Як виявилось, пані Люда недавно влаштувалась працювати домогосподаркою в одного великого начальника, і той навіть уже встиг їй трохи погризти печінку вказівками про догляд цінного полотна!
Жінчине свідчення запротоколювали, саму її одразу записали у свідки. Правда, така необережність
коштувала їй роботи, але вона й сама збиралась покидати хазяїна: мовляв, вередує, як перший мільйонер, а платить — як останній жебрак.
— А того хазяїна звуть часом не Вербовський? — поцікавилась Софійка, почувши від Пустельника пригоду.
— Прізвище інше. Але Вербовський — один із його найближчих приятелів!
Ланцюжок намічається — хай Бог милує!..
Судячи з усього, картини тим багачам такі потрібні, як п’яте колесо до воза. Але, видно, пішла мода не лише діамантами вихвалятись, а й причетністю до мистецтва, то нате й мій глек на капусту: ласкаво просимо в домашню галерею!
До речі, то був "Київський пейзаж" Шишка. Решту полотен ще належиться знайти. Але крига скресла, і її вже не спинити!
Тимчасову підписку про невиїзд вручили Кваші й Калиничу. Але, здається, вони обидва стали співпрацювати зі слідством. Для першого не первина, досвіду співпраці з органами йому не позичати. Калинич же намагається все поставити на платну основу, тобто готовий співпрацювати з будь-яким, якщо це за гарні гроші...
— Не поміняйте неволі комуністичного режиму на неволю споживацтва!
Га? Це сказав Сашко! Ну, так, вони вже годину бродять травневим Вишнополем і розмовляють про ці події!
— Ні, це не я сказав. Це Папа Римський Іван Павло Другий!
"...На неволю споживацтва!" Боже, як точно, як по-сучасному висловлено те, що хотіла домести Софійці Хазяйка! Боже, який розумний Сашко! Тобто Іван Павло Другий...
О, Сашко теж росте! Його книжковий секрет доволі швидко розкрився. Виявляється, все просто. Він надивився на те, що відбувається, вдумався в те, що відбувалось, і все більше відчував, що власної снаги розібратись у всьому таки бракує. Останньою краплею стало Софійчино-Вітине поетування після грози. Тож Сашко Фадійчук вирішив узятись за розум і став більше читати! Точніше став читати! З того всього навіть посоліднішав, повищав, розправив плечі...
Софійка, звісно, теж не дрімала. Нюшила, нипала і думала...
— Не може бути, щоб Мокренко поклав у основу коду сучасний сленг! — ділилась новим припущенням.
— Звісно, не може! — поважно відказав Сашко. — Але він міг покласти в основу якусь іншу мову!
— Наприклад?
— Не ображайся, але я чув, що люди в тюрмах балакають по-своєму... Кажеш, він пробув у таборах тридцять років?
— Але ж, Сашку, не забуваймо, що і він, і ті, з ким довелося сидіти, — все-таки люди інтелігентні! Вони знали по кілька іноземних, могли відрізнити Баха від Бетховена, Венеру від... Цирцеї!
— Іноземних мов? То може, код варто шукати у французькій чи німецькій?
— Знаєш, у цьому є резон! Відкаплонить, кливеньский, скумає, кувезно... Правда, на французьку щось не дуже...
— Стривай! — Сашко забув свою поважність і по-дитячому округлив очі. — Він же всиновлений? Був підлітком, коли Його взяли від... Від старців, ти казала?
]— Мова жебраків! — погодилась Софійка.
Щ— Так одразу й жебраки! — посерйознішав хлоп'як. — А я б, наприклад, слово "старці" розумів би насамперед як старі, отже, мудрі люди!
Після цих слів і Софійка, й Сашко, здається, обоє згадали торішню пригоду з прокляттям роду Кулаківських і загадкову зустріч із сивим пророком... Аж морозом обдало!..
— Сашку, ти... Ти!.. Словом, твоя ідея варта уваги!
Прогрес пішов і з хатніми гризунами. Тато відвіз до лісосмуги поблизу фірми ще чотири освічені сіроманки. Уже другий день пастка порожня, і є надія, що то були останні миші.
Навчальний же рік невпинно котився до завершення. Пахло канікулами, і Асьчина і Лізчина компанія все частіше прогулювала уроки та пиячила. Проте найцікавіше поводилась Завадчука!
— Все, дівки, я банячити не йду! Після останньої туси в парку то для мене буде зажирно!
— Навіть за наші башлі? — дивуються аківки.
— Геть якщо ви мені ще й доплатите!
— І якщо Кулаківського та інших поців удасться закадрити?
— О, від того баклажана в мене взагалі передоз! Сервус, стакановки!
Лиш час від часу вона підбігала до Софійки і довірливо, як найкращій подружці, шептала:
— Ой, Софко, в мене така ломка! Вуха в'януть! Сьогодні приснилось, що сигареткою затягнулась — така ж красота! Ой, не витримаю, зірвусь!
Але все частіше вона підходила з іншим, більш переможним:
— Ну, Софко, заціни-но моє терпіння! Як тобі моя сила волі, га?
