— Ага, Софійко! — згадала й племінницю. — Не знаю, чи тебе цікавить, але... Я показала ті папірці нашому головному. Він сказав, що нічого в них особливого. Та роздивляючись, натрапив на ще один документ. Приклеївся до рецепта. В ньому прохання від якоїсь Марії... Прізвище нерозбірливо... Про перейменування якогось... як його... ага, Миколи Котенка в Ніколя Котьє!
Отже, Марія і тут постаралась для свого коханця? Зраджувати не соромилась, а своє і Миколине українство приховувала, наче болячку!.. І справді хвора! Фіртичка та й годі!..
46. Приватні уроки
Ох, уже ця хвороблива Сашкова делікатність! І знала ж, що першим не зважиться привести сестру (Любку, здається?) на заняття!
Напакувавши повну торбу власноруч поробленої наочності (готувала для Ростика), пішла сама.
Леле, вже й забула, яке тут усе стареньке! А в напівпідвальній Сашковій квартирці — то й узагалі! Недаремно він завжди соромився запрошувати її в гості.
Двері відчинила Сашкова мама. Ні, сина ще немає вдома. Так-так, звичайно! Якщо Софійка згодна підучити їхню Любку, вони всі будуть просто щасливі!
Через вузький захаращений коридорчик пробрались до темнуватої вогкої кімнати. Мама відразу побігла до цибулі, яка смажилась тут же, за ширмочкою. А Софійка з’ясувала, котра з трьох близнючок, що виводили кривулі в зошитах, є Любкою. І взялась до роботи.
Любка виявилась дитиною слухняною, хоч і дуже запущеною. Не дивно, в такого відмінника-брата!.. Віра й Надя теж слухали Софійчин урок і робили все те, що й Любка.
Софійка, як справжній репетитор, засікла час на старенькому годинникові. Але як же повзуть хвилини! Це при тому, що не нудились же! І читали, і співали, і гралися. Видно, правду мовив Казимир, що час у підвалах сповільнюється. Треба буде перевірити ще на горищі їхньої п’ятиповерхівки!
Нарешті Сашкова мама запросила всіх до столу. Точніше, наказала дівчатам звільнити письмовий стіл для обіду. Салат і смажена картопля — що ж, це Софійці підходить. Тим паче, зголодніла, наче не їла три дні, а не годину.
— Де того Сашка носить? — хвилювалась мама, поглядаючи у віконце. — Вічно в клопотах, вічно переживає, що без нього ми всі пропадемо! Так запрігся в роботу, що не може ні відпочити, ні
вчитися до пуття! Вже мовчу, що їсть як попало й коли попало!
Аж виходячи з хати, зіткнулась із Сашком. Боже, як він зніяковів, дізнавшись, що Софійка була в його халупі!.. А то ніби якби не побувала, то вважала б, що там усе зі срібла-золота?! А то ніби якщо там ні срібла, ні золота, то Софійка менше з ним дружитиме?!. Та вона майже ніколи його бідності й не соромилась!..
До речі, як би це сьогодні обізватися до Завтрашнього?
— Гаразд, ходімо на якесь підвищення, маякнемо йому, щоб зателефонував! — з готовністю віднадити дівчинку від свого дому відповів Сашко.
— Але ти, голубчику, спочатку поїси! — зупинила його Софійка. І заспокоїла: — Йди сам, я он там на лавочці почекаю.
Гм, і чого це Сашко так сяйнув? Через голубчика? Варто слова добирати уважніше, а то ще хтозна-що подумає.
47. Віртуальний сеанс
Дзвонити полізли таки на горище.
— Як живете, що поробляєте? — запитала Дашківського.
— О, дякую красненько! Щойно був у татковому кабінеті, досліджував наліт із його вікон...
— І що дослідили?
— Здебільшого наліт госпітальних часів. Багато солдатської нудьги.
— Зрозуміло, вони ж туди не на танці приїздили!
— Шибки тоді занадто гарно мили. Але на рамах дещо нашкріб... Туга, глибока туга... І байдужість...
— Казимире, ви маєте на чому сісти? От і гаразд! Вважайте, що ви — на віртуальному прийомі у психолога.
— Перепрошую, на якому прийомі?
Ах, звідки ж йому знати ці сучасні штучки!
— Ну, телефонному! А це значить, що розповідайте швидко, бо й знижені тарифи не допоможуть!
— Перепрошую, що знижене?
— Ет, умощуйтеся зручно й розказуйте. Про свого батька.
— Але я... не можу так зразу...
— Можете, можете, можете! Спокійно! Зосередьтесь! Почніть, наприклад, із його талантів...
— О, любив коней! Дуже на них розумівся, усі призові місця в місцевих та закордонних виставках були його! Ще — був геніальним архітектором! Після закінчення Віденського інженерно-будівельного училища вмів спроектувати будь-який замок! Нашим будинком утер носа всім сусідським поміщикам! Замолоду, кажуть, любив пишні прийоми й бенкети.
— Отже, молодість мав бурхливу?
— О так! У нього все було по вінця. Молодість — бурхлива. Кохання — навіки. Розчарування — безмежне.
— А що ж залишалось для єдиного сина? — обережно підступила до головного. Хоч би знову не надумався зомліти!
