— Привіт! Та от... В інтернеті треба дещо...
— У мене?
Ото ж бо й скажи, хіба не доля?!
— Можна у тебе...
— Гаразд, тільки не зараз!
— І в тебе клава здохла? — єхидненько усміхнулась і вже рушила гордо йти далі.
— Ні, в мене ніхто не здох, просто ми з татом зараз... Пригадуєш, я тобі розказував про розкопки? Так от, поки погода і поки ще не все позаростало травою, ми вирішили з’їздити в одне місце, на стоянку древніх черняхівців. Тато мій там колись цікавого глека знайшов. Тобто, цікавого вже тим, що майже цілий. Тоді його взяти не мав куди, та й не цінилися ще вони так, як нині. Тільки прикопав, а тепер вирішив за ним
вернутись, заодно іде, може, щось... До речі, а хочеш з нами?
. Чи Софійка хоче? Та вона про це все життя мріяла!
— Єсть! А коли?
— Таж зараз, у цю хвилину! Тато десь уже з двору виїздить, мене по батарейки до фотоапарата послав! і І вбрана ти якраз підходяще: джинси, кросівки! їдеш?
— Звісно, тільки додому дзенькну!
Поки повідомляла мамі, непомітно роззиралась: от якби їх з Іваненком зараз побачила Завадчучка!
— А ось і тато!
Ні, таки добре, що її нема: авто простеньке, зовсім не з Ірчиними замашками. Жигулі чи як... оте, що Кулаківський копійкою називає. Софійці, звісно, й це добре. Аби на розкопки!
За кермом опецькуватий чоловічок, Дмитро-старший. Чуб сивуватий, окуляри. Очі сірі, а не чорні, яку Дмитрика: видно, син більше вдався у маму.
— Тату, це Софійка, вона з нами хоче!
— А-а-а, це та, що колись у тебе апарата позичала? — привітно блиснули окуляри з машинного вікна.
— Та’, то була Росавка, вона вже ж виїхала! — знітився Дмитрик. — Це Софійка, сидимо за одною партою.
— Ну гаразд-гаразд, просто бачу, що теж красуня! Навіть ще краща! — тепер дядько Дмитро кинув у жар і Софійку. — Завалюйте в салон, раз надумали! Умощуйтесь зручно, бо їхати довгенько: не тільки в сусідній район, а й у іншу область!
Софійці саме такого й треба. Щоб ніяких проблем! їдеш собі — милуєшся, їдеш — милуєшся! Така навкруг вона, ця весна, ця земля гарна, що подих забиває, сльози виступають! Усе таке веселе й сумне, беззахисне і вічне водночас, як... Як її кохання до Пустельника!
— Ого, як усе змінилось, поки я тут не бував, — бубонів собі під ніс дядько Дмитро, коли вже наближались до мети. — Те повирубували, те позаростало... Чи й упізнаю той камінь, під яким глека сховав?
— Скажіть, а на Куріньку ще ґрунтівки не заорали? Проїду своєю тарадайкою? — пригальмував біля селянина з мішком.
— Проїдеш! — насуплено прикинув чоловік.
— Дякую! — завів двигуна Іваненко. — Може, вам по дорозі, то сідайте, підвезу!
— Не, Боже збав! — ще більше насупився подорожній. — А самому тобі чого туди?
— Та... Діло є... — зам’явся водій. Не розказувати ж про глека!
— Хіба що діло! — рушив собі далі селянин. — Без діла туди краще не потикатись!
— Чого? — здивувався Дмитро-старший.
— Панське воно теперки! Простим людям зась! Останні слова уже потонули в дирчанні жигулів.
— Жартівник та й годі! — гмикнув до Софійки і Дмитрика тато. — Панщини боїться! Ще б згадав про царя Тимка, як була земля тонка! Або про черняхівських вождів!
Ліс був геть не схожий на панський. Звичайнісінькі хащі, тобто ні — непролазні хащі! Дмитро-старший навіть апарата свого — для розшуку металевих деталей — не розпаковував із торбинки: в кущах не скористаєшся! Узяв тільки маленьку саперну лопатку.
Там, трохи нижче, в пологому яру, за словами Дмитра-старшого, була колись річка. Біля неї — селище древніх людей.
— Добре, що акація листя не розпустила, бо тут узагалі було б як уночі! — задирав голову Дмитрик. Але Софійку акація турбувала найменше. Вона ходила по тисячолітній землі!
Ішли майже поповзом, аби не зачепитись головами за колючі кущі. Та й усе одно треба було дивитися вниз: то тут, то там між травичкою з землі визирали черепки.
— Дві паралельні риски — ознака черняхівської доби! — показав узор на одному черепкові Дмитриків тато. — Черняхівці ще славились чорною глиною. Оці грубі, обрізані зверху ножем черепки — для печі. Ці тонкі, гладенькі —для посуду, який подавався на стіл!
Софійка вже повні кишені й повну пазуху назбирала: і тих, що для печі, і тих, що для столу!
— А це — шматки обмазки!
І шматок обмазки взяла!
— А ось — плаский камінь, тут вони....
