А в самого серденько зробилося, як грудка льоду й застигло від жаху. Чоловік-олень просунув голову в отвір й сказав розважливо:
— Я не оживляю мертвих. Не маю на се права.
— Він не мертвий! – заголосив Івась, б’ючи кулачками непорушне скорцюблене тіло. Він не уявляв, як житиме далі без Боніфація, що робитиме без нього.
Боніфацій чхнув раз, другий, а тоді докірливо пробурчав:
— Мені такий гарний сон снився. Ніби я був серед янголів.
— Видиш, — так само з докором зауважив чоловік-олень, — він уже вмер, і там йому було добре. Навіщо було вертати чоловіка з такого гарного місця?
— Він спав, — з притиском мовив Івась, розтираючи сльози по брудних щоках. – А не вмер.
— Яка різниця? Вилазь, старий, весна надворі...
З великими труднощами Івасик витягнув Боніфація на світ Божий і побачив, що за зиму в того виросла велика борода.
— Який ти смішний! – пирснув хлопець.
— Мало того, що не дав сон додивитись, ще й смієшся з мене!
— Не з тебе, а з твоєї бороди!
Боніфацій провів долонею по підборідді й зачепився за щось розкустране й колюче.
— Ого! Як православний піп! Де моя бритва?
Чоловік-олень порався коло невеликого багаття, варячи в ньому якесь пійло; в суміші запахів перед вела живиця. Він витяг з кишені крем’яного ножа й кинув Боніфацію, пробурчавши:
— У ангелів ти, напевно, голився б золотою бритвою!
— Та годі тобі, — примирливо мовив Івасик, підставляючи бліде личко сонцю. Хотілось, щоб воно було теплішим, та що вдієш...У голові все переплуталось: зима і весна, сон і дійсність. І почував він себе якось дивно, ніби сам перемінився. Івасик навіть мазнув рукою по підборідді, чи не виросла в нього така сама борода, як у Боніфація. Тоді глянув на ноги: ні ніби стали довші, бо з холошів штанів стирчали голі литки, а руки вилізали з рукавів, і від того ставало ще зимніше.
Боніфацій відчикрижив бороду, зітхнув, помітивши сиві волосини, й мовив до Івася:
— Як ти виріс за одну ніч!
— Пийте!
І чоловік-олень подав йому дерев’яну чашу з темним пійлом. Спершу старшому, тоді малому. Ті охоче випили і за хвилю чоловік-олень повідомив удавано-байдуже:
— Ви проспали цілу зиму.
— Хіба? – витріщився Боніфацій. – Не бреши, рогатий!
Той зі злості аж потемнів на виду:
— То ви, людиська, брешете, в ми, що живемо під землею, а дехто ще й літає в повітрі, не брешемо!
— В повітрі літає, хто? – похопився Боніфацій, але чоловік-олень повернувся до них спиною.
— Перепрошую, — мовив Івасик. – Він ще...не розуміє, куди потрапив.
Чоловік-олень зміряв його з ніг до голови зацікавленим поглядом.
— Розумієш, Боніфацій колись літав. Зробив собі крила.
— Намалював, — буркнув Боніфацій.
— Ну, й що з того?
— Візьмемо його з собою до князя і княгині! — випалив Івасик. – Він не може жити з людьми.
— А хто може з ними жити? – гнівно мовив чоловік-олень і з рогів його посипались трохи прив’ялі квітки.
— Я без нього не піду!
— Нехай дякує, що не відібрав крила у орла, а намалював, і нехай дякує, що поховав брата нашого, хатника, і за те, що не потривожив житнього вовка. А за дурні слова доведеться втяти йому язик.
— Він жартує, — засміявся хлопець, плескаючи Боніфація по плечі, а той поцікавився:
— Якого ще житнього вовка?
Під землею.
Івась уже знав, що вони мандруватимуть під землею, оскільки не літають в повітрі. По землі йти і небезпечно, і довго, дуже довго. А князь і княгиня не люблять, коли спізнюються.
Вирушили вони чомусь уночі. Чоловік-олень лагодив курені, підправляв щось, аби не сидіти без діла, з усміхом позираючи на Боніфація, який ніяк не міг дотямити, що проспав усеньку зиму в барлозі ведмедя. Власне, на думку чоловіка-оленя, нічого дивного в цьому не було: що ж іще робити взимку?