— Байдужість. Звичайна сіра байдужість... — Голос Завтрашнього і справді почав тремтіти. — Спершу він сподівався, що народження сина зблизить його з дружиною. Але коли побачив, що Марія зосталась незворушно холодною... Моя мама — це сніг, ви знаєте... Поринув з головою у власне життя: коні, поїздки, розваги,.. Особливо любив далекі подорожі... Аби не бачити... А хлоп’я, котре бродило по домі й часом натикалось
йому на очі, в кращому випадку дратувало. Здебільшого мене просто... не помічав... І мати не помічала... Тож і став я непомітним. Щез...
— Не хвилюйтесь, любий Казимире! Все гаразд, усе чудово! — намагалась контролювати ситуацію. — Тільки не зомлійте! Ага, для вас є добра звістка!
— Невже знайшли моє справжнє місце? — стрепенувся радісно.
— Ще не зовсім... себто як ви ставитесь до того, щоб стати... гм-гм... дівчиною?..
— Що-о-о-о?..
— Точніше, не так: у найближчі вихідні ми вас навідаємо й про все побалакаємо.
— Оце радість! Спасибі! Може, панні з такої нагоди заграти "Місячну сонату"?
На цій гарній ноті рахунок закінчився, і зв’язок обірвався.
Господи, та час і справді тут, на горищі, йде з шаленою швидкістю!
48. Місячна соната-2
Прийшла зі школи, мов прибита. Ще вчора спробувала вдруге ворожити на шафиних газетах. І натрапила на таке: "знайдеться між чорними і білими". Ішлося про шахові фігури, але в цьому словосполученні відчула знакове. Відразу
вписала його в блокнотик, услід за "Шукати в межах Вишнополя".
А сьогодні на уроки... Ірка Завадчук з’явилась у строгому брючному костюмі: чорному, з білою блузкою! Видно, вплинули виховні бесіди з завучем, і взялась виправлятись. Але річ не в тім — річ у чорному й білому! А якщо згадати, що колись носила вона зачіску-хвоста, перефарбованого в білий верх, чорний низ?..
Все, Ірусю! Як не шкода Казимира, як не шкода Софійці себе самої, як не шкода навіть тебе, дурненької, — доведеться тобі поміняти характер, звички і душу! Тепер тільки зосталось дослідити, як їх змінити.
Софійка ходила засмучена й мов сонна. Проте дуже скоро їй довелося пробудитись і вразитися ще більше.
Чи снилось, чи справді чула? Ні, справді! Справді, коли на перерві зайшли в музичний кабінет (у них там мала бути література), новенький Дмитро сів за піаніно. Після невеликої розминки він заграв... "Місячну сонату"!!! Ще й як заграв!..
Даремно Кулаківський, аби заглушити Іваненка, на весь звук увімкнув свого СЕ (подарунок во-скреслого дядечка). Всі дівчата їхнього класу зашикали і ще захопленіше стали дивитись на новенького. Еге ж, вони усе витріщаються відтоді, як уперше побачили Дмитра! Софійка взагалі-то
не сприймає такої масової отарної закоханості, але... але ж який хлопець!!!
Проте наразі Софійка глянула на Дмитра ще з одного боку. Справді, яке безглуздя шукати пристанища Завтрашньому в Ірчиному тілі, коли тут — і характер, і манери — все сходиться один в один! Ой леле! Таж форма в новенького — смолянисто-чорна, з білою накрохмаленою сорочкою! І ходить так уже цілий тиждень, а не з сьогоднішнього дня!
А ввічливість його справді сягає хіба Казимирової! Коли Софійка після фізкультури сказала сама до себе: "Мабуть, я розпатлана, як відьма!" Дмитро (це ж треба — почув!) заперечив:
— Ні, як симпатична русалонька!
Звучало мало не як "пресвітла панна"!
Вадим багатозначно гигикнув. Невже ревнує? Приємно, звісно. Але Завтрашній — насправді Дмитро Іваненко?.. Ця новина вражає більше!
49. Затоплений острів
Умовила батьків поїхати побачити замок. Ті погодились радо: шукають, сердеги, примирення з донькою.
Отож до Леськовичів рушили автобусом зранку всією родиною. Плюс, звичайно, Сашко. Сашкову місію сьогодні важко переоцінити. Він, крім, звичайно, Вітиного тата, має водити Софійчину родину по замковищу й усередині замку. І цим відволікати від привида, який тим часом розмовлятиме з дівчинкою.
Осінь уже черкнула жовтим крилом замкові хащі. На тлі ще теплого вересневого сонця вони особливо гарні.
— А колись же це були не хащі! — сумно вдивлявся у вікно Завтрашній.
Вони сиділи на підвіконні в колишній Казимировій кімнаті: сюди не мала ступити нога нинішніх відвідувачів.
— ...Колись це був розкішний парк! За прадіда Маріана по той бік ставка був хвойний ліс, по цей бік — листяний. Але за батька все змінилось і змішалось. Щороку виписували сюди найдивовижніші рослини з різних країн. Троянди всіх Гатунків, бузки, тюльпанове дерево... Зосталися лиш триметрової товщини ялини та пірамідальні ясени...
(Продовження на наступній сторінці)