Ех, жаль, важкуватий! Тепер Софійка розуміла Дмитрикового тата, що той колись не мав куди взяти глека. Якби хоч якийсь мотузочок, щоб тягти його на прив’язі слідом!..
— А в цьому місці я знайшов прясельце: розмальоване п’ятикутничками з різною кількістю крапочок усередині! — відхекувався біля стовбура Дмитро-старший. — Календар їхній був, чи що... Десь недалеко звідси й глек мій прикопаний...
Дядько Дмитро поліз у шалину, але через якийсь час вернувся з новиною:
— Глека й близько нема! Хтось викопав! Ще й добре копав: усе череп’я на купу скидав, чогось серйозного шукав! Навіть ми, чорні археологи, акуратніше ставимось до кожної дрібнички!
— А чого ж тут ще могли шукати? — цікавиться Дмитрик.
— Мало чого, це ж епоха бронзи! Оті защібки, що в нас удома є, ота прикраса для волосся — то ж я на черняхівських поселеннях знайшов. Правда, не тут, а на отому полі біля Вишнополя, де ми по озимині ходили!
— Дядьку Дмитре, а правоохоронців не боїтесь? — якомога чемніше спитала Софійка.
— Ох, дитино! — протер спітнілі скельця окулярів дядько Дмитро. — Та в нас найвищі посадові особи відверто колекціонують археологічні артефакти, навіть заводять приватні музейчики! І, звісно ж, чудово знають, що ці артефакти — ніяк не з державних розкопок!.. Якщо вже судити, то, сама розумієш, не з мене починаючи...
Софійка і Дмитрик тільки дружно зітхнули. Потім знову рушили хащами.
— І осьде копали! — спинилась проти свіжої ями, над якою височіла зневажливо скидана купа черепків.
— Ого! Бачу, тут уже й без нас гарно попрацювали! — розвів руками дорослий Іваненко. — Гляньте, ось було ж цілих півмиски — ні, хтось її вже тепер на шматки розтрощив!
На подібні ями натрапляли весь час, поки ходили лісом. Але Софійка щаслива: завантажилась скарбами — ледве повзе!
— Помогти? — питає співчутливо Дмитрик. У нього знахідок трохи менше, він підбирає не все підряд.
— Дякую, — Софійка, хоч і не дуже охоче, перекидала в кишені його куртки частину своїх коштовностей.
Рушили до машини.
23. КРИМІНАЛЬНІ ПРИСТРАСТІ
Назад їхали в доброму гуморі: хай і не знайшов Дмитро-старший того, що шукав, хай і розчарувався, але тішився, що цієї весни вперше нарешті вирвався на природу. Дмитрик теж сяяв чорними щасливими очима. Про Софійку й говорити нічого.
Раптом заверещали сирени, і ззаду їхню копійку обігнав здоровенний чорний джип. Обігнав і перегородив дорогу (їхали тією ж ґрунтівкою):
— Стоя-а-ать! — загрозливо опустилось затемнене скло.
Жигулі вже й так зупинились, не йти ж на таран.
— По якому праву тут їздите? — спитали з машини пара затемнених окулярів і... дуло пістолета!
— А що, заборонено? — Іваненко здивувався.
— Разрешеніє імеєтся, питаю? — вийшов здоровань у камуфляжі.
От і заарештують їх за чорну археологію! Таки ж держава є держава, і закон є закон! їй, Софійці, перепаде найдовший термін — мов квочка, нашорошилась над своїм раптовим, нечесно нажитим багатством.
— Який дозвіл, люди добрі? Технічний паспорт, права на водіння, чого вам ще треба?
— Ми не мінти, щоб твої документи перевіряти! — помахав пістолетом здоровань.
— А хто, перепрошую? — допитувався дядько Дмитро.
— Ми — хто нада! Охрана! Стережемо хазяїнів ліс. Понятно?
О! То зіткнулася з Хазяйкою, а це якийсь Хазяїн: чи не забагато, як на один день?
— А хазяїн, перепрошую, чого?
— Хозяїн жизні, ідіот!
— Вибачте, я Вас не обзиваю, то й мене не треба. І в чому наша проблема?
— Заїхав на чуже, от в чому твоя проблема! Частна територія, мужичок, пойняв?
— Ніде не бачив знака, що в’їзд заборонено! — захищався нещасний водій Іваненко. — Нічого не порушував. їдемо з сином і його товаришкою! Додому їдемо!
— Ти ше й петушитись, — далі йшли слова, які у фільмах заміняють піканням, — ще й виступати? Мовчи та диш і кажи спасибі, що дихати дають! — дуло пістолета всунулось у віконце до Іваненкової шиї.
— Зараз тебе тут із твоїм сином і його товаришкою зариєм — і ні один мент не знайде!
Ой! Як для правосуддя, трохи різкувато! Софійка з Дмитриком сиділи, як миші під віником. Тільки серця, чи, може, знайдені черепки (чи вже — черепки від сердець?) — ворушились і погупували в такт.
Як там і що було далі, розуміли кепсько. Принаймні матюки, що летіли з гевалової пащі та з-за темного скла, Кулаківському і не снились!
(Продовження на наступній сторінці)