Вони увійшли в один з отворів, затулений густою яличкою, спершу поповзли, а невдовзі Івась зміг уже випростатись. Він не уявляв, що в землі може бути стільки дірок, себто підземних доріг, куди вільно міг пройти кінь, але візок, напевно, ні. Згори сипалась суха глина і стирчало коріння, але стіни підземелля були рівні, як обтесані, а долівка гладенька. Хід весь час розгалужувався, і без провідника вони з Боніфацієм могли б заблукати. Йшли вниз, десь дзюркотіла вода, але звідкись допливало свіже повітря, тому дихати було легко. Про те, що вони йдуть без світла, і все бачать, ні хлопець, ні Боніфацій не замислювались; ця думка не з’явилась у них жодного разу. Вони були тут не самі. Чули якісь голоси, чоловік-олень вигукував вітання невидимим істотам, які йшли іншими ходами. Але намагався з ніким не зустрічатись, побоюючись, щоб люди, яких він веде, не виявились негречними. Втомився від них, хотів нарешті спекатись отих людських істот. Простіше було б їх убити, аби вони не повернулись до людей, й не наплели різних нісенітниць. Але вбивати чоловік-олень не мав права. Майже був певний, що старий не прокинеться, але не врахував, що малий виявиться таким сильним, що поверне того до життя. Серце в Боніфація було як у старого пня. Він би й так помер. А малий умів читати думки. От кого б варто було убити. Правда, знаючи про це, тепер чоловік-олень тримав свої думки подалі, хоча й не був певний, що малий не зуміє відчинити і цю потаємну комірку. А може, вже й відкрив, але прикидається.
Дорога була важкою, але чоловік-олень не збирався давати перепочинок людям, доки не втомився сам. Одне діло бігати по лісі, інше – йти в задусі, весь час зачіпаючись рогами за коріння дерев. Дорогу він знав добре, уже сто літ щороку ходив нею до князівських дворів, та й знаки при потребі можна було відчитати, але дорога то вгору, то вниз вимагала зосередженості, а тому чоловік-олень не відволікався на бесіду з людьми. Його більше тривожила думка про оленів, що лишились без свого пастуха. Правда, людиська мали Великий піст і не полювали, однак могло щось трапитися з малими і оленицями. Звісно, він хотів побачити князя й княгиню, взяти участь в обряді, довідатись новини від князівської челяді.
Вістка про те, що він веде двох людей, напевно, полетіла поперед нього з круками, голубами та перелітками , і чоловік-олень побоювався, що може з’явитися післанець і наказати відвести людей назад, чи навіть напоїти труткою й закопати в яру.
Він почув, як хлопчик різко видихнув повітря і, здогадався, що той зумів відімкнути замок до його думок.
— А пощо було йти до Чорного лісу? – пробурчав чоловік-олень. – Мало вам людського розуму, ще й нашого хочете?
— Не треба мені вашого розуму! Я хочу знати, чому земля внизу, а небо вгорі, чому одні квіти червоні, а інші білі, чому вони по-різному говорять, і чому вітер!.. – вигукнув йому в спину Івась.
— То спитай! Велика меція! Як мені треба, я питаю в них, і все. Ти просто не вмієш питати, і прийшов до Чорного лісу, аби тобі хтось розтлумачив. Дурний єси!
— Сам дурний!
— Івасю, не можна так до старшого, — злякався Боніфацій, дивуючись, яким смілим став пахолок Домницького. Як не тримати слуг в кулаці, ті швидко знахабніють.
— А ще я хочу знати, — твердо мовив Івась, — чому одні люди мають карати й милувати інших!
— Се питання не до мене, — розвів руками чоловік-олень. – Як на те пішло, то ми теж підкоряємось. Князю й княгині. Але не так, як ви, ні...
— А як? – спитав Боніфацій.
— Як усе живе залежить від сонця і місяця, так ми залежимо від князя й княгині. Ми їм не рівня.
— Отак і у нас, — зітхнув Боніфацій. – Цілий світ однаковий. А чи може бути по-іншому? Чому воно так?
— Спитай у нього.
— У кого?
— У світу, — відрізав чоловік-олень.
На березі. Полудень.
Коли Матвій покинув монастир, то почав шукати собі якусь дорогу, і нарешті знайшов, правда, таку заболочену, що довелося йти краєм, по слизькій молодій траві. Він жодного разу не обернувся, бо якби зробив це, то втопився б у відчаї. Так він дійшов до Дністра, як йому здавалось, так звалась ця велика ріка, повна каламутної весняної води, і побачив хатинку Перевізника, а сам слуга ріки сидів, підставивши старе зморшкувате обличчя сонцю з таким виразом, наче сподівався, що сонячне світло поверне йому назад молоде лице. Матвієві завжди сумно було дивитись на старих, і довгий час він прожив через старих ченців, а послушник Тимофій, незважаючи на молодий вік, був старим уже, як народився." Я не буду таким," — сказав сам собі Матвій. Він знав, що у нього інша доля. Він підніматиметься все вгору й вгору, доки не залишаться лиш небо і сонце.
Потрібно було переправитися через ріку, і він робив це нераз, бо Дністер звивається, як змія. Щойно переплив на той берег, а далі знову перед тобою ріка: з високим чи низьким берегом, з синьою чи сірою водою.
Хлопець вклонився старому Перевізнику, і той довго тер підсліпуваті очі, наповнені пекучим сонячним світлом, а далі позіхнув:
— Хочеш та той бік?
— Не знаю, чи хочу. – відказав Матвій, відчуваючи несказанну радість свободи.
— То посидь, подумай.
Старий посунувся, хоч на колоді було вдосталь місця. Він зауважив подряпані руки, вже без крові, бо Матвій змив їх у калабані.
— Грошей, певно, не маєш? Із якого монастиря втік?
(Продовження на наступній сторінці)