Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини — тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.
Дурницю підказав їй Сашко!
Хіба, може, коралі? То вони зараз — у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спідниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!
— Софі-і-і-йко!
Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!
— Софійко! — Сашкові очі від хвилювання — на півобличчя. — Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!
Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!
— Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!
Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!
— Що сталося?
— Маю деякі новини!
— Але бодай натякніть, які?
— Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!
Зв’язок обірвався.
Леле, уже геть пізно! А завтра — перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса... Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває...
— А якщо назад велосипедом? — запитав Сашко. — Прихопити його з собою в автобус?
— Та я ж до пуття їздити не вмію!
— Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!
— Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?
— О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали — всі мішки з городу на ньому перевозив!
Ні, в цьому Сашкові таки щось є!
41.Перший раз у сьомий клас
Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком. Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першовересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.
Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага — це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Софійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.
За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.
Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня... В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.
— Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! — сказала вчителька.
Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.
— Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! — Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце... біля Софійки!!!
— Оба-на! — не втримався Вадим. І тихенько присвиснув.
Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.
— Ну, що, будем знайомі? — тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.
— Софійка... — видобула з себе ледь чутне.
— Дуже симпатичне ім’я! — усміхнувся новенький.
А вона вже й не думала, що в світі бувають ідеальні люди!..
На уроках, звичайно, усі вчителі норовили новенького запитати. Хоч сам він руки й не піднімав. Але завжди відповідав доречно, вдало, мудро. Здається, Вадим дещо ревниво поглядав у Софійчин бік. Та що казати, увага всіх однокласників прикута до їхньої парти! Навіть Ірчин бобрик нашорошився в Дмитриків бік, а розцяцьковані нігті нервово вибивали танець аборигенів перед полюванням на мамонта.
День був по вінця наповнений хвилюванням. Тому, коли Сашко подзвонив у двері, не зразу втямила, що й до чого.
— Софійко, що сталось? — накинувся на неї в коридорі. — Кричав-кричав під балконом — ти хоч би що!
Тата ще нема з роботи. Пішла відпрошуватись на кухню до мами.
— Софійко, але ж... Я спекла торт... Захолодила рибки... Хотіла бодай сьогодні зробити свято...
— Мамо, святом для мене буде прогулянка з Сашком на велосипеді! Навідаємо одного нещасного хлопчика, нашого знайомого.
— І де він живе, той ваш нещасний?
— Ну... на околиці Вишнополя, біля Олексівського болота!
...Хіба пустила б мама, якби сказала правду?!
— А потім усі разом радісно з’їмо торта!.. — намагалась підсолодити пігулку.
Десь у кімнаті заплакав Ростик.
— Правду кажуть, що з малими дітьми болить голова, а з великими — серце! — зітхнула мама, поспішаючи до малого. — Що ж, роби, як знаєш!..
Не дуже щире благословення, але вибирати не доводиться! Встигнути б на автобус!
42.Фокус
— Демонструватиму фокус! — заявив Дашківський після привітань та знайомства з Сашком. Був такий засмучений, що поява сторонньої людини геть його не вразила. Через це, мабуть, забув запитати про шафу. То й добре, бо що мала б відповісти?
— Ось ходім до маминої кімнати!
В кімнаті він сів на той самий ящик під вікном. Дістав медальйон. Зараз, зараз він почне цю розповідь. .. Трохи йому зле... Ні, все гаразд...
Отже, коли він навідувався до мами на каву... коли потім сидів і дивився на неї... то іноді Марія дозволяла йому роздивлятись медальйон, який з ночі лежав на тумбочці.
Він розкривав його і милувався. Дивився на портрет татка Тадеуша Дашківського і... на пасмо волосся! Мама казала, що це його, Казимирове, пасмо. Що це вона так хоче пам’ятати про сина. Казимир страшенно зворушувався таким признанням. Хоч волосся здавалось надто світлим навіть як на його біляву голівку, але ж його зрізали, ще коли він був немовлям...
Він обожнював цей медальйон. Як рідкісний, але незаперечний доказ того, що для Марії вони важливі: татко Тадеуш і син Казимир. Ніколи не дивився на зворотний бік, не бачив того мініатюрного напису...
— Вчора увечері я теж сидів тут і згадував дитинство, — підвівся з ящика Завтрашній. — І ось до чого дозгадувався і дорозгадувався. Прошу уваги!
Привид поклав на долоню медальйон. Простягнув ближче до Софійки й Сашка. Раптом відколупнув кружечок, де колись було таткове лице. Під ним проступив... інший портрет! Яскравий, соковитий! Наче щойно намальований! Вода не зіпсувала його, бо ж був герметично прикритий Тадеушевим портретом, та ще й виконаний на якомусь глянці. Білявий красень у капелюсі...
— Це наш головний жокей Ніколя Котьє! — пояснив Завтрашній. — Тепер я зрозумів казку, яку часто розповідала мені нянька Ганна. Хоч і кінець тієї казки був далеко не таким грізним, як вона придумала. І пасмо, напевно, його!..
Таке лицемірство здивувало навіть Софійку!.. Яка нікчемна ця Фіртич... ця пані Дашківська!.. Прикидатись, ніби кохає законного чоловіка, а насправді... Так брехати рідному синові!..
Але що із Завтрашнім? Закотив очі, став прозорішати і зсунувся просто на підлогу! Надто тяжко на ньому позначився цей мамин фокус...
— Що робити? — запанікувала Софійка. — Він зомлів!
— Пригадуєш, бабу Валю ми відпоювали водою! — тамував переляк Сашко. — Де тут дістати води?
— Не знаю! Хіба в ставку! — аж трусилася з переляку. — Та й він же... привид! Не п’є і не їсть!
Але Сашко вже побіг шукати бодай калюжку.
Боже, Казимир от-от зникне з їхніх очей! Можливо, назавжди! Він казав, що Шевченко... улюблений поет...
Садок вишневий... коло хати...
Хрущі над вишнями гудуть... —
залепетала з усіх сил.
Декламувала, наче якесь рятівне закляття. І гарячково гладила його напівпрозоре волосся. Намагалась торкатись легенько: при будь-якому сильнішому порухові долоня могла наткнутись хіба що на шерехатий ящик.
...Затихло все, тільки дівчата...
Та соловейко не затих...
— Ось, є! — Сашко пригнався з повною колбою води.
— Здається, йому вже й так легшає! — заплакала від радості.
Дашківський і справді став набирати кольору і густішати.
— Дякую, пресвітла панно, — прошелестів самими устами. — Тепер знатиму, що вірші мають здатність не тільки сповільнювати час... Тим паче мій улюблений... "Сім’я вечеря коло хати..." Сім’я — це те, чого я ніколи не мав...
— Ну, годі, годі! — відмахнулась дівчинка. — Не треба про сумне! Ми знайдемо вам чудову маму, і ви ще будете мати родину!
— Але вона може бути не такою красивою, як Марія!..
Господи, до чого тут врода? Втім, не до суперечок!
— О, вона буде ще красивішою! — І, аби перевести мову на інше, запитала: — А про яку це казку ви щойно говорили?
43.Ганнина казочка
Жив убогий парубок Микола. Був сиротою, нікого з рідні не мав, то ні до кого й не горнувся душею.
(Продовження на наступній сторінці)