І Софійка захоплювалась її мужністю!
53. ТРЕТІЙ Сон ВІД ШАФИ
Софійка чекала!
Серце підказувало, що це має статися ось-ось, може, й цієї ночі, тож про всяк випадок гарно поприбирала в квартирі, виставила на підвіконня свіжий Сашків букет (відчинила б і вікно, якби не нудотний цигарковий дим з нижнього помешкання). І головне — до блиску перетерла-перетрусила у шафі.
Тож коли озвалося заповітне "Ночуй у шафі!", Софійка вже не могла відрізнити, чи це так матеріалізувалось її чекання, чи сталося те, що мусило статись.
Цього разу Хазяйка була не така, як у попередньому сні. Напівпрозора й така сяйливо-сива, що промінилась навсібіч. За тим світінням годі було розгледіти її худеньку постать. Софійка, замружившись, помітила в її руках загорнену в газету чи то дошку, чи то картину.
Голос також не був звичайний. Тихий і розкотисто-лункий водночас, він звучав чи то шепотом, чи то з самого космосу:
— Через тебе, Софійко, маю передати галереї дарунок. За те, що музейним працівникам, і Пустельникові, й тобі не забракло самовідданости, мужности, сміливости, що не одступили свого, хоч які трудності були і ще будуть!.. Мусіш піти до музею і звернутись до
Миколаївни: отак і так, Хазяйка просила одвідати комірчину, де зберігаються фонди. Там найдіте отсю річ і розгорніте її. Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури, нашого з тобою роду! Мій совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя! На сему мусю йти, зоставайся здорова, мій цвіточку, моя рідна Софійко, і будьте щасливі!
Щось на кшталт поцілунку легко торкнуло Софічине чоло, хоч Хазяйка не те що не наближалась, а, навпаки, швидко розчинялася в осяйному просторі. Ще трохи — і перед Софійкою не стало нікого й нічого, лиш золотистий туман.
Вона прокинулась.
Як добре, що нині субота, і можна зразу бігти в Музей!
Миколаївна, традиційно обв'язана пуховою хусткою, сиділа на чергуванні — мовби чекала! Втім, після того, як Софійці приснилась Хазяйка, Миколаївна дивилась на дівчинку, як на вищу істоту.
— Звичайно, Софійко, підемо й подивимось! — працівниця ні секунди не сумнівалась у її словах. Узяла ключі й мало не бігцем пошкутильгала до флігеля у внутрішньому дворику музею — комірчини, себто Фондів.
Тісну кімнату заповнили широкі шафи й полиці, заставлені різного калібру експонатами. Глеки, вази, бюсти, барельєфи, меблі, просто уламки... Позапаковувані в тканину, папір чи целофан, на кожному цифри-номерки. В кутку штабелями понаскладено зачохлені картини, і Софійці з Миколаївною довелось добряче понишпорити, розпаковуючи кожну й шукаючи під чохлами газетну обгортку зі сну...
Боже, невже цей третій сон від шафи Софійка наснила-намарила собі сама, невже ніякого дару немає?!
Проте Миколаївна і гадки не мала падати духом! Віддихавшись, відпчихавшись від пилу й прохрупавши-розім’явши свого болящого поперека, вона з новою силою кинулась на нову групу експонатів: тих, що зберігалися з меншою пошаною, лежачи охайною горою на підлозі.
— Ой! Протекло! Підгнило! — сплеснула руками над картиною.
Газетна обгортка місцями помокріла, аж поприлипала до полотна.
— А може, просто ще одна свіжа підробка, запакована замість старої картини? — бурмотіла сама до себе, нетерпляче здираючи газетні клапті.
Але Софійка відчувала мандраж, можна сказати, передчуття дива.
— Свят-свят-свят! — перехрестилась Миколаївна, віддерши черговий шмат газети. — Невже оновилась?!
Перед їхнім зором постала... ікона! Мальована чи то на чорному дереві, чи то й на металі, обрамлена чорною, поточеною шашлем рамою, вона відкривала на чорному тлі страдницьке, але разом з тим просвітлене обличчя Ісуса Христа. Одне його око, правда, видні-лось погано, зрештою, як і плечі й тулуб, але решта обличчя та німб — аж блищали, наче збризнуті живлющою водою, наче продирались крізь темряву!
— Вона ж була... Тутечки ж нічого не було! — викрикувала Миколаївна. — Лише плямка іржава на чорному фоні! Вона ж навіть реставрації не підлягала, тільки й того, що записана як ікона, тому й не викинули!
Вона торкнула образ і подивилась на вологі пальці:
— Наче сльози! Ні, наче пахуче миро, от понюхай!
Софійка принюхалась і відчула аромат ладану. Як у
церкві, куди заходила з тітонькою в Києві. Бо у Вишнополі церкви не було, лиш будиночок, переобладнаний під церкву після якогось заводського цеху, і вона досі пахнула мастилом та дьогтем!
Погукали працівників, ті позбігались і зачудовано повклякали перед іконою.
(Продовження на наступній сторінці)