і зник у тому ж темному кутку. За все своє життя Боніфацій надивився чимало вельможного панства, але тепер усі ці гонорові шляхтичі здавалися йому нікчемами супроти цього чоловіка, вбраного в просту темну одежу.

    Озеро Обшир. Надвечір.

    То була тяжка дорога, схожа на дорогу, яку проходить недужий, перш ніж стрінеться зі смертю. Музиканти поспішали і Матвій ледве за ними встигав. У нього боліло серце. Спершу билось, як пташина в тісній клітці, потім біль почав наростати. Чого хотіло серце? Що йому не подобалось в Матвієвих грудях? Хлопець втрачав сили, біль віддавав на кожній грудці глини, коли він підіймався на пагорб, і коли спускався з нього. Врешті він упав і не міг підвестися. Над ним нахилився білий музикант, і в очах його було співчуття.

    — Мусиш дійти, хлопче, — сказав він.

    Підняв його на ноги одним рухом і поволік за собою. А потім його підхопив чорнявий музикант. Його майже несли. Їм дуже на тому залежало, щоб привести Матвія до княгині. Не так, як раніше, коли два рази покидали його в дурному становищі. Наче насміхались. І Матвій знав, що не вмре зараз, бо це місце, де не вмирають. Він буде терпіти ці муки, бо так мусить бути. І здається, не лише за себе, а й за весь людський рід, що чимось завинив перед Тими, що літають в повітрі...

    Вони йшли дорогою, яка звивалася пологими схилами, терасами, лісами, і день ніяк не закінчувався. Сонце пекло голову, сушило уста, але не вільно було ні пити, ні їсти. Так сказав чорний музикант. Та й не хотілося нічого, тільки впасти й не рухатись.

    Коли нарешті почало сутеніти і все довкола втратило яскравість барв, почав темніти перстень з кульбаби. Не в’янути, а темніти, і далі спалахнув разом з останніми променями призахідного сонця. Але боліло менше, ніж серце. На пальці Матвія залишився лише обідок спеченої шкіри. Такий самий, як у білого музиканта, і такий самий, як у чорного.

    Вони вступили до лісу і невдовзі опинились на березі невеликого озера з темною густою водою. Колись воно було більшим, але бракло у ньому води небесної і земною, і згодом, через тисячу років, воно перетвориться спершу на болото, мочар, а далі на галявину, на якій уночі танцюватимуть майки, крихітні істоти, що раз на рік на Трійцю приходять до людських жител ховатися в клечанні на хаті. Ніхто не знає, чому вони це роблять, окрім них самих.

    Матвія відпустили і він впав навколішки просто в болото, торкнувся руками води і вона відразу забарвилася кров’ю. Він мив руки, але не міг відмити від крові.

    Над ним стояв чорний музикант